Важко дихав дідусь, ледве йшов, від безсилля хитався. Увів до намету його Богатир, посадив. З жалем дивився на бідолаху Василько, дивуючись — звідки такий?
Розіслав Богатир свою скатертину-вишиванку, став пригощати гостя. Дідок пожадливо накинувся на їжу, з'їв усе, що перед ним поставили. Аж тоді запитав його Богатир:
— Звідкіля ви, дідусю?
— Здалеку, синку, ох, здалеку. Рибалив та й заблудився, а морські хвилі й прибили човна до вашого берега. А ви ж то, діточки, когось дожидаєтеся на цьому березі, чи як?
Богатир промовчав.
— Чи, бува, не заморських гостей виглядаєте? — посміхнувся старий. — Якщо так, то марно чекаєте; чув я, що розбився об скелю чужоземний корабель, пішов на дно й потопились усі.
Не витерпів Василько, закричав:
— От і добре! Туди їм і дорога!
Та Богатир на це знову промовчав.
— Бач, який ти недобрий, хлопчику, — дорікнув дідок. — Люди загинули, а тобі й не шкода.
— Бо на тому кораблі їхав…
— Хто? — питає дідусь. — Про кого ти кажеш?
— Про розбійника Крижане Серце! Він же, дідусю, їхав сюди, аби заподіяти лихо! Ото ми й чекаємо, щоб перейняти його.
— Хто тобі розказав цю казку, дитино? Немає на світі такого розбійника, а якби й був — не відважився б сам сюди їхати. Охо-хо, бачу — молоді ви ще, нерозумні…
І знову промовчав Богатир, а Василько йому тихенько шепоче:
— Чуєш, потонув розбійник Крижане Серце, боятися нам нічого.
— Спати пора, — відказав Богатир. Постелив старому постіль у наметі, той ліг і заснув. Василько й собі в куточку примостився — спати страх як хочеться. А Богатир при вході в намет сів і задумався.
У Василька в кишені щось зашурпалося. Прокинувся він, а з кишені — шурх! Саме тут місяць до намету зазирнув, дідуся освітив. Глянув на нього Василько і скам'янів од жаху…
Ні, ні, то вже не лагідний сивий дідусь, а страшна потвора. На жовтім, як у мерця, обличчі дико горять ненажерливі очі, злість скривила синього рота, з-під запінених губ звірячі ікла стирчать. А біля нього метушиться бридкий карлик у ковпаку червоному, як у мухомора.
Крижане Серце! Це він, тут, біля них! А карлик…
Василько схопився за кишеню; зник гриб-мухомор, знічев'я з узлісся прихоплений.
— Я ж наказував тобі затримати Богатиря по дорозі! — люто сичить Крижане Серце до карлика. — Чого ж ти, виродку, допустив їх сюди?
— Я робив усе, що міг, — хлипає карлик. — Не карайте мене, я вам ще знадоблюся.
Чує і бачить усе це Василько і тихенько до Богатиря підкрадається. А той, зморений далекою дорогою, саме заснув. Ухопив малий Богатиря за плече і струсонув щосили:
— Прокинься! В наметі у нас Крижане Серце.
Миттю схопився на ноги Богатир. А тут уже
лиходій Крижане Серце підповзає, до Богатиря тягнеться огидними кощавими руками.
Обхопив Богатир розбійника, заломив йому за спину загребущії руки й повалив на землю. Аж тут підскочив карлик Мухомор і глибоко вп'явся дрібними гострими зубами в Богатиреву руку, аж кров бризнула. Здригнулася Богатирева рука, і в ту ж мить вирвався Крижане Серце й кинувся тікати. Тупнув ногою Богатир — од карлика Мухомора саме мокре місце лишилося і погнався за розбійником. І Василько з намету вискочив. Свиснув Богатир, враз примчав вірний Сокіл. Підхопив Богатир Василька, скочив на коня й — навздогін за Крижаним Серцем. А того вже ніде й не видно.
…Розбійник Крижане Серце нічним злодієм крадеться по чужій йому землі, за горами від Богатиря ховається. Видряпався на найвищу верхівку гори, озирнувся на всі боки.
Осяяна повним місяцем, лежить перед ним квітуча країна. Лиходієві аж дух перехопило, аж затрусився всім своїм потворним тілом, заклацав жовтими іклами.
