Івась натискав, шарпав усі важелі, але нічого не помагало.
— Давай-но ляжемо і замремо, може, вони нас лишать у спокою, — шепнув Демко.
Не сперечаючись і навіть не відповідаючи, щоб не робити шуму, Івась хитнув головою й тихенько осів. Демко притулився до нього. їхні серця гупали, як барабани, в жахливій тиші. Левиці заглядали у вікна й, мабуть, дивувалися: де ж поділися ті, що хотіли відібрати від них здобич? Як би то не було, але невдовзі звірі вже не звертали уваги на авто; хлопці підвелися з підлоги й знову пробували завести авто. Авто відразу заклекотіло, і хлопці чимдуж погнали назад, далі від звірини…
— Що це ти так кидався, що мало з лежака не скотився? — питала тітка Марта.— Що тобі снилося?
— А де Івась? — протер хлопець очі й заклопотано озирнувся навколо.— Де це я?
— Так у мене на фармі. І ніякого Івася тут нема, самі тільки Джони та Майки.
— О, так, так… Мені, тіточко, сафарі приснилося. Мало мене левиця не з'їла!
— Тут у нас левів нема. Є зайці, лиси, куни, миші, щури… Отаке в нас сафарі!
— Ну й добре, що левів нема. Хай собі в Африці живуть!
— Ти ось пополуднуй та оббіжи нашу фарму — вона обгороджена колючим дротом і не така вже велика, щоб ти її за півгодини не обійшов. Познайомся, щоб знав, де що. А за провідника буде тобі Бровко. Ось я його зараз із ланцюга спущу. Бровко, це — Дем'янко. Дай йому лапу!
Бровко лапи не дав. Він цього для незнайомих не робить. Тільки махнув хвостом — мовляв, гаразд, я не вкушу, і побіг підтюпцем поруч Демка.
Біля хати ріс садок: кілька вишень, яблуня, дві груші, горіх, слива й малина, що вже червоніла й вабила до себе пахучими гронами ягід. Спереду красувалися квіти: троянди, чорнобривці і ще якісь, що їхніх назв Демко не знав. Добре, що хоч знав троянди й чорнобривці. "Квіти — то для дівчат", — казали вони з Івасем. Але насправді Демко дуже любив квіти…
Демко з собакою обійшли фарму при самім дроті. З лівого боку виднілась маленька, досить пошарпана хатина — хтось у ній жив. "От якби там був хлопець мого віку або й декілька…" — подумав Демко. Але нікого на подвір'ї не видно. З лівого боку жодної оселі, зате темніє лісок. "Отам уже я побуваю!" — вирішив Демко. Спереду прослався досить гарний асфальтовий шлях, що ним приїхала Демкова родина з міста. Тихо й самотньо, і трохи сумно, а проте — цікаво.
4. Немає часу бавитися
Демкові здавалося, що на фармі все гаразд. Квіти цвітуть, кукурудза вигналась вище від Демка, рясні зелені кущики виявились картоплею, що десь там під землею росте потаємно, а скільки її — ніхто не знає. Огірочки такі манюсінькі, як цяцьковані; зелені помідорчики більше схожі на виноград… Ще якісь рослинки на грядках, а що то — Демко не знає. Здається, все росте й наливається соком, а проте тато тільки головою хитає й бідкається: "І коли ми все це поробимо?!"
Рано-вранці забамкав веселий дзвоник. Демко зіскочив із ліжка й вибіг подивитися, що це означає. Може, тут, на фармі, такі порядки, що й улітку до школи ходити треба? От цього Демко вже не хотів би! Виявилось, це тітка так кличе всіх до сніданку.
— Петро любив ще вдосвіта вставати, і, поки я зготую сніданок, він хтозна-де дінеться. А син наш дуже міцно спав, так що й для нього дзвоник був доцільний. А як бував у нас щедрий урожай, то ми часом студентів на літо наймали, теж без дзвоника не добудишся… А тепер буду вас усіх скликати.
