Услід за листами М. Зерова[§] та інших в'язнів листи Клима Поліщука поповнюють поки що не вельми багату скарбницю невільничої епісто-
лярії. По вінця сповнені глибокого болю й світлої надії на краще, ці правдиві свідки трагічних подій XX століття будуть нагадувати всім і завжди: таке не мусить ніколи повторитись!
І слово, і доля, і пам'ять... Статті, дослідження, спогади. —Полтава, 2000. — С. 132-138.
лист до доньки
ВІД 5 ЛИПНЯ 1931 РОКУ
Люба, дорога, рідна моя донечко Лесечко!
Скорбна душа моя, як скорбні і всі мої думи в цій чужій азійській країні. Якщо ти дістала мого листа від 18-го червня ц. р., то вже знаєш, що з північних таборів (з Пінюга) я виїхав 29 травня і 8 червня був уже на ст. Караганди, що 240 км за Акмолинськом. Зараз я у 8 км від Караганди, у таборі коло с. "Большая Михайловка", що називається "совхозом "Гигант"". Щоб краще було, як на Півночі, цього ніяк сказати. Харчі не кращі, житлові умови не сприятливіші, живу в наметі (палатке), а намети ці серед степу, де тільки "сонце гріє, вітер віє"... Туга, огидна туга, як огидні, одноманітні пустельні простори навколо й брудні киргизькі юрти з такими ж брудними верблюдами коло них. Звичайно, тебе цікавить — як я живу? Відповідаю: сумно... сумно, бо спека просто на шматки палить мене, мозок, наче розтоплене олово, в голові палає. Працюю тимчасово в культурно-виховній частині. Творити нічого не можу, хоч вечорами, як дивлюся на небо, почуваю в собі таку творчу снагу, що вона спалює мене не гірше сонячної спеки вдень. Лечу думками на Україну, блукаю уявою між старовинними руїнами минулої слави рідної Волині, ходжу по берегах просторої Сули, переношуся думкою до берегів Серета, туди, де цвіла колись моя й мамина радість серед старих мурів давнього монастиря. Це все наче сниться мені, й тоді не віриться, що все, що переживаю, дійсність... Важким сном здається мені ця дійсність, тим більше, що давно-давно передчував її і добровільно пішов на свою Голготу... Здоров'я моє слабке, але дух мій все ще бадьорий і повен віри в кращу будучність. Нічого так не прагну, як волі і творчої праці. Я ще стільки повинен зробити для культури і така трагедія! Всі, як поглухли. А ті, що, може, й чують, безсилі помогти мені...
Як живеш, доню моя? Я так давно мав від тебе листа. Вже півроку минуло... Хочу дуже знати все-все про твоє життя й жит-
тя мами та баби. Передай їм обом моє щире привітання. Скажи мамі, що як помру в неволі, то щоб не лаяла мене, бо я йду тим шляхом, який не має "зерна неправди за собою". Я чесний і невинний тепер більш, як коли-небудь був у своєму житті. Змучений життям, живу любов'ю до рідних і близьких, і це кріпить мене.
Люблячи тебе, написав казки тобі "північні", які колись будуть твої. Люблячи тебе, висловлюю свою любов твоїм же портретом, зробленим з твоєї єдиної фотографії, яку я маю. Не знаю— наскільки він вийшов вдалий, але я хотів би, щоб ти зараз же оправила його в рямку й зберегла собі на спомин. Руками не чіпай, бо він не закріплений і легко може стертися. Закріпити його, щоб не стерся, можна так: узяти в шклянку молока, облити його й висушити на сонці. Краще обливати з мисочки, щоб зразу залило весь портрет і зразу збігло з нього, бо як буде (молоко) стояти на ньому, то поробить плями і зіпсує. Краще зразу придбай рамку зі шклом.
Напиши мені—чи одержала ти моє оповідання "Вітер з тундри" і мої спогади про Г. Барвінок, які я вислав зимою? Також напиши—не чула ти, чи вийшла з друку моя книжка "Поліські шуми", яку я продав ДВУ ще восени 29 року?
