Верескливо реготала Медуниця. Тільки Погребнякова дружина та керманич-хлопчина у вилинялій майці сиділи мовчки.
Аж ось показалися канівські кручі, стрімкі, хвилясті, вкриті густим руном заповідного лісу. Медуниця закочувала очі під лоба і в манірному захваті повискувала.
— Ах які пейзажі! Чудесно! Сьомочко, ну чому ти не художник?
Холоденко, обхопивши дружину за вгодований стан, хихотів.
— Якби я, Людочко, був художник, ти б не була такою пампушечкою. Дякуй свою долю, що я не художник. Правда, знамениті теж…
— Яка вода! — тихо промовила Погребнякова дружина. Вона опустила руку за борт човна, і зелені, насичені сонячним сяйвом струмочки задзюркотіли поміж пальцями. — Аж світиться.
— Водичка перший сорт! Можна буде скупнутися, — негайно відгукнувся Холоденко і собі занурив м'яку долоню в променисті хвилі. Погребнякові здалося, що від дотику липкої долоні вода погасла, стала звичайною рідиною для купання драглистих тіл Холоденка та його Медуниці. Хміль од випитої горілки вже вивітрився, і, відповідно з цим, знову зіпсувався настрій.
Причалили. Холоденко запропонував було відразу ж зазирнути до буфету, але тут несподівано й рішуче подала голос мовчазна Погребнякова дружина. Коли вони приїхали на Шевченкову могилу, то нічого зазирати в буфети. Тоді Холоденко по-приятельському підхопив під руку Погребняка і, пропустивши вперед жінок, повів його до Тарасової гори. Збоку це мало виглядати досить комічно: довгов'язий, худорлявий Погребняк з горбоносим сердитим обличчям і рожевий лиснючий колобок — Холоденко.
* * *
Довгі уступчасті сходи, що ведуть на Тарасову гору, мов у зеленому тунелі, ховаються в тінистому склепінні дерев. Але пухка Медуниця стогнала і обливалася потом.
— Не розумію, чому тут не влаштують ліфт, — скиглила вона. — Не кожному легко видряпатися по цих сходах.
— Не ліфт, Людочко, а фунікулер, — прокректав Холоденко. — Або екскаватор, такий, як у метро.
— Ескалатор, — мляво поправив Погребняк.
Нарешті зійшли на гору. На щастя, Медуниця засапалася і замовкла, а Холоденко відразу ж відкотився до кіоска з газованою водою. Вражено охнула тиха Погребнякова дружина…
Погребняк дивився на задумливу постать Кобзаря на високому, стрімкому постаменті, дуже строгому і величному. Стояв, дивився і понуро думав про те, що його вже ніщо не хвилює. Здається, він зовсім розучився відчувати красу.
Це було неприємно, але не так-то вже й страшно. Є люди-дальтоніки з вадою зору, вони не розрізняють певних кольорів — здається, червоного і зеленого. Ну то й що? Живуть. І спокійнісінько доживають до старості. І, можливо, бувають щасливіші за тих, хто володіє загостреним зоровим відчуттям барв. Ні, це зовсім не смертельно. А може, так навіть спокійніше?
Підійшли Холоденки.
— Культурненько, культурненько, — вилискував він, потираючи ручки, а вона, відсапавшись, відразу ж заторохтіла: — Ах, яке тут повітря! Яке лоно природи! А квіточки! Може, Пилип Степанович знає, як звуться оці — темно-червоні, ніби з панбархату?
— Ну… декоративні рослини, — пробурмотів Погребняк. — Пробачте, на ботаніці не розуміюсь.
Він покликав дружину — вона єдина, по-справжньому схвильована, схилилась над могильною плитою, — і запропонував піти до музею. Йому хотілося хоч на короткий час утекти від Холоденків, але вони невідступно подалися вслід.
В музеї були екскурсанти. Русява дівчина-екскурсовод похапцем перебігала від експоната до експоната і, звично орудуючи указкою, скоромовкою сипала сухі пояснення. Погребняк невесело посміхнувся: здається, цій дівчині так само байдуже до того, про що оповідає, як і йому з Холоденками…
Він одійшов від групи екскурсантів і перейшов до безлюдного залу. Намагався зосередитись, вдуматись, відчути… Марно. Сюди треба прийти в будень, коли не буде біганини екскурсовода з юрбою захеканих екскурсантів. Можливо, тоді, на самоті, щось і сказали б для серця всі оці фотографії, картини, скульптури.
І відразу ж собі заперечив: "Брехня, тобі вже вони нічого не скажуть".
Погребняк повільно переходив із зали в залу і не намагався більше вдумуватись у те, що механічно фіксував його зір. Біля однієї скульптури на хвилину затримався, і то не з цікавості, а швидше з досади на невдале освітлення ззаду. Хто її так поставив? Адже обличчя лишилося затінене. Якби освітити її ось так — збоку, тоді б обличчя… так, обличчя…
Щось його ніби штовхнуло, і він вражено завмер. На нього незрячими очима дивилася змучена жінка. І стільки горя, стільки безмірного страждання й докору було в сліпому погляді, що Погребняк на мить відчув, як його пройняв гострий фізичний біль. Він одступив на крок і з подивом оглянув скульптуру.
Мати схилилась над усміхненою кучерявою дівчиною-підлітком, що солодко заснула, притулившись до її колін. Знайома композиція… Здається, є такий малюнок у Шевченка? Але справа не в композиції, — обличчя! Воно вражало. Воно було живе. Очевидно, скульптор всю силу свого обдаровання уклав саме в обличчя — сліпе і воднораз прозорливе.
Погребняк не міг одірвати збентеженого погляду від цього обличчя. Відчував, як в ньому поволі наростає якийсь незрозумілий неспокій.
