Ніч новорічна

Восьма дівчача кімната вирішила додому на Новий рік не їхати, святкувати в гуртожитку. Ще місяць назад домовились, слово дали, пообіцяли, що ніхто не порушить.

Час пролетів, немов один день. Бібліотека, аудиторії, лекції-семінари, конспекти, зубріння, різні навантаження з "обществєнной лінії" – по такому шаленому колу щодня – немає коли в календар заглянути, інколи чергу в їдальні вистояти. Лише сьогодні зупинились-схаменулись. Тридцять перше!

Але куди там зупинятись! Ще ялинки немає, прикупити не мішало б хоч щось до святкового столу. А одяг, а зачіски, а з чергою на кухні як… І те ще, і те… Голова обертом, неначе перед екзаменом... Що поробиш? Новий рік!

Рита Котьмич, наче як за старшу, всім доручення роздає. Галю Ізврюк послала за ялинкою, кажуть біля ЦУМу ще дають, тільки довго стояти тре. Лілі Займенько доручила майонез віднайти, нехай прошвирнеться по магазинах – може десь викинуть, бо що то за Новий рік без олів'є – срамота. Асі Грумальчук і Віті Кодоль – на кухні поратися, пюрешку й вінегрет готувати. Сама Рита взялася в кімнаті прибирати, прикрашати шикарно: нарізані з паперу сніжинки на вікна, гірлянду пластикову цвяшками на килимок до стіни, "дощик" – на двері. З картону вирізала цифри наступаючого року – 1986. Пофарбувала олівцями в різний колір, підвісила кожну розмальовану цифру за нитку на світильник, що висів над головою. Красота, як в Парижі!

Першою вернулася Ліля:

– Дєвкі! Хочу вас обрадувать – майонезу ніде немає, всі магазини обійшла, аж до Хрещатика, навіть запаху майонезного. Пусті полки, все розгрібли, не тільки ми зустрічаєм. Жаль, та прийдеться якось без олів'є!

– Як то "без", що то за стіл буде? – в один засмучений голос Ася з Вітою. – У всіх нормальних людей з олів'є, а в нас виходить…

– Не кіпішуєм раньше строку! – зупинила дівчат Рита. – Давайте кинемся по гуртожитку, може в когось розживемось! Хоч би ложку! Віта, пройдись поверхами, ти багатьох знаєш, там де смачно пахне, спробуй! Пофартить – роздобудеш, ми ж не в лісі.

Пофартило з ялинкою. Галя залетіла в кімнату щаслива, з новорічним запахом хвої:

– А от вам – і ялинка! Скажіть, яка гарна! Правда ж клас? Останню забрала, з чужих рук прямо видерла, добре, що хлопець-продавець на мою сторону став, а то до бійки дійшло б. Я за одну гілку, а двоє якихось підстаркуватих жіночок за інші, не хотіли відпускати. Нащо їм, питається, та ялинка, в їхні роки, сидіть собі біля телевізора й куняйте, ялинка для нас, молодих. Правильно кажу?

– Правильно-правильно! Молодчинка! Треба було тебе ще й за майонезом посилати!

– А що, майонезу не знайшли? Як же так? Як без майонезу?

– Ша! Не спішіть воду каламутити! – знову взялася втихомирювати Рита. – Може у Вітки щось вийде, почекаєм! Головне, що шампанське є, я з дому привезла, ховала від вас, аби не випили. Мені його мамка презентувала, їй у лікарні вдячні пацієнти подарили. Крім шаманського ялинка вже є, антураж святковий у кімнаті зроблено – майже все готове! А ще – сюрприз! Хлопці з одинадцятої нам свій магнітофон залишили, шкода, тільки з одною касетою – "Машина врємєні", але все рівно потанцюєм-потанцюєм, "Новий поворот" послухаєм. До речі: я обіцяла з хлопцями розрахуватися, так що готуйтесь, хто чим може... А зараз гуляєм, дівчата! Швиденько вдягаймося-малюймося – і за стіл, скоро куранти почнуть бемкати! Новий рік іде!

