– Ей, чувак, поможи!
Андрій оглянувся на сходинки, якими підіймався до гуртожитку, і нікого не помітив, не зрозумів, звідки голос.
– Тут я! Сюда глянь!
На вузькій доріжці, зарослій кущами, неподалік від сходинок стояла інвалідна каляска. В ній хлопець – з вигляду Андріїв одноліток. Одна колоша штанів порожня, завернута до пояса й обв'язана вірьовкою.
– Один момент! Зараз я, почекай... Як мені тут взятися?
– Не гони коней! Спокойно! Бачиш внизу раму – хватайся і штовхай. Тільки не перекинь – будеш отвічати за те, шо героя ше раз вкалічив…
З великим трудом викарабкалися до дверей. Правда, прийшлось Андрію стати спереду і тягти інвалідний візок за колеса. В двері вписалися "тютєлька в тютєльку" – протерлися об одвірок, навіть вм'ятини добрі залишили.
– Приймайте студента-афганця і скажіть начальству, хай двері обтеше, шоб проїхати можна було – нахабно заявив інвалід гуртожитському вахтеру.
Потім до Андрія:
– Давай, дружбан, лапу – почнемо знайомитись. (На простягнутій руці було витатуювано: "ДМБ-1981" – доказ того, що хазяїн руки цьогоріч звільнився з армії) – Славік я. Інвалід, герой, афганець. А ти?
– Андрій.
– Будеш – Дрюня! В мене так старшину звали. Ми з ним нерозлийвода були. Знать і з тобою зійдемося. Іди попроси, хай нас разом поселять. Будуть єрепенитися, скажи, шо я їх тут всіх построю… Чеши-чеши, братуха, не бійся, зо мною не пропадеш. Стій! Мало не забув. Ти звідки?
– З-під Рівного.
– О! Земляки!
– Теж з-під Рівного?
– Нє… але у брата жінка з ваших країв, а я тут, недалеко від Києва…
– Дійсно земляки…
– Відразу після школи?
– Ага.
– Так я й думав… Зе-ле-ний...
Андрій оторопів від такого. Не знав як і бути. Ніби й нового знайомця не хтів зобіжати, але й напору його трохи лякався. Повагавшись, вирішив все ж таки поселитися разом.
В кімнаті з вивіскою "Поселення" сиділа спортивного вигляду дівчина з комсомольським значком на грудях, в зеленій формі з написом "Будзагін". Записувала щось у товстий журнал. На столі лежала намальована червоним олівцем схема гуртожитку. Кожній кімнаті відповідав на листку великий квадрат – в ньому прізвища тих, хто мав там жити.
Хлопець скоромовкою випалив прохання поселити його разом зі Славіком в одну кімнату. Подав студентські квитки. Дівчина, не піднімаючи голови, внесла два рядки в квадрат з номером 113, вийняла з шухляди ключ і поклала біля себе, аж тоді тільки глянула на нового жителя. Безапеляційним тоном видала:
– На потреби студради здай три карбованці! І за дружка теж!
Андрій смикнувся до кишені, однак згадав, що там тільки дві десятки, незрозуміло, які ще витрати його чекають:
– Завтра здам.
– Дивись, не забудь!
В 113-й нікого не було. Чисто, світло, два ліжка з незастеленими матрацами, стіл, два стільці, дві тумбочки.
Славіка кімната задовольнила:
– Ну, от! Наша хата. Скромненько-тісненько, зате на двох. Сусідня, здається, "четвьорка". Шо ж, будем жить, як то кажуть. А… да… забув… поздравляю тебе, братуха, з поступлєнієм на юрфак. Станем з тобою прокурорчиками. Ге?
– Я знаю…
– Шо, не хочеш прокурором? А ким?.. Суддьой-ой-ой?.. Чи адвокатом? – грошикі лопатою гребсти?
– Чогось мені більше юрисконсультом хочеться… Глянь… який з мене прокурор.
– Воно то – да. Прокурор з тебе не вийде. Хлялий ти… в окулярах, невпевнений якісь… Нє… прокурора точно не вийде. Так і бить, іди в свої консули. Кстаті: тоже звучить, не хуже прокурора – "кон-сул!".