Ну й смачні ж на фармі сніданки! Смажені ковбаски, свіже масло, домашній хліб… І чому всі люди не живуть на фармі?! А після сніданку тато перебрав команду.
— Жінки, чи дами, чи леді, як уже вас називати, — помийте посуд і виходьте полоти буряки й моркву. А я з Демком думаю всю траву до обіду покосити.
Тато щотижня косив траву в місті біля їхнього будинку. Часом Демко йому допомагав — збирав покошену траву до мішка або згрібав залишки грабельками. Але тут?
— Тату, нащо її косити, вона ж така гарна, і квіти в ній ростуть… Хай собі трава до самого даху росте, як у преріях!
— Треба косити, сину, хоч би для того, щоб було чим корів годувати. Сіна для них на зиму треба запасти. А влітку вони самі себе прогодують, ось ми їх зараз на пасовисько виженемо.
Тітка Марта розчинила двері, і з хліва поважно вийшли дві корови.
— Знайомся, пане Дем'яне: це — Лиска, а ота — Куца.
Корови приязно подивилися на Демка й подались знайомою дорогою на пасовисько. Їх і провадити не довелось, отак собі самі йшли, наздоганяючи інших корів, що виходили з сусідніх фарм.
— А там далі їх забере наш пастушок, Денні. Колись, як буде час, можеш йому допомогти байдики бити.
— А що то за байдики? — запитав Демко. Він такого слова не знав.
— То так говорять в Україні. "Байдики бити" означає нічого не робити. Справді, пасти корів легко, якщо вони в шкоду не йдуть. Але як забредуть у чуже поле та потолочать пшеницю, це вже біда. Фармери будуть сильно сердитись!
З хліва почувся страшенний вереск, наче там із когось шкіру здирали. То кувікали голодні свині, вимагаючи сніданку.
— Допоможи мені, Демку, — попрохала тітка.— Став оцей цебер на возик та вези до хліва й давай потроху свинкам, кожній окремо, бо там є такі, що все самі поїдять, а іншим не дадуть; а ті будуть кувікати цілий день.
— А чи не можна стільки дати, щоб усім вистачило?
— Ні, свині, як і люди, дієту тримати мусять. Як будуть затовсті, похворіють.
Демко невміло, але з задоволенням узявся до цієї праці. Свині й поросята заверещали ще дужче, але потім, одне по однім, затихли і стали хапати їжу та задоволено рохкати. А наївшися, вони порозлягались і заснули. Мама стояла з решетом на подвір'ї й годувала курей та гуску. Гуска сичала на курей і відбирала у них зерно. Мама її проганяла, але гуска не боялась мами; скоріше мама боялась гуски…
— А чого в тітки Марти тільки одна гуска? — спитався Демко.
— Бо більше не треба. Взимку, як менше роботи, тіточка любить писанки писати, а гуску тримає, щоб із її яєць великі писанки робити.
— То, може б, вона ще й струся[3] завела? Ото була б писанка!
— А чому б і ні, коли б тільки той струсь захотів тут мешкати. Він не любить таких умов, та й для нього прийшлось би окрему домівку будувати!
— Демку, іди косити, я чекаю! — гукав здалеку тато.
Демко бачив, що тато вже сидить на моторовій косарці.
— О, це чудово, не треба руками пхати, як у нас удома. Напевно за п'ять хвилин усе покосимо!
— Не так уже й за п'ять хвилин… Вдома травник — як клаптик, а тут чималий луг, та ще й між кущами й деревами треба маневрувати. Ну, дивись, як прилаштувати мішок, та йди слідом і загрібай те, що я не захопив. А потім, може, й тобі дам трохи покосити.
