Тільки прошу вас, як казав мій дід: "Хур-пек-шмек", тобто, не заздрити! Я ж не винувата, що так привалило!
Дівчата примовкли від побаченого-почутого. Для них це була велика несподіванка, не знали, що казати, як реагувати. Перстень роздивилися: хто заздрісно, а хто лише здивовано. Виразили своє захоплення: хто щиро, а хто так собі. Новорічний настрій якось непомітно зник. Стали в'яло перемовлятися, без недавнього шуму-гаму.
Відчувши таку зміну за столом, Рита зметикувала, що вона стала причиною цього, тому внесла пропозицію, як повернутися до дальшого святкування:
– Хватить сидіти, пішли на вулицю, там вже народ гуляє повним ходом! Чуєте, які крики з вікна лунають, давайте швиденько, бо без нас все пройде!
Студентське містечко спати не збиралось. На відміну од міських, традиційно п'яних у цю ніч кварталів, тут з алкоголем було не вельми – грошей не вистачало, ще й заборона існувала на спиртне в гуртожитках, з якою хоч трохи потрібно було рахуватися. Однак це не мішало веселитися "на повну катушку".
Дівчата вИсипали на вулицю, коли вона вже співала-витанцьовувала-перегукувалася. З усіх вікон лунала музика, хтось бив у ночви немов у барабани. Пухнатий сніг, що легко кружляв у світлі ліхтарів, робив картину казковою. Новорічний настрій повернувся за малу хвилю. Хотілося бігати, кричати, пританцьовувати, вітати всіх знайомих і незнайомих із святом. Почали кидатися сніжками, качатися в снігових кучугурах, гралися в доганялки й сипали снігом за шию. Верещали від радості на весь новий світ.
Лише під самісінький ранок повернулися в гуртожиток. Довго не могли відхекатися й відчервонітися. Раз по раз хтось згадував щось кумедне із побаченого на вулиці, й вся кімната заливалася нестримним реготом.
– Оце так зустріли! Я ще так ніколи не зустрічала! – вигукнула котрась із дівчат і почула схвальну підтримку. – Що не кажи, а класна компанія – це все! Не були б ми разом – нічого такого не вийшло б!
Зупинила всіх втома… Поступово у восьмій заспокоїлися й почали затихати, хтось вже й дрімав.
Рита Котьмич вдягла нічну сорочку, розклала своє ліжко, і раптом схаменулася:
– А куди це я свій чарівний перстеньок поділа? Щось не знаходжу ніде? Ніби ж отут, на старе місце, в тумбочку клала. Ти бач: немає… Що ж це воно таке, де він міг подітися? Дівчата, ніхто не знаходив?
– Кому він потрібен?.. Шукай краще, добре в тумбочці подивися, одяг перетряси. Знайдеться…
– Та я вже скрізь передивилася, по третьому разу йду, нема – і все тут! Щось воно не так, може хтось із вас пожартував, то вже хватить, вертайте назад і будемо спати. Признавайтесь, скільки можна…
– Не брали ми твій перстень, що ти заладила… Хіба ти його не взяла з собою на вулицю?.. Мала ж ту дорогоцінність свою з пальця не знімати, мама ж так учила?
– Я ще не звикла до нього, трохи палець тіснить, думаю покладу в тумбочку, хто його в ній знайде… крім вас ніхто не знає, ще нікому не показувала.
– Значить шукай ще, гарно скрізь подивися, може випав ненароком, може не думавши переклала кудись, давай разом подивимось!
Дівчата перекинули в кімнаті все верх дном, десятки разів заглядали в кожну шпарину, вивернули кишені, оглянули сумки, ліжка, тумбочки, шафи, книги на полицях, проте – нічого. Врешті решт здалися, полягали смурні на свої ліжка й надовго замовкли, кожна обдумувала свою версію пропажі. Нічого путнього не виходило.