Не забувай же, донечко! Пиши скорше і частіше. Згодом, як уже добре встановляться поштові зносини, тобто як напишеш мені і дістанеш відповідь, то, пишучи знову, обов'язково пришли фотографію.
Гаряче, палко цілую тебе, моя ти Донечко люба, й зостаюся твій "мідний-мідний" тато Клим(ент).
Р. S. Вітай маму, бабу і всіх тих, що не забули мене. Вітай Сулу, верби над Сулою і передай низький уклін дідусеві Сидячому. Адресуй: Казахстан, г. Акмолинск, почт. отд. Большая Михайловка, Каз. ИГЛ ОГПУ, совхоз "Гигант" (мені).
Ще раз вітаю і ще раз цілую! — Клим.
Табір ОГПУ коло с. Велика Михайлівка
лист до доньки
ВІД 5 БЕРЕЗНЯ 1932 РОКУ
Люба моя донечко! Лесечко, дитино моя дорога й незабутня!
Вчора одержав твого листа з віршиками. Дякую, донечко! Твою фотокартку я вправив у рамку й повісив над своїм ліжком у головах, щоб завжди бачити, як лягати відпочивати, свою любу донечку. Коли б хоч бабуся не падала силами та духом. Я так боюся, так тривожуся за тебе. Якби колись не віз тебе до бабусі, то не були б ми такі бідні й такі розкидані по світу, як зараз. Чуло моє серце і душа, що так воно може бути, але що ж робити? Тепер треба терпіти. Треба вірити, що скоро краще буде...
Я ослаб, бо маю хворе серце, але духом кріпко вірю, що скоро зможу сам заопікуватися тобою. Якби сталося, що повернувся б, то зараз же поїхав би до тебе. Співчуваю мамі. Вона дуже постраждала... Коли знатимеш, де мама, то напишеш мені, щоб і я міг знати, слово їй написати. Як би мені хотілося, щоб вона не робила більше ніяких помилок, бо це дуже шкодить їй. Вона ж письменниця, а це не значить, що тільки "слава", але й страждання, а страждання треба вміти переносити. Вчись гарно. Читай більше. Книжку Кервуда "Бродяги Півночі" я редагував. Чи читала ти мої твори? Особливо—легенди? Тут я маю для тебе цілу книгу північних (зирянських та лопарських) легенд, але колись уже прочитаєш їх. Не чула, чи вийшла з друку моя книга "Поліські шуми", яку взяло у мене на видання Державне видавництво ще в кінці 1929 року? Напиши, якщо знаєш. Чекаю твого віршика для мене. Віршики твої, що прислала, ще не складні, але дуже щирі й сердечні. Бідна моя донечко! Кріпися! Вчися гарно! Будемо вірити, що скоро я тебе пригорну до своїх грудей. Передай привіт бабусі. Цілую тебе сердечно й щиро.
Твій тато Клим.
лист до доньки
ВІД 22 КВІТНЯ 1931 РОКУ
Люба, мила моя Лесечко! Донечко, дитино моя рідна!
Учора одержав твою листівку, в якій ти пишеш, що ще не знаєш, коли до тебе вернеться твоя мама, і згадуєш про день свого народження. Так, Лесечко, маєш уже 10 літ свого життя, яке почала одного хмурного передвесняного дня в затишних Бережанах. Того дня я, звичайно, ніколи не забував і не забуваю... (...) Скрізь і всюди, дитино моя, стоїш ти перед моїми очима і у снах своїх теж часто бачу тебе. Усі мої думки тепер такі, що якби лише якось ще витримала трохи бабуся, щоб ти мала певний захист хоч до того часу, поки я вернуся. Про те, коли я можу вернутися, зараз важко ще щось певне говорити, але цілком можливо, що незабаром це станеться. Помимо того, що моє клопотання про звільнення вже пішло на перегляд з Москви до Харкова, я на днях ще раз почну деякі заходи і думаю, що вони матимуть добрі наслідки. Опріч того я писав до Максима Горького і думаю, що він не залишить мого листа без належної уваги. В кожнім разі восени мусить дещо багато вирішитися...