— Хороша ти, вільна Країно, правду про тебе говорили. Коли приберу тебе до рук, збільшаться мої багатства безмежно! А Богатиря твого навіки закую в найважчі залізні ланцюги, кину до своїх ніг! Нехай же милується тоді сонцем у моїх підземеллях, витрачає свою силу, працюючи на мене, господаря свого — Крижане Серце!
Ще раз озирнувся лиходій навколо себе, мов пес той, що винюхує здобич.
— О-о, які ж бо скарби незліченні лежать у землі оцій — уві сні таких не бачив! Моєю повинна стати ця земля!
Раптом угледів Крижане Серце: мчить просто до нього на своєму баскому коні Богатир із Васильком. Миттю обернувся на пацюка, шугнув у вузький підземний хід, та від Богатиревого ока не сховався. Відпустили коня Сокола, а самі — під землю мерщій, услід за пацюком. Вузьким підземним ходом ледве протиснулися до підземної печери. Протікала печерою підземна річка. Запитав у неї Богатир:
— Чи не бачила ти, річенько, нашого ворога лютого на ім'я Крижане Серце?
Задзюрчала у відповідь річка:
— Знаю, за ким ви женетесь, про це навкруги вже вся земля гуде. Мимо мене проходив розбійник, хотів напитися — краплі води не дала. Сів Крижане Серце на камінь спочити, все каміння навколо на порох розсипалося. Розлютувався він і на поверхню виповз. Немає його вже під землею. Та знайте — він тепер на пацюка обернувся.
— Спасибі тобі, річенько! Не втече лютий ворог від нас! Допоможи нам тепер на поверхню вийти, — попрохав Богатир.
Зашуміла, розлилася ширше підземна річка, підхопила Богатиря з хлоп'ям, винесла їх на поверхню. Ступив Богатир з Васильком на зелене узгір'я, а річка розсипалася з гори дзвінким водоспадом.
Налетів ранковий вітерець — мокру одежу висушив. А сонце молодим промінням зігріло. Зашуміли над ними дужі крила, чують — то орел клекоче:
— Доброго ранку! Може, допомогти чим?
— Ой, допоможи нам, орле! Пошукай пацюка голохвостого і злови його, — закричав Василько.
— Діло надумав, хлопче, — похвалив Богатир Василька. — Саме орел нам і зможе допомогти. Шукай пацюка, орле.
Закружляв орел понад берегом, облетів гори, знову повернувся. І раптом каменем упав на землю. Глядь… А в пазурах пацюка тримає.
— Цього вам потрібно?
— Шпурляй його сюди, зараз побачимо, — відгукнувся Богатир.
Орел і кинув пацюка на землю. У ту ж саму мить перед Богатирем постав той, кого шукали: огидний розбійник Крижане Серце. Простяг пазурясту руку до орла, той з жахом геть одлетів.
— Ну що, втік? — глузливо питає Богатир. — Від мене тобі не втекти!
— То випусти краще мене по-доброму, бо…
— По-доброму, кажеш? Це тебе, лиходія, по-доброму? Ти краще навколо поглянь, прислухайся! Нема вже куди тобі втікати.
Озирнувся навколо Крижане Серце, бачить — спалахнув весь обрій червоними загравами… Чує — грім загримів, усе гучніше, все ближче… Зацькованим звіром затремтів Крижане Серце.
— То не самому ж мені пропадати! Нехай гине весь світ! — І підняв над головою якусь чорну кулю.
Вперше побачив Василько, як зблід Богатир. Миттю вихопив меча й кинувся на Крижане Серце. Відтяв кощаву руку разом з кулею.
— Розступися, земле! Розступися до самих глибин! — гукнув Богатир. — Розступися, поки не пізно!
Розступилася земля біля ніг Богатиря з Васильком і поглинула порубаного лиходія разом з його чорною кулею. Здригнулися гори, над морем знялася висока хвиля…
А Василька підхопив могутній вихор і, закружлявши, поніс хтозна-куди. Отямився він уже в своєму рідному домі. А Богатир де?
— Де ти, Богатирю? Чи живий? — щосили закричав Василько. — Чи чуєш мене? Озовися!
— Чую! — багатоголосою луною прокотився голос Богатиря. — Живий! Я ж бо невмирущий!..
— Ти чого кричиш, синку? Що з тобою?
Над дитячим ліжком схилилися мама з татком.
А у вікно зазирнуло вранішнє сонце. І Василько побачив, як воно йому весело підморгнуло.