Рита Котьмич виглядала ображеною, мовчала, нервово ходила по кімнаті туди-сюди, перестала спілкуватися з подружками. Коли ті кинулися розшукувати перстень, дивилася на них презирливо, наче не сумнівалася в їх винуватості. Згодом почала схлипувати, ледь не заридала. ЇЇ ніхто не вспокоював, від цього Рита, здається, ще більше, розізлилася на дівчат. З таким настроєм вийшла з кімнати, не сказала куди. Знайшла в себе двокопієчну монету й пішла до таксофону, що стояв біля входу в гуртожиток. Вирішила визвати міліцію, нехай притисне дівчат, аби котрась зізналася.
Міліція їхати не спішила – перший день нового року, справ по горло, та й у самих, мабуть, голова боліла. Лише години через три-чотири два молодих оперативники, не стукаючи, різко відчинили двері восьмої кімнати й переступили поріг. Не вітаючись, явно відчуваючи себе господарями ситуації, голосно заявили: "Міліцію визивали?".
Восьма в цей час зуміла заснути, відійти од неочікуваної нічної пригоди-напасті. Від крику дівчата вскочили з ліжок, немов їх холодною водою облили. Спросоння ніяк не могли второпати, що відбувається.
– Ти що, Ритка, міліцію визвала?.. Геть здуріла!
– А як мала робити, коли ви не признаєтеся?.. От тепер – їм будете пояснювати, де перстень поділи!
Оперативники ретельно оглянули кімнату, розпитали, що й до чого, пройшлися підозрілими поглядами по дівчатах, наче рентгеном засвітили. Згодом дістали папери, всілися за столом й почали щось писати. Дівчат виставили в коридор, по черзі стали визивати в кімнату для пояснень. Першою допитали потерпілу, засипали її питаннями: чи не могла вона сама перстень загубити, або кудись сховати й забути, чи міг хтось сторонній зайти в кімнату, чи якась із дівчат могла непомітно зайти-вийти, чи не було в неї з кимось сварок-конфліктів, хто, на її думку, міг взяти перстень, може вона когось підозрює…
Хоча Рита хвилювалася, однак змогла впевнено відповісти на всі питання:
– Не могла я ніяк згубити перстень, чи десь подіти, я точно пам'ятаю, що поклала його в тумбочку. Не думаю, що хтось сторонній міг його знайти, ніхто знати не знав про його існування, тільки свої, з нашої кімнати, у них і питайте. Хто й коли заходив-виходив, не бачила, не слідкувала за ними. Конфліктів ні з ким не мала, сперечалася тільки з Галею Ізврюк за хлопця, не підозрюю її, але хто його знає… Може вона захотіла помститися мені… чого тільки не буває.
Міліціонери допитали трьох дівчат, записали їхні свідчення, останньою викликали Галю. Її вирішили допитувати з пристрастю, взялися різко, жорстко:
– Ось тобі чистий лист, сідай і пиши! Як вкрала перстень, куди сховала, навіщо взяла, з ким зговорилася вчинити злочин, скільки випила спиртного. Пиши! Ніхто з тобою цяцькатися не збирається, нам достеменно відомо, що саме ти вкрала. Не треба нічого говорити, мовчи й пиши! Поки ми не одягли на тебе наручники й не відвезли в каталажку, там тебе швидко навчать жити! Пиши, я сказав! Пиши, злодюго! Ми знаєм, що ти вкрала – зізнавайся, так краще буде, зізнавайся, поки не пізно!
Один із оперативників насідав на дівчину, психологічно давив на неї, кричав прямо у вуха, в лице, лякав всякими страхами, не давав оговтатися. Галі здавалося, що він зараз почне її бити-катувати, що розтопче її, немов мураху. Дівчина з переляку вніміла, в грудях здавило так, що дихати не могла. Відчувала, ніби на неї звалилася стіна й ось-ось геть придушить. В Галі почали трястися руки, тіпалися губи, вона ледь не втратила пам'ять. Стало видно, що вона не здатна ні писати, ні говорити.
