Хочете, я сама вам розповім?
Вона й справді розповіла дотепний анекдот, але чомусь ніхто не засміявся. Навпаки, здивувалися, ніби вона була не сповна розуму.
Не розуміють, ображено подумала й механічно сіпнула прип'яту на "шампурі" ногу. Дідька лисого одірвеш! До того ж відчула нагальну потребу викликати санітарку, а саме над її узголів'ям був сигнал для виклику. Вона довго і безнадійно натискала кнопку, поки одна з сусідок не вишкандибала з палати і таки знайшла санітарку. Та принесла потрібну посудину з морською назвою, але забирати не те що не квапилася, а взагалі рішуче забула і про посудину, і про Дарину Петрівну.
— Вам треба було наміняти карбованців, — сказала досвідчена сусідка. — Без карбованця вони не дуже-то обслуговують.
— Та й не тільки карбованців, треба мати що покласти в конверти, розумієте?—додала друга.
— Здається, розумію. Таж я не знала, що траплю сюди, "швидка допомога" загнала, а син забрав одежу й сумку з грішми…
Скажено боліла спина, а за нею вже й усе тіло. Та ще ця неестетична посудина муляла… Господи, та де ж та бісова санітарка?
Нарешті палата заволала дружним хором. З'явилася санітарка. Трошки пристояла біля ліжка, далі з презирством глянула на Дарину Петрівну і забрала судно.
Сьогодні п'ятниця, завтра і позавтра вихідні… Дочекатися б до понеділка, щоб дізнатися у професора — що з нею робитимуть.
На ніч Дарину Петрівну нашпигували всякою всячиною, і вона врешті забулася. Проте навіть крізь сон мучила прип'ята нога, яку все намагалася вирвати. Та й сон був якийсь дивний — снила чиїмись давно забутими віршами, вони весь час напливали з якоїсь забутої далини. Вона все їх читала.
"Серце здушили мені — мовчи! О майбутнє моє прекрасне! Чуло серце тебе вночі, що ж, нехай собі серце гасне… По воду… А день за днем… Знов подвір'я взялось травою… Серце… серце! З твоїм вогнем… у бур'ян головою…"
Прокинулася. Одна з сусідок хропла потужно, мов трактор. А серце пече! На щастя, підійшла чергова медсестра.
— Як вам?
— Серце, — поскаржилась.
— Зараз зроблю ін'єкцію. Потерпіть.
— Додайте снодійного… сусідка дуже хропе.
І знову Дарина Петрівна поринала в каламутну безвість. І знову забриніли слова забутих віршів:
"Еллади карта… Коцюбинський… на етажерці лебідь… У дужих дні — немов слухняна глина… покірна волі й пальцям різьбяра… а я схилюсь тихенько на коліна…"
Ні, на коліна не стати, не пускає прип'ята нога. Чиї це вірші? Я їх геть забула… Ось і знову напливають…
"Годі… не плач… як це дико, їй-богу… ой, яке мертве усе в словах… Взяти б серце своє… об підлогу! Ах!"
Прокинулась, намагаючись вхопити бодай останні слова з віршів, але вони ховалися вже в недосяжних звивинах мозку. Не пам'ятає.
Ранок. Лікарняна палата і прип'ята нога. Вирівнятися б, повернутися бодай на бік. Марно. Лежи і чекай: в понеділок професор.
Прийшли Максим, Галина та Володька. Галина відразу почала підгодовувати Дарину Петрівну домашньою стравою, а Максим заходився вишукувати по кишенях карбованці для санітарок. Дарина Петрівна написала доручення на ім'я сина — взяти з ощадкаси чималу суму грошей (для конвертів). На щастя, виявилося, що завірити доручення можна тут-таки, в лікарні.
Володька дивився на розіп'яту свою бабусю чорними переляканими очима, з усієї сили намагаючись посміхнутися. Досі ж вона була така бадьора, енергійна, і — маєш тобі!
— Ну, що там вдома у вас? — запитала Дарина Петрівна, з любов'ю дивлячись на свого єдиного внука.