– Дякую, що дозволив!
– О! Парирувати вмієш – знать не все так погано – не пропадеш. А зараз чимчикуй, Дрюня, по гуртожитку, взнай, де простині й наволочки дають – не будем же на голих матрасах спати.
– Може мені до тої дівчини зайти, що поселяла? До речі, вона з нас по три карбованці просила – на якусь студраду.
– Шо? Хай іде знаєш куда?.. Чи в тебе грошей багато?
– Де там…
– Во! Бачиш: я вже тобі три рублі зекономив. А ти думав – з інваліда вигоди не буде, одна забота. Якшо прийде – направ до мене, я з нею розберуся. Не здумай тільки віддать свою трьошку.
Андрій вилетів у коридор з піднесенням. Збадьорила думка, що не прийдеться з грошима розставатися. Мізерна сума в кишені безперестанку свердлила йому мозок. Повірив у силу Славіка без всякого сумніву. Може й правильно зробив, що з ним поселився.
Славік Байда був без однієї ноги – обрізана вище коліна. На другу, теж пошкоджену, міг ступати, й ходити з милицями. Проте, ще не звик до такого пересування, потребував підтримки. Домовився з Андрієм, що той допомагатиме.
Зранку хлопцям на пари… Прийшли-прискакали на 38-й автобус... Підступитися не змогли – студенти брали його штурмом. Андрій пробував просити поступитися інваліду, однак ніхто мовби не почув. Кожен ліз, відштовхуючи одне одного, аби не спізнитися на заняття. Не до інваліда. Постояли, не знаючи, що робити – хоч бери й назад іди. Але Славік вчасно придумав вихід: пішли до місця відстою автобусів і попросилися зайти. Водій згледівся. Так і потрапили на свій перший урок.
В університеті все було нове, незвичне, вражало духом століть. Могутні колони Червоного корпусу вселяли пошану, захват і навіть страх. Хлопцям не вірилось – колись тут ходив сам Тарас, а тепер вони…
Ввечері вирішили відмітити перший день навчання.
– Сходи, Дрюня, за вінішком! Замочим наш початок, аби добре вчилося!
– Думаєш, тут можна пити? І що – без цього не обійдемось? Я, знаєш, не привчений.
– Чувак!.. Мужик ти чи ні? Шо значить не привчений? Так тре… положено… ти шо, не чув про традиції?
– Ні… І грошей у мене кіт наплакав. Розраховую, може стипендію дадуть.
– Яка халепа! З ким я діло маю? Об'я-за-тєль-но треба вмазати, шоб голова не боліла! Ти скажи ше, шо не пив ніколи… Очкарик мамин!.. Бідака! Біжи вже! Тільки дивись – кислятини не купляй, портвейна там, чи вермута возьми… Запомниш? На тобі – гроші. Бери-бери, у мене ше є.
Тільки налили й підняли за те, аби голова не боліла – гостя в кімнату. Без стуку, мов до себе. Вчорашня Андрієва знайома. Вгледівши випивку, такі очі зробила, немов її кип'ятком облили:
– Нічо собі починаєте першокурснички… Вас же на другий день випруть.
– Не випруть… Ти ж не здаси?.. Чи може здаси?.. – це Славік до неї.
– А що ви думаєте?.. Покривати вас стану?.. Знахабніли: ще не встигли переночувати, а вже пиячите. На першому курсі, з першого дня, а що далі буде?
– Та то ж така традиція, кажуть, – вичавив Андрій.
– Тобі хто таке сказав?.. Сам придумав?.. Ти комсомолець чи ні? Знаєш, що за таке по голові не гладять.
– Ша! Ша! Виключайте цю музику, – знову Славік. – Не треба нас, падружка, лякати – ля-ка-ні. Хочеш на воїна-інтернаціоналіста наїхати? Ну, давай! Давай! Покажи свою доблесть! А чула, шо нам фронтовиє положено? Для підтримання духу інваліду…
– Якому інваліду? Чого ви мені тут замилюєте?