Міліціонери відійшли в протилежний бік кімнати, пошепталися між собою. Далі за дівчину взявся інший оперативник, цей грав у доброго:
– Заспокойся, Галю! Перестань трястися, ніхто тобі нічого поганого не зробить, пострахали трохи, і все. Ти нам зараз віддаси той клятий перстень, і ми поїдемо звідси, а ви з дівчатами будете спокійно жити, як раніше. Ну, що ти, дурненька, подумай добре, нащо тобі той перстень, ти ж його не зможеш продати, або носити, відразу помітять, донесуть нам, тоді гірше буде, тоді тільки тюрма. Ти ж молода, гарна, тобі ще жити й жити, схаменися, віддай нам перстень – і справу буде закрито!
Галя в себе не приходила. Вона сиділа з таким страхом-переляком, що нічого не чула й не бачила.
"Недобрий" міліціонер спробував ще раз напосісти на неї, знову пішов із криком, лайкою, погрозами, проте, скоро помітив, що його намагання дівчину вже не дістають, вона стала немов сомнамбула.
Наступив вечір, дізнання тривало вже багато годин. Дівчата стояли весь час у прохолодному коридорі в благенькому одязі, їм заборонили кудись відлучатися. Сісти не було куди, мусили підпирати холодні фарбовані стіни, сідати біля них навприсядки, щоб ноги відпочили. Одній лиш Риті дозволили зайти в сусідню кімнату й там перечекати.
Оперативники вирішили на цьому поки що зупинитися. Подальші дії надумали перенести до відділу міліції:
– Збирайтеся, поїдете з нами! – наказали дівчатам.
На вулиці чекав міліцейський автомобіль прозваний "Бобіком". Асю, Галю, Віту й Лілю посадили в заґратований відсік, наче арештантів. Коли вели коридорами гуртожитку, на них дивилися здивовано мешканці, немов на розбійників, хтось вже встиг рознести слухи, що дівчата такого натворили – передати страшно.
Везли "Бобіком" немов овець на забій. В маленькому залізному відсіку подружки тісно притулилися одна до одної й переживали жах. Ні з чим подібним у своєму житті вони ще не зустрічалися.
У відділі міліції Московського району міста Києва їх знову допитували, страхали й напосідали, вмовляли й переконували сказати щиру правду. Дівчат заставили пройти неприємну-принизливу процедуру зняття відбитків пальців. Котрась із них не витримала міліцейського тиску й готова була зізнатися, аби тільки відпустили, однак, саме зізнання, без повернення перстня, для оперативників нічого не значило.
Лише посеред ночі подружок відпустили в гуртожиток. Автобуси й тролейбуси вже не ходили, прийшлось їм іти пішки близько десяти кілометрів. Добрались аж під ранок.
Потім дівчат ще кілька разів визивали до міліції. Нарешті справу зупинили, не було доказів, які вказували, хто скоїв злочин. Згідно своїх інструкцій, міліціонери направили листа в ректорат університету: "… в ніч із 31 грудня 1985 року на 1 січня 1986 року студентками другого курсу філософського факультету в гуртожитку по вулиці Ломоносова 7 було скоєно правопорушення – розпиття спиртних напоїв у забороненому місці. Просимо вжити заходів до порушників…".
Через кілька днів на дошці оголошень гуртожитку, де проживали наші дівчата, вивісили наказ ректора: "За грубе порушення правил соціалістичного співжиття виселити з гуртожитку та виключити з числа студентів: Галину Ізврюк, Віталію Кодоль, Астру Грумальчук, Лілію Займенько!".
Покидаючи гуртожиток, дівчата не попрощалися з Ритою, лиш якась із невдачливих подружок жбурнула в неї:
– Де ти тільки взялась на нашу голову з тим своїм перстеньочком дорогоцінним!
Дівчата роз'їхалися по домівках, більше ніколи не бачились, мабуть, не хотіли, аби щось нагадувало про недавню новорічну ніч.
Ліля Займенько додому, в село, не повернулася, не схотіла ранити серце матері, ніколи не признавалася їй, що не довчилася, що змушена була покинути університет.
Дівчина влаштувалася в столиці двірником, там давали службове житло – маленьку кімнатку.