У того зненацька затремтіли губи, мало не заплакав.
— Мартин Йоську з'їв… Сам лапою відчинив дверцята клітки…
— З'їв! Клятий котяра! Немарно ж кажуть, що біда сама не ходить. Та я одужаю, а Йоськи шкода.
— Хоча б з кимось порадитись, — з досадою сказав Максим. — Ніби для хвороби є вихідні. Як ти, мамцю, ніч провела?
— Якось дивно. Снила віршами…
— Не зрозумів.
— Весь час напливали якісь вірші. А зараз навіть не можу пригадати — чиї. Ой, дітки мої, якби ж то одірвати ногу з цього прикола, тоді відразу б полегшало.
— Не здумай одризати, — злякався Максим.
— Хіба одірвеш? Гадаєш, не намагалася, особливо уві сні. Швидше б понеділок, хоч дізнатися, що зі мною робитимуть.
* * *
Понеділок. Обхід. Нарешті!
Професор, показний з себе, але з байдужими очима, поглянув на поданий йому рентгенівський знімок і, як здалося Дарині Петрівні, вдоволено муркнув:
— Умгу. Все ясно.
— Професоре, мене оперуватимуть?
— Ну, звісно.
Він уже обернувся, щоб підійти до іншого ліжка зі своїм білохалатним почтом, але Дарина Петрівна з розпачем заволала:
— Професоре, благаю: оперуйте швидше! Мої сили катастрофічно тануть… Я довго так — "на приколі" — не витримаю.
Професор уважніше глянув на неї, збагнув, що не вередує, і владно наказав:
— Активно готуйте на п'ятницю.
Згодом прийшов лікар Боярчук, що відтепер вестиме й оперуватиме Дарину Петрівну. Без витівок витесане обличчя, ніби нашвидку, але вираз добрий. Вона зраділа доброму лікареві, запитала, що буде з нею по операції.
— Спершу—шість місяців на двох милицях, — мовив той.
— Шість місяців? На двох милицях? — вжахнулась Дарина Петрівна. — А… якось по-іншому не можна?
— Не можна, — співчутливо усміхнувся Боярчук. — Зрозумійте — такий перелом…
Вона не розуміла (поки що не розуміла), який саме перелом, лише збагнула: шість місяців милиць — то жахливо. І нічого не можна вдіяти. Швидше б оперували, швидше б минали оті осоружні шість місяців!
Ще три дні "на приколі". Середньовічне катування.
По один бік од неї лежала (вже збиралася виписуватися — щаслива!) молода й симпатична офіціантка з ресторану. Оступилася на слизькому тротуарі, пошкодила ступню ноги. Навпроти по діагоналі — бібліотекарка, ця теж збиралася виписуватися, власне, її виписували, а вона не хотіла, бо, мовляв, ще недолікувалася. І ще — повновида, добродушна жінка на двох милицях, що часто підходила до Дарини Петрівни, питала, чи не треба чогось. А поряд, з лівого боку… Ох!
Маленька, як вузлик, і вредна, мов оса, вередлива бабця. Щось там у неї скоїлося з рукою, здається, тріщина кістки. Їй наклали тугу пов'язку, але ця пов'язка заважала усім у палаті дихати. Бабця щохвилини деренчливим голосом розповідала, що зроблено не так як годиться, що дочка зумисне зіпхнула її в лікарню, аби вдома не панькатися, що вона вже стала непотрібна, що… і таке інше. Зрештою Боярчук таки наклав їй на хвору руку гіпс, але за годину бабця підняла таку веремію, що гіпс довелося зняти, бо "теперички ще дужче болить". Дочка її, ще не стара жінка, щодня приходила до матері і з очима мучениці мовчки вислуховувала її скарги та докори. А докорів не бракувало: приносить дочка не те, що людям приносять, і лікаря того, що вона хтіла, до неї не привезли, і чому син досі не приїхав одвідати матір у лікарні? "Ростила-ростила діточок, недоїдала, недопивала, виводила в люди, а тепер, бач, непотрібною стала. То де ж їхня совість? Он до сусідки (кивала на Дарину Петрівну) і діти щодня приходять, і всякі інші, хто й зна, що воно за люди такі. А до мене?