– Ану, йди сюда, ану глянь…
Дівчина підійшла до столу і побачила Славкову безногість. Відразу знітилася, присіла на ліжку й замовкла. Потім знайшлася, почала просити вибачення, ледь не заплакала.
– Прощу тебе, тільки коли вип'єш з нами. А іначе – не підходь.
Куди дітися – пригубила. Назвалася Жанною. Сказала, що прослухала чи не почула від Андрія про інвалідність, про афганство.
– Тепер ти в нашій компанії, – зареготів Славік. – Вже не зможеш нікому сказати, шо ми тут порушуєм режим соціалістичного гуртожитку. Пила? – пила… От і попалася!
Коли дівчина покинула кімнату, Байда оцінив її принади:
– Класна тьолка! Гарна! Скажи, Дрюня… А ноги які – очі випадають. Ех би роздягнути, всі принади побачити! З такою закрутити – сьоме небо було б видно.
– Заткнись! Мовчи! Не хочу чути твоїх пошлостей. Як ти можеш?
– І шо такого?.. Це ж природа, хлопче… Нормально… А ти жінку по-другому бачиш? Ефемерно?.. Чудак!.. А-а-а… – врубався: ше й не торкав ніколи… Ге? Не цілувався навіть?.. Чого мовчиш?
– Не хочу я відповідати на твої ці…
– Та й так видно… нашо казати… Віддав би мені свої ноги, а то не за призначенням вони в тебе.
– Ага!.. По-твоєму ноги для того, щоб по дівчатах бігати і в гастроном за випивкою. Так, виходить?
– Не кип'ятись, дружбан... Шо ти наче чайник на плиті? Радій краще – зі мною життя научишся, розкумекаю тобі: шо до чого… А то в книжках своїх такого не прочитаєш. Прийде час – не будеш знати, з якого боку приступитися.
На другий день Жанна принесла хлопцям борщу – задобрити. Напустила на себе винуватого вигляду... Старалася бути улесливою.
З того часу потоваришували. Дня не було, щоб не забігла, чимось не вгостила. Порядок в кімнаті наводила, з уроками помагала. Книжки або конспекти які треба – за Жанкою не загорить. Тільки скажи – принесе, зоглядітися не встигнеш. Словом, опіку взяла над хлопцями. Аби приймали за свою, за рівну, дозволяла собі кепкувати над їхніми вадами, виправдовувала свою присутність:
– Ви ж тут обоє інваліди: той не ходить, а той майже не бачить… Вам обов'язково няньку треба.
– Добре-добре, крутися, ми не проти…тільки нічо довгого не вдягай, дай хоч надивитися, – брав за своє Славік, заставляв заливатися червоною фарбою Андрія, який протирав свої окуляри і пробував заперечувати, що зір у нього не такий вже й поганий – просто з окулярами краще.
Славік Байда скоро нажив серед студентів доброї шани. Його посвідченням інваліда користувалася майже половина гуртожитку. Коли збирався хтось додому, в село, до батьків, за картоплею й салом, а їхати потрібно поїздом, то стикався з проблемою купити білети. Бувало, цілий день простоювали в залізничних касах попереднього продажу на Пушкінській, і все дарма. Стоїш-стоїш у тих клятих чергах, а перед тобою ще й віконце каси закриють. Зі Славіковим посвідченням – жодних проблем, без всякої там черги. Покажеш його в спеціальній касі для інвалідів – і отримуй білет. На фото касирки не дуже дивилися.
Андрієві Байда заявив:
– Гроші на їжу за мною, а магазин, приготовити, посуду там помити – твої клопоти. Пенсія в мене непогана і на продаж вдалося дешо захватити з Афгану – хлопці помогли. То хай у тебе голова не болить – з голоду не попухнем.
– За твій рахунок, виходить, нахлібником буду... Не зручно...
– Дрюня, не заморочуйся. Ти ж тоже будеш участь в хазяйстві брати. Чого ти? Сам подумай: хто мені зготує, хто за хлібом збігає?.. Це ж теж чогось варте? Згодись… Ну шо ти… Все чесно…
Якось затіяли в комітеті комсомолу над одним студентом-першокурсником судилище.