За час своєї неволі я багато чого навчився і ще вчусь. У вільні від роботи години дещо пишу, але більше читаю.
Шкода, що моя стаття загинула. Щодо "Спогадів", то хай їх Тичина або Пилипенко гарненько відредагують, викреслять "присвяту" і де-небудь прилаштують з тим, щоб гонорар тобі віддали.
Прошу зайти в Державне Видавництво в Редакторат або Техвідділ і запитати—чи вийшла з друку моя книжка оповідань "Поліські шуми"? Цю книжку я дав на видання ще восени 1929 року й досі вже вона мусила давним-давно вийти.
Ще раз прощу кріпитися, не падати духом, добре вчитися й мене чекати. (...) Цілую тебе гаряче...
Твій тато Клим.
С.Долинське, Казахстан
ЛИСТ ДО Г. ОРЛІВНИ
(ОСІНЬ 1932 РОКУ?)
Незабутня!
Кажу "Незабутня" тому, що було б надприродно забути те, що родилось, виросло й розцвіло в дні скитания, у дні творчости, у дні віри і надій... Важко сказати, що то була помилка, бо помилкою якраз була "земля див", що була причиною моїх кошмарних снів і що так вабила тебе до себе. Боючись розірвати той вузол, що в'язав наші творчі почування в одно ціле, я майже свідомо пішов на жертви, знаючи, що в перспективі майбутнього, як у "Безодні" Леоніда Андреева, нема нічого—тьма.
Що ж тепер? Тепер найкраще зневажено, найінтимніше винесено на базар, а сам... сам не знаю, що мене досі тримає — творчий інстинкт, обов'язок перед невинними дітьми, чи віра в краще майбутнє?.. Але живу, живу, живу... Кажу "живу" і це мені здається не дійсним, а чимсь таким, як у Лисенковому "Noc— tiurn'i", тобто — привидним... (...) Фатальна помилка все перевернула. Якби не "експанзія" твоя, якби не твої поривання до "землі див", то наші колишні "сутерини" могли б стати цілком іншими. Досі мав би десяток, а може й більше, совістливих книг, а разом з тим—творчу насолоду і спокій... Леся наша була б теж на своєму місці... Далі спробую ще кількома словами спростувати твоє "твердження": "Не на легендах і не на гротесках було сидіти. Я хотіла вперед іти й тебе вести"... По-перше, я на легендах давно не сидів, а вони були лише моїм болючим місцем. Не тримав тебе й на гротесках, але підкреслював їхню ідейну й артистичну закінченість. А куди ти хотіла йти, туди мені було не по дорозі. Те я бачив у п'янім редактораті й у будинку Блакитного на зустрічі "нового" (1928) року. Скажеш, може, що був ще "Гарт", "Плуг" і т. інше? Але ніщо не могло мене засліпити, щоб я не бачив нічого, як не бачить його семінарський дячок Тичина. Ціную Сосюру за його комунізм, ціную Рильського за його класицизм, але не терплю "приспособленцев", як і всякого роду брехунів.
Ти не можеш собі уявити, як мені іноді не хотілося брехати, але були часи, коли ти мене змушувала це робити, і я сам себе ненавидів, а потім жалкував. Із цим я скінчив і більше не буду, як скінчив зі "звичками" редакторату й багатьма іншими речами. Марю, мрію великою роботою, великою працею, але чи доживу я до того часу, коли зможу віддатись тій праці?..
Живу я зараз, як і весь час, однаково прикро. Ну, роблю... Роблю, що кажуть, а все своє лишається в планах, і так день за днем минає. Дещо якось викінчив, і це "дещо" матиме безперечне національне й інтернаціональне значення.