Я блукав так, як тепер блукаєте ви. Тепер я сиджу собі тут і ви також можете сидіти. Зроблю вас своїм помічником або лісничим і сидіть собі та тільки жаб слухайте...
— Не сказав би я, щоб це було так приємно.
— Ах, так ви приємностей шукаєте!.. Ну що ж, тоді йдіть собі в нетрі, печери, пущі або емігруйте за кордон!.. Але скажу вам по правді, що ніде ви не знайдете спокійнішого місця, як тут!.. Знаєте, небезпеці завжди треба сідати на самий ніс, от так, як муха сідає волові...
— Гаразд! — сказав я. — Я вам, товаришу, буду дуже вдячний, тільки мушу сказати вам наперед, що революційний робітник з мене буде не дуже-то добрий.
— Пусте! — якось чудно всміхнувся він. — Мені потрібна тут людина! Ви розумієте—людина! Вірте мені, товаришу, що як тільки я вас побачив у лісі, так почув себе наче на полюванню. На мене так повійнуло минулим з того чудового Великого Міста, що я за всяку ціну вирішив зоставити вас у себе. Ви знаєте, що тут ні з ким слова обмовити, хіба що...
Зітхнув і махнув рукою в бік пляшок на столі. Потім підійшов до дверей і крикнув:
—Товаришу діду! Принесіть сюди світло!
За дверми щось заворушилося, закашлялося й незадоволено прогугнявило:
— І ніколи нема тобі супокою ніякого!..
Коцюбенко широкими кроками пройшовся по хаті і знову підійшов до мене.
— Наш Ревком складається з трьох членів: селянина Жури— біди, бувшого унтера царського війська Підкуйноги і мене, причому Журибіда являється головою Ревкому і разом з тим носить всі почесні адміністративні назви, як от "Опродком" та "Бідком", Підкуйнога—начальник міліції, а я фактично всю роботу роблю...
—Д ля чого?—спитався я, скорше з чемності, ніж з цікавості.
—Для того, щоб не допустити сюди яких-небудь зайд з центру, яких можуть просто призначити,—сказав він.
— Ось як?
— А так! Повітовий комісар знає, що в нас уже існує весь адміністративний апарат, і не докучає нам. Якось прибув сюди один комісарчик з червоноармійцями, так я нагодував їх, напоїв і вони поїхали собі тихо.
— І довго так прийдеться сидіти?
— Хто його знає? Певне, аж до зміни!
— Якої зміни? Звідки?
— Всякої! Мусить же вона колись бути! Є ж десь там якісь повстанці, Петлюра, Петрушевич, Скоропадський...
—Навіть Скоропадський?!
— Хіба нам не все одно?
—Я думаю, що не все одно, коли гратися в Ревкоми всякі...
— А що нам такого станеться?! Ми, звичайні інтелігентні робітники, скрізь можемо бути корисними. Головне, вміти своєчасно зорієнтуватися й прилаштуватися...
— І це говорить есер? — сказав я.
— Не есер, а анархіст такий, як от ви! — відповів він. — От пожиєте тут трохи, то побачите!
—Хотів би я вашого Журибіду побачити. Напевне, цікавий чоловік, коли головою Ревкому зробився?
—Я його думаю ще й воєнкомом зробити!
— Що то таке?..
—А то воєнний комісар! Сьогодні отримав припис негайно вибрати такого, бо, мовляв, волость мусить мати певну військову силу.
В хаті стало зовсім темно. Плакати кудись позникали, а в кутках скупчилися чорні тіні.
—Ну й сторож же!—крикнув Коцюбенко.—Буйвіл якийсь...
В той час двері відчинилися і в хату увійшов старенький, білобородий, в постолах, в білих штанах і сорочці, сутулуватий дідок. В своїх старечих тремтючих руках він тримав велику воскову свічку і коли ставив її на стіл, то робив це так обережно, наче вона могла розхлюпатися. Поставивши на стіл свічку, він помалу нахилився над одним стільчиком і став його гладити рукою.
—Що ви там робите, товаришу діду?—спитався Коцюбенко.
Дід підвівся і жалібно, якось по-дитячому, сказав:
— По ліквізіції попалися бідні стільчики, по ліквізіції.
Коцюбенко нервово забігав по хаті. "А ліс гине!.. А ліс гине!.."— повторював за кожним разом. Раптово підбіг до стола і взявся за
пляшку. Підняв, глянув проти світла, кинув і взяв другу. Другу також кинув і схопився за третю, але вже навіть і не дивився.
—Чого всі пляшки порожні?—суворо звернувся до сторожа.
Той, не поспішаючи, помалу підвів свою стару голову і сказав:
—Та то, мабуть, товариш Рилко випив!.. Ви кудись ходили, а він з товаришом міліцейським частувався...
—Ану, покличте сюди того міліцейського!
Дідусь глибоко зітхнув і наче не чув нічого, продовжував стояти на одному місці.
— Ви чуєте, товаришу діду?—нетерпляче промовив удруге Коцюбенко.
— Чую, товаришу! — сказав нарешті дідок. — Все чую, а тільки думаю про те, як воно в світі божому діється оте все?.. Те туди, а це сюди, те так, а це сяк, і ніяк ладу не добереш, що воно йдо чого?..
— Про що це ви, діду? — спитав я його.
Він здригнувся і злякано видивився на мене. Як видно, він тільки тепер побачив мене і не знав, як саме поставитись до мене. Його старече лице якось чудно здригалося, сірі очі швидко перебігали то до мене, то до Коцюбенка.
—А я й не запримітив, що в нас чужий пан сидить, — сказав він, беручись рукою за потилицю.
— Не пан і не чужий, а товариш і свій! — озвався Коцюбенко.
—Товариш і свій?!—здивовано повів бровами дідусь.—А я думав, що пан якийсь, а воно он що!.. Скрізь товариші, слобода та ліворуція... Хіба ж не диво, що отой злидар Журибіда так роз— поряджується тут?.. Та ж він ніколи путящим наймитом не був