— Та я ж і приходжу, мамо,—-явно соромлячись материного лементу, стиха виправдовувалася дочка. — Щодня приходжу.
— О! О! Уже й дорікаєш. Коли тобі так важко навідувати матір, то й не ходи. Ну, чого очі на мене витріщила? Дала б тобі доброго ляпаса, та рука болить. Ой, рученько моя сирітська!..
Дарина Петрівна дивилася на цей спектакль, але, звісно, мовчала. Вразило тільки оте слово — "непотрібна". А таки й непотрібна. Невже і вона до такого доживе? Ні, краще смерть!
Особливо дозоляла бабця вночі. Тут і так хронічне безсоння, наковтається снодійного, ледь задрімає, а бабця стогне-вистогнує.
— Ой, не стогніть так голосно, — благає Дарина Петрівна. — Дайте хоч годиночку поспати.
— Еге, а як воно мені болить? — агресивно огризається бабця.
— Таж і мені болить, а я не стогну.
— Та у вас болить не так, як у мене.
Ну що їй доведеш?
Нарешті довгі, як роки, дні минули в нетерплячім, боліснім чеканні. П'ятниця. Вранці прибіг Максим, намагаючись удавати з себе спокійного. Вона схопила його за руку, притулила до своєї щоки. Так і повезли. В операційну, звісно, Максима не впустили.
— Дарино Петрівно, прокидайтесь!
— Прокидайся, мамцю!
Вона мляво розплющила обважнілі повіки. Вже лежала в своїй палаті, над нею схилився син і поряд — Боярчук, травматолог, що робив операцію. Знову почала потопати в сон, але зібрала волю й видерлася з липучої темноти наркозу. Отже, все позаду.
Тепер треба набиратися сил, аби знову жити.
* * *
На превеликий жаль, Боярчука перевели на "швидку допомогу", а на його місці з'явився молодий красень, отой самий, що приймав тоді Дарину Петрівну на "швидкій" і, просвердливши коліно, прип'яв догори ногу. Добре, хоч щовечора приходив Максим і розтирав спину камфорним спиртом, аби не причепилося запалення легенів. Розтирав на совість, аж мати стогнала: "Та шкуру здереш!" Шура — вона приходила майже щодня — принесла авторський примірник щойно виданої книжки і, як завжди, великий пакунок "вітамінів". Того ж таки дня, тільки з іншого видавництва, прийшов редактор і приніс однотомник "Вибраного". Ювілейний рік! Настрій у Дарини Петрівни був би непоганий, якби ж не ота бабця, що лежала поруч. Вночі вона примудрилася сіпати Дарину Петрівну за ногу (добре, хоч за здорову) й вимагати, аби та викликала до неї санітарку. Викликати вночі санітарку — то було майже на грані фантастики, ще й сигнал виклику, мов на злість, був лише біля одного ліжка… Отоді вперше Дарина Петрівна відчула гостре бажання знищити людину.
Дійшло до того, що вона просто мріяла, аби щезла з лиця землі оця непотрібна нікому баба. І так — щоночі.
Максим приніс милиці. Дарина Петрівна аж здригнулася. побачивши їх. Цілих шість місяців має на них шкандибати, і тут уже нікуди не подінешся. Хоча б зазирнув Боярчук, бо молодий красень-лікар ставився до своїх хворих з легковажною зневагою. Врешті попросила "ходячу" сусідку спуститися на перший поверх, знайти Боярчука й сказати, що Дарина Петрівна дуже просить його зазирнути бодай на кілька хвилин.
Боярчук прийшов. Дарина Петрівна зраділа йому, як рідному.
— Як справи?
— Мені здається, що пора б уже зняти шви… Чи ще рано?
— Як то рано? Хіба вам досі їх не зняли?
Він одліпив зі шва на стегні марлю, поглянув, покивав головою.
— Зрослося добре.
— Та на мені все зростається мов на собаці.
— Глядіть не наврочте, Дарино Петрівно.