Віта повернулася з нічим. На поверхах якщо й було щось цінне-поживне, все вже пішло на тарілки, дещо навіть з'їлося – старий рік почали проводжати. Зате досвідчені старшокурсниці напоумили: "А ви сметану з гірчицею змішайте, буде саме те…". Довелось так і зробити.

Рівно о дванадцятій восьма почала скляно чокатися й заволала на весь гуртожиток дзвінкими молодими дівочими голосами так, щоб аж на Васильківській чули: "Ур-ра! Ур-р-а-а-а!". Далі багаторазово скандували: "З Но-вим ро-ком! З Но-вим ро-ком! З Но-вим ро-ком!". Хай всі знають, як восьма святкує!

Заторохтіли ложками-виделками, розбавили їжу-випивку життєрадісним сміхом, наповнили кімнату святковим гамором, жартами-примовками. Стало новорічно-весело, і трошки п'яно. Пробували співати – не вийшло, емоції били через край, не давали налаштуватись. Танцювали під позичений магнітофон, закриваючи млосно очі й піднімаючи догори руки.

– А давайте згадаємо кожна, що було найкращого в пройденому році! Яким він нам запам'ятався, адже він був наш, ми так дружно і гарно у ньому жили, стали такою тісною компанією, немовби поріднилися. Тепер ніколи, чуєте, ніколи не будемо розлучатися! Дружба назавжди! Згода?

– Згода! Під-пи-сує-мось!

– Чуєте, дівчата, навіть якщо заміж – не забуваймо одна одну, нас скріпило студентське життя, це крепше всякого клею, всякої гайки! За нас, дєвки! За нас молодих і красивих, хай нам заздрять!

Першою для оголошених споминів промайнулого року піднялася Віта Кодоль:

– Що я можу сказати?.. Пройдений рік був для мене вдалий. Здала успішно дві сесії, надіюсь так і наступну відбабахаю, отримую підвищену стипендію, в басейн ходжу, плавати навчилась, вихідними з кінотеатрів не вилажу, всі фільми подивилась, старостою групи мене вибрали, я тепер начальник, прошу, як то кажуть: любити й жалувати, на "ви" ще не треба, а порадіти можете. Одним словом, у мене все нормальок, іду вперед, наче корабель по синьому морю. Щоб не гірше було в новому році!

– Молодець, Віта! Так тримати, ти краща!

– Хто наступний, ти, Ліля?.. Давай, починай!

Ліля Займенько довго вагалася, з чого розпочати, не звикла до виступів – тихоня, проте, все ж наважилась, аби правил не порушувати:

– Мені до Віти далеко. Ви ж знаєте: ні сесій успішних, ні староства-начальства, от хіба плавати добре вмію. То я це ще змаленьку, хлопцям на нашому ставку таку фору давала, що вони аж зубами скреготіли, так заздрили. Найбільше я радуюсь тому, що втрималась, перший курс пройшла, не вилетіла. Дальше, всі кажуть: легше буде. Надіюсь, що закінчу. З нашого села цього року ніхто до інституту не поступив, одна я. Мама така рада, місця не знаходить, хвалить мене – зупинитися не може. Ще б то! Дочка поступила до прославленого столичного університету, та ще й на філософський факультет, філософом буде! Наші сільські аж язиками прицмокують! Вчителі у школі гордяться мною, дітям у приклад ставлять: "Бачите, ніби й вчилася не дуже, а таки поступила, і тобі не куди-небудь!". Єдине, що мама не втямить, що то таке наша спеціалізація – "психологія", ніяк не може додуматися, ким же я буду після навчання. А я й сама, якщо чесно, не дуже втямлю. Он ходять чутки, що психологів посилатимуть в тюрми, правильний моральний стан у зеків формувати. Брешуть?