О, що за щастя! Косити такою косаркою — це ніби автом керувати. Недарма Демкові сон такий приснився. Вдома тато нізащо не дав би йому керувати автом, а тут — дасть. Хоч і не справжнім автом, але дуже подібно. А поки що з Демка вже піт струмував. Трави лишалося досить — чи то мішок дірявий був, чи трактор не в порядку, але намахався хлопець і вправо і вліво. А пес слідком біжить та підгавкує. І йому, в його кудлатому кожусі, чомусь не гаряче. А Демко скинув сорочку — ще гарячіше! То від роботи!
— Гаряче, як у пеклі, — каже Демко.
— А ти там був? — сміється тато.
Добре, що є на світі пообідній відпочинок. До вечора все покосили і прибрали. Мама з тіткою напололи цілі гори бур'янів.
— Віднеси це коровам, — сказала тітка.
Зійшов місяць. Кури вже заснули. Корови Лиска й Куца щось жували, свині тихенько рохкали. Пес ліг коло Демка, а біля нього ще й кіт Циган. Вони жили досить мирно, по-приятельському.
"Оце добре! — подумав Левко.— Скільки я просив тата й маму ще й святого Миколая, щоб дали мені песика чи котика, а вони все казали "не можна". А тут раптом і песик, і котик, і навіть без листа до святого Миколая. От тільки біда, що нема коли з ними бавитись…"
5. Нові друзі
Лиска й Куца жалібно мукали. Навіть без годинника вони прекрасно знали, що їм час іти на пасовисько, а їх не випускали. Нарешті Куца заревла на ввесь голос, аж тітка Марта вибігла подивитись, що з нею. Але з хліва не випустила. Бо через які півгодини мав приїхати ветеринар і перевірити здоров'я тварин. Це робилося щороку, і тепер якраз той час настав. Ветеринар ствердив, що всі цілком здорові.
— Відведи їх, Демку, до череди. Не знаю, чи самі вони дорогою не звернули б у чиєсь поле…
Демко незадоволено почухав чуприну. Він ще не звик до корів і боявся, щоб Куца не буцнула його своїми короткими, але гострими ріжками. Вона тиха й сумирна, але хто її знає! Проте треба до всього привчатись. Взяв батіжка й погнав корів узбіччям дороги. Спочатку йшли полем, а потім повз малі, як у тітки Марти, фарми, відгороджені від шляху невисокими тинами. Через тин хилилися стиглі вишні й іще зелені сливки, і, якби це було в місті, Демко не втримався б від спокуси… Але тут він боявся сусідів — та й не варт було цього робити, бо ж у тітки Марти цього добра не бракувало… Чуже смачніше, але…
Раптом щось ззаду гаркнуло, і в Демкову штанину вчепився зубами величезний вівчур[4]. Отак підступно, без попередження! Демко вперіщив його батогом, і пес відскочив, але не відступив: присів на задні лапи, вищирив ікла й загрозливо гарчав. Ще мить — і знову вчепиться в Демка, тепер, мабуть, і в саме тіло. Прорвана штанина звисала, як шмата. Не довго думаючи, Демко перескочив через паркан і опинився у чиїмсь дворі. Пес стояв по другім боці паркану й гавкав на всю пару. З хати ніхто не виходив. Але з-за хати надбігав ще страшніший ворог: бугай із похиленою вниз головою і наставленими просто на Демка рогами. Оце вже не жарти! Тут лютий бик, а там — оскаженілий пес! Що робити? Демко вирішив перескочити через паркан назад на шлях і якось улестити або відігнати батогом собаку. Згадав про шматок пирога, що тітка дала на дорогу — можна цим відкупитися… І в цю мить біля хати з'явився хлопець, на вигляд трохи старший від Демка. Бугай одразу підняв роги догори й потюпав геть.
— Ти до кого? — спитався хлопець.
— Я… ні до кого. Я від пса втікав.
— І на мого Ангуса натрапив! З вогню та в полум'я, як кажуть. А хто ти такий і чого тут бродиш?
— Я тіточчиних корів на пасовисько жену… Ой, а де ж вони? — і, обірвавши розмову, Демко кинувся з двору, а хлопець за ним.