О. Куліша. Маєток цей купив тодішній предводитель борзецського дворянства князь В. Кочубей, який ласкаво дозволив їй жити в колишньому її будинку, поруч якого містилися ще будинки—двокласової сільської школи імені П. О. Куліша та будинок його ж музею, що вона їх вибудувала й упорядкувала. Тут, власне, у будинку-музеї була влаштована вітальня та їдальня, уся обстановка яких була та сама, що колись в мотронівському домі Куліша, де вона приймала й вітала своїх гостей. Гості ж її були різні. Приїздили вони з усіх центрів і закутків України, щоб глянути на "останню з могиканів", яка єдина зберігала в собі живі спогади не лише про П. О. Куліша, але й про Шевченка, Костомарова, Марко Вовчка, Миколу Гоголя і всіх тих, що творили колись собою душу нації.
Був ясний, сонячний, літній вечір, коли я вийшов з вагону на невеличкій ст. Плиски (М. К. В. залізниці) й одразу ж опинився серед чудової природи Чернігівщини. Високі тополі навколо станції тихо погойдували своїми гостряками, ніби вітали мене.
Візників жодних. Якийсь селянин, що когось привозив на станцію, за карбованця згодився завезти мене до Борзни —18 верстов, із чого я зрозумів, що селянське життя тут не дуже гарне, коли на початку жнив так мало беруть за працю.
їдучи польовою дорогою, я милувався широкими ланами та тихими хуторами серед них, які після моєї з обмеженими краєвидами зеленої Волині так чудно вражали мене, що й не помітив, коли приїхали до Борзни. Місто і не місто. Скорше—волинське містечко, але з тією різницею, що тут "ніби й справді город". Широкою базарною площею, повз високий "мазепинської доби" білий собор, через міст і греблю на річці Борзні приїхав до ста— ропанської садиби, що потопала в зелені, де й зупинився.
Тут, власне, жив мій приятель Дуб'янський, який обіцяв мені "захист і притулок" на весь час мого перебування в Борзні. Згадуючи прізвище Дуб'янський, мушу сказати кілька слів про його власника.
Ілько Дуб'янський — останній з роду збіднілої української гербової шляхти, яка була споріднена з родом гетьмана Івана Мазепи, що тепер було єдиними його гордощами.
Було йому вже літ сорок, але чомусь не женився, хоча міг це зробити кожної днини, бо борзенські жінки зовсім не цурались його. Навпаки, він їх цурався. Жив собі самотньо в чотирьох великих кімнатах свого будинку життям мрійника, фантаста й невдалого поета, черпаючи засоби до існування частково з посади дрібного поштового урядовця, яку він займав, а частково — із незначних доходів, які мав з тих кількох десятин землі, що завжди здавав в оренду.
У вільний від службової роботи час він упорядковував свої етнографічні записи, які робив скрізь і всюди, де лише міг. Писав свої (невдалі) вірші, незле малював, читав теософічну літературу, захоплювався модним тоді "вченням" Блаватської та ще досить добре фотографував.
Протягом літа, коли в Кинашівку приїздила Ганна Барвінок, він цілий свій вільний час перебував у неї, допомагаючи їй упорядковувати Кулішівський музей, а також їздив з нею до хутора Мотронівки на могилу Куліша, де в старому будинку Кулінгів жив старий сторож-доглядач могили.
Постійної служниці не тримав, лише два-три рази на тиждень приходила якась стара баба, що мила підлогу, чистила кухню, замітала доріжки між клумбами навколо хати. Обідати варив він собі сам, бо треба сказати правду, що кулінар з нього був багато кращий, ніж поет або маляр. Узагалі ж він являв собою чудову людину, і я з приємністю прожив у нього той час, що мені довелося перебувати в Борзні.
Під час мого приїзду приїхали також в Борзну і деякі галицькі гості, серед них були—редактор львівської "Будуччини" Микола Венгжин, Микола Євшан та Богдан Заклинський, які замешкали в приміщенні музею Куліша у Кинашівці. Ганна Барвінок була ще на Полтавщині, і її приїзду чекали з дня на день. Найбільше, здається, чекав на нього я. Аж нарешті прийшов якось із служби Дуб'янський і весело сказав: "Ну, Климе! Сьогодні ввечері йдемо до Олександри Михайлівни... Вона ще вчора приїхала".
Не пригадую зараз, як ми тоді обідали, але ще й досі пам'ятаю, як одягалися. Дуб'янський одягся в чорний сурдут, натягнув високого ковнірця, зав'язав хитроумно краватку, а я, я по бідносгі своїй — найурочистіші виходи! — чорна жакетка, біля сорочка "а 1а Байрон", та ще широкий чорний крават, що його на цей випадок подарував і зав'язав мені Дуб'янський.
Як надвечір ми вже були на передмісті Борзни, що так нагадувала собою звичайне село. Із-поза густо плетених лозою тинів блідо-рожевим туманом пахтіли маки, на чистеньких подвір'ячках, недосвідчено тріпаючи крильцями, виспівували на весь голос молоденькі півники. За містом дорога потяглася між густолистими осокорами, що творили чудовий затінок від літньої спеки.
Поки дійшли до Кинашівки, Дуб'янський вже встиг мені розповісти, що наступні поминки Куліша, які мають бути на Пали— копа (день Пантелеймона, 27 липня за ст. ст.), будуть особливо урочисті і що на них буде багато місцевої інтелігенції та селян з околишніх сел. Це все мене радувало й дивувало, бо такої популярності ймення Куліша в народних масах я ніяк не сподівався.