До нього, тамуючи позіхання, підійшов Холоденко.
— Ось де ви зачепилися, Пилипе Степановичу! А ми з дамами вже встигли все оглянути. Озирнулися, а вас — тю-тю, загубили. Думали, що ви вже на свіжому повітрі спочиваєте. До чого ви так придивляєтесь?
Він нахилився над табличкою на скульптурі і вголос прочитав: — "Сліпа. Скульптор Кудрявцева". Гм, не чув, не чув про таку, мабуть, якась не дуже відома. Тепер їх так багато розвелося.
— А про яку ж ви чули? — закипаючи злістю, запитав Погребняк.
— Про яку? Ну, про цю… як її… В кінофільмах часто на початку показують — двоє попіднімали руки вгору. Ото скульптурка! А взагалі — нащо воно мені, голубчику? Моє діло торгівля, на ній я розуміюся, будьте певні! І довго ви ще тут стоятимете?
Погребняк мовчки пішов до виходу.
Вони спускалися з гори тінистими сходами, а неспокій все наростав. Погребняк напружено намагався пригадати, де саме у Шевченка сказано про оту сліпу, але пам'ять зраджувала. Він ніколи не мав себе за знавця поезії, навпаки, іронічно ставився до людей, що захоплювалися цим словесним рукоділлям. Але Шевченко — то Шевченко. Його могутня бентежна поезія — не слова, а саме життя: з кров'ю, з болем, любов'ю і гнівом. Погребняк шанував і, здається, знав її. То чому ж не може пригадати?
— Ну от і все, план, як то кажуть, виконали, пора і підкріпитись, — з полегкістю стрепенувся Холоденко. — Гайда зараз на пристань до ресторанчика і пом'янемо Тараса як годиться. Чи, може, раніше скупнемося?
Погребнякові смертельно захотілося схопити Холоденка за барки і швиргонути в Дніпро. Щоб, бува, не піддатися спокусі, він одвів убік дружину.
— Віронько, дорога моя, допоможи! Забери ти, бога ради, їх від мене хоч на годину. Потерпи вже, побудь із ними, бо мені треба повернутись туди. Дуже треба, розумієш? Або краще — їдь з ними додому, а я повернуся пароплавом. Ну зроби це для мене!
Дружина сумно глянула на Погребняка і тяжко зітхнула: Холоденки її зовсім затуркали. Але вона завжди була справжнім другом і покірно кивнула головою.
* * *
Погребняк збіг сходами вгору й повернувся до музею. Він попросив у вестибюлі в чергової "Кобзаря", на кілька хвилин, йому так потрібно! Жінка принесла книжку, і Погребняк став нетерпляче гортати сторінки.
Знайшов: "Слепая". Поема російською мовою.
…Как у кладбища, у ворот
Сидит скорбящая слепая
И псалму грустную поет.
Она поет, а молодая
Дочь несчастливицы моей
Головкой смуглою прильнула
К коленям матери своей…
Погребняк стояв посеред вестибюля й читав. Його штовхали, хтось наступив на ногу й вибачився, хтось порадив одійти вбік і не стояти на дорозі. Він нікого не помічав: читав-пригадував рядки поеми-трагедії.
Повернувши "Кобзаря", поспішив до неї. Яке щастя, що в ту хвилину там не було нікого! Погребняк спинився і прикипів поглядом до обличчя — такого чистого, живого, прекрасного своєю пристрасною глибокою правдою.
Довго дивився. Можливо, то було чудо — оцей білий гіпс, що так зненацька розбудив його сонну ліниву душу. Як же вона, та душа, зачерствіла, обплуталась липкими тенетами буденщини, дріб'язкових розрахунків, байдужої пасивності, якщо стільки часу він міг жити, керувати людьми, будувати їм житло, забувши, що на світі існує начало всякої праці — краса і правда! "Найцінніше в житті — то спокій", — казав собі. Он сьогодні навіть теоретичну базу підвів під свою байдужість: "Дальтонізм, не смертельно". Який там до біса дальтонізм? То ж про нього сказав у цій же поемі Шевченко: "И не страдаю, как страдал, и не люблю я: я калека!"
Ну то що ж тепер, інженере? Так і житимеш далі?
* * *
Скільки часу провів він у музеї — годину, дві? Та хіба не однаково? Не години, інший вимір потрібен, щоб осягнути все те, що продумав, згадав, зрозумів. А зрозумівши — назвав речі своїми іменами — осудив безповоротно. Що безповоротно — не сумнівався, він все-таки себе знав, боявся одного — чи не надто пізно? Коротке людське життя, коротке…
Погребняк вийшов з музею. Бентежним дзвоном ударив у груди вітер — вільний, дніпровий, і рвонув, затріпотів по зелених вітах дерев. Захопив подих безмежний простір, що так несподівано по-новому відкрився тепер перед його зачудованим зором. І враз могутньою симфонією ожили в пам'яті давно забуті слова "Заповіту", безсмертні, як геній, що їх створив.
А навколо буяли квіти. Безліч квітів, розкішна гама найяскравіших і найніжніших кольорів. Тепер вони не були просто декоративними рослинами. Погребняк бачив у них радість життя і глибоку вдячність народу своєму співцеві.
Він нахилився і бережно зірвав одну квіточку оксамитово-червоних братків. Квітка лежала на його долоні, мов згусток живої гарячої крові, і пелюстки вбирали проміння сонця. А воно — могутнє, життєдайне, вже схилялось на захід, але ще горіло, ще віддавало щедру наснагу землі.
Погребняк звів голову і, не мружачись, глянув на сонце. Внизу швидко западе сутінь, та тут, на кручі, воно ще довго світитиме.
1963 р.