– Брешуть-брешуть, поїдеш додому, в лікарню влаштуєшся, головне зараз вчитися, не змарнувати кожної хвилини гарного студентського життя, а там час покаже, хтось казав, що за кордоном психолог ледь не найавторитетніша професія, може скоро й у нас таке настане.

– Та я б додому з великим задоволенням!

Після Лілі слухали Галю Ізврюк і Асю. Дівчата, як під копірку, однаково протарабанили, що все у них у минулому році було добре, що жилося-не журилося й лише тепер вони по-справжньому оцінили, як весело в студентському колі, як повезло, що знайшли таких гарних подружок, з якими пощастило заселитися в одну кімнату. Похвалитися чимось не захтіли, заявили, що в цьому році якихось здобутків не нажили.

– Ти б, Галька, не скромничала, такого хлопця знайшла, хіба це не здобуток? – різко заявила Рита. – Воно зрозуміло: в тебе мордашка й фігура такі, що хоч завтра в кіно знімайся, всі хлопці вслід зирять, але Едік, то не всі. Киянин, синочок високого татка, який нібито в якомусь міністерстві працює, згодися – це те, що треба, може навіть краще того нашого диплома. Хіба ні, дівчата?

– Та ми з Едіком тільки три рази містом походили, ну ще в кіно один раз, – спробувала відбитися Галя. – Я ще добре не знаю: серйозно він, чи ні, а ви вже мені його пришиваєте. Мови немає – подобається, та сумніви щодо його намірів маю.

– Знаєш, якщо сумніваєшся, – втрутилась Рита, – не треба було чіплятися за нього, ми ж з тобою тоді разом були в Голосієво, коли він до нас підійшов. Якби ти йому відмовила й не пішла разом прогулятися, він би на мене перекинувся, куди б дівся. Відверто скажу, він мені сильно сподобався. Я б його швидко обкрутила, і не сумнівалася б, як ти тепер. Такого жениха гріх відпускати!

– А чого це я мала йому відмовляти?.. Мені він теж сподобався. І сам, заміть, мене вибрав, я не нав'язувалася.

– Вибрав, не вибрав, але однаково ви не підходите одне одному, не вийде з вас пари, ви з різного світу.

– Ти, виходить, з одного… як тільки визначила...

– Як-як… мовчки!

– Рита, Галя, хватить вам з тим вашим Едіком, ще посваритесь в новорічну ніч, не розбивайте дружної компанії!

– Краще кажи, Котя, як рік провела, що нового бачила-чула, чого ми не знаєм, у тебе ж завжди якісь секретики в кишені, поки не випитаєм, сама не розповіси, – хтось попросив Риту.

– Вгадали, думала казати, чи не казати, але все одно від вас цього не скриєш. Розбагатіла я! Вчора мама приїжджала, курси підвищення кваліфікації в неї у столиці, то ми зустрічалися, в кафетерії посиділи, поговорили. Вона мені чобітки фінські привезла. Такі класні, то вам не наш ширпотреб, справжня фірмА! Дівчата, з рук не хочеться випускати! З довгими гладенькими халявками, з чистої шкіри – шик! Завтра всім покажу, не хочу сьогодні святковий час займати, звиняйте, я так рішила, потерпіть. Але то ще не все, є ще дещо, набагато цікавіше. Тут я вже до завтра чекати не заставлю, сама не втерплю.

Рита полізла в свою тумбочку, попорпалася недовго в ній, і театрально виставила на показ подружкам ліву руку – на середньому пальці незвично для дівчат блиснув перстень:

– Бачили?.. От, що в мене! Теж мама привезла – сімейна реліквія, цілу купу грошей коштує, від бабці мені перейшло. Оцей камінчик посередині – справжній діамант! Збоку букву "К" вигравіювано – перша буква мого прізвища. Недавно мої там, вдома, рішили, що пора мені його передати, раніше збиралися тільки на весілля вручити, та чогось передумали. Я відмовлялася спочатку, все таки річ дорога, може хтось вкрасти, але мама підказала з пальця ніколи не знімати – не пропаде.