Вечоріло вже, коли дорогу раптом обступили високі клени, і в легкому піврожевому присмерку забіліли хатки Кинашівки. Не доходячи до самого села, звернули ліворуч, де була оселя Ганни Барвінок. Сторож, якого ми стрінули, сказав нам іти просто до музею (великого сірого дерев'яного будинку, що стояв серед парку), куди "зараз прийде сама пані".
Коли ми вже були на веранді музею, у вікнах засвітилося і чийсь дзвінкий голос бадьоро затягнув: "Не пора, не пора, не пора"... Дуб'янський аж завмер. Треба сказати, що він взагалі боявся всього, що хоч трохи пахнуло революцією.
Я ж тим часом відчинив двері й ми разом увійшли до великої кімнати. Це була вітальня. Посередині стояв той самий круглий стіл, навколо якого сиділи колись у Мотронівці Куліш та його друзі — Шевченко, Білозерський Василь та Маркович, мріючи про видання першого українського часопису, що згодом став "Основою".
Уся обстановка вітальні—стільці, шафи, етажерки, полиці— робота рук самого Куліша. На стіні, коло дверей в їдальню,— старовинний годинник із зозулею, той самий годинник, який "прокукав" десяту годину того "свят-вечора", коли Куліш вперше побачив свою майбутню дружину Ганну Барвінок. Тепер це все наше минуле, що в цілому належить історії.
Дуб'янський познайомив мене з галичанами (це були Венгжин, Євшан і Заклинський, які тут же в окремій кімнаті мешкали), повів мене по кімнатах музею.
Ось бібліотека. Цілі шафи друкованих і недрукованих творів Куліша. Журнали, у виданні яких він брав участь, оправлені альбоми вирізок, альбоми з малюнками Куліша та Шевченка, а між ними—різаний з дерева власними руками Куліша альбом "Дружба", у якому зібрано багато фотографій як Куліша та його дружини, так і його друзів — братів Білозерських (Василя й Олімпія), Марко Вовчка, Марковича, Номиса, Шевченка, Костомарова, Квітки-Основ'яненка, Гребінки, Максимовича, Гоголя, його сес— три-чернички й багатьох інших, що близькі Кулішеві. У невеликій кімнатці — столярний струмент і верстат, на якому Куліш працював у перерву своєї творчої праці.
У цей час нас покликали до вітальні, сказавши, що йде Олександра Михайлівна.
Із якимось незрозумілим тремтінням серця чекав я того моменту, коли нарешті побачу ту, що належить до нашого славного минулого, але момент настав скорше, ніж я чекав на його.
Повз вікно, що виходило на веранду, промайнула висока чорна постать, і в той же час у дверях вітальні з'явилася висока, огрядна, але досить бадьора і струнка пані. Піднявши до очей лорнетку, яка висіла на грудях на чорному шнурку, вона, лагідно по— всміхаючись, почала вітатися.
Дуб'янський взяв мене за руку й відрекомендував їй.
—А-а,— озвалась вона, простягнувши руку, — вітаю, вітаю, літературний онуку.
І тут же, повернувшись до Євшана, додала: "Це я так вирішила його звати, як тільки його волинські легенди прочитала. Вони ще молоденькі, як і сам автор, але мені здається, що їх цілком можна друкувати. Крім того, дитячі казки... теж можна друкувати..."[*]
Євшан низько вклонився й відповів: "Добре, наша Беатріче".
Пригадую, як той його уклін, так і сама відповідь чомусь видалися мені дуже манірними і... фальшивими. Про небіжчиків говорять гарне або мовчать, але я, згадучи цей момент першої зустрічі з Ганною Барвінок, не міг не згадати і про той дисонанс, що ним була перша моя зустріч з Євшаном.[†]
Служниця в українському народному вбранні сказала: "Вже все готово!"—і Олександра Михайлівна запросила нас до їдальні. Великий, застелений білим обрусом стіл був прибраний свіжими квітами.
Важко тепер мені згадати, яка саме була та вечеря, що нею вітала нас дружина "піонера" нашої духовної культури, бо я, сидячи всього лише через одну особу від неї, не помічав ні тих страв, що подавались тоді мені їсти, ні того вина (здається, кисле, кахетинське), що його не вмів ще тоді пити. Знаю тільки, що вечеря та була багата, і запам'ятав, як Ганна Барвінок скаржилася на те, що тепер не може як слід приймати своїх гостей.
— Померла дружина моя, і все моє померло,— говорила вона.—Живу й не живу. Тільки й думки, щоб духове добро його зібрати та людям передати. От, гадаю, видрукую все, як воно є, то так і збережеться, та ще могилу його дорогу доглядаю, щоб поруч нього лягти. Місце собі призначила. Там усе минуле моє: любов, праця і ціле життя.
Отже, й нема коли про постійне життя своє турбуватися. Зиму в сестри пересиджую, літо тут відбуду, а прийде осінь, то так уже й чекаю неминучого гостя...
— Ні, той гість мусить ще довго і довго затриматися десь!— сказав хтось їй.
—Хіба, може, між тими мотронівськими кленами заблудить, що їх колись моя дружина любила...—сказала Олександра Михайлівна, беручись наливати гостям чай.
Дві борзенські пані, що прийшли під кінець вечора, метнулись їй допомагати, але вона рішучо відмовилась від їхньої допомоги.
—Я хочу з власних рук цих почастувати, а не так, абияк, щоб не було чим хазяйки згадати.
— Та ж це ми всі повинні Вам прислуговувати!— намагався хтось її вмовити.
Всміхнулася: "Гм..."
Ми переглянулися.