Золота, незамінна людина! Там, де справа здавалася зовсім безнадійною, Ольга Семенівна досягала фантастичних успіхів.
— Що значить — немає чашок? А нащо існують консервні банки? Некрасиво? Зате не поб'ються.
І нам, за рецептом Ольги Семенівни, виготовляли бляшані кружечки з консервних банок.
Ніде було дістати тарілок. Ольга Семенівна, мов кліщ, вп'ялася в директора цегельного заводу, довела його до жахливого наступу астми, але примусила зробити для нас потрібну кількість глиняних мисочок. По правді кажучи, дуже-таки кривобоких, але як вони попервах виручили нас! 3 головою промартілі, якого я мала за егоїста і шкурника, вона теж зуміла любенько домовитись, і артіль змайструвала для нас столики, стільчики і розкладушки. Десь у ліспромгосці вициганила наш знаменитий "рейсовий" кожух, чудесний, милосердний кожух, в якому ми в тріскучі морози "транспортували" нашу благенько зодягнену малечу. Я й зараз з ніжністю згадую старого вусатого кухаря заводської їдальні. Він подарував нам два великих бачки для варіння їжі. Я розцілувала його, а він, розчулившись, додав ще й свій персональний кухонний ніж і майже справну м'ясорубку…
Ви скажете — дрібниці? Неправда, не дрібниці! Це була боротьба за нашу дітвору, за Женю Рибакова.
Згадувати, то вже згадувати все… Траплялась у нашій роботі й ложка дьогтю. Саме таку ложку дьогтю піднесла нам одна суха, паперова душа з міськвно. Здається, вони всюдисущі, ці паперові душі, для яких формальність і писанина дорожчі за живу дитину.
— Як же ви працюватимете? — жахалася паперова душа. — Та в жодної людини з вашого штату, навіть у вас, завідувачки, немає кваліфікації! Ви ж не дошкільні працівники! Ви не знайомі з методикою! Ви покалічите дітей!
— Не покалічимо. Ми їх будемо годувати, доглядати, любити, — оборонялася я. — А самі навчатимемося заочно.
— Пусті слова! Що значить — любитимемо? їх треба виховувати, а ви цього не зумієте. Ми не затвердимо такий склад штату.
На щастя, не від цієї паперової душі залежало наше існування. І от, врешті, настав він — довгожданий день відкриття!
Зранку матері почали приносити чисто вимитих і якомога краще причепурених наших дітей до нашого садка. Лідочка — їй припало працювати вихователькою — побігла і сама принесла Женю Рибакова. Пригадую — внесла вона його, такого сумного і строгого, з веселою пісенькою: "Женчичок-бренчичок вилі-ітає, високо ніженьку підні-імає…" Я не витримала, заховалась кудись у куток і виплакалась… Тому що він, цей Женчик, вже тут, і ми зробимо все можливе, щоб повернути йому втрачене дитинство… І тому, що знайома змалку рідна пісенька нагадала про окуповану, залиту кров'ю Україну… І тому, що і Женчик, і моя Маринка, і багато інших дітей ніколи вже не побачать своїх батьків…
На відкриття прийшло так багато гостей, що їм довелося стояти, тісно збившися попід стінами. І все ж ми нікого не попросили вийти: у нас же було таке свято!
З того дня минуло багато часу, але й тепер, коли мені хочеться згадати щось хороше, світле — я завжди пригадую ці роки, наш дитсадок: адже у нас був не один такий Женя Рибаков.
Літня жінка замовкла. І трохи знітилась, ніби заховалася у тінь.
— Ну от… от, власне, і все. Женчика ви бачили.
— Так, так! — затарабанив пальцями по столі чоловік у гуцулці. — Ну, скажу я вам… Дозвольте потиснути вам руку!
— А який же хороший хлопчина виріс з вашого Женчика! — зворушено мовила мати близнят. — І, мабуть, такий щасливий!
Опасиста тітка мовчки втерла сльозинку і сердито запхнула ногою свої кошики глибше під лаву. Через них вона посварилася з провідницею під час посадки і не встигла побачити отого Женчика, що зійшов з товаришами на її полустанку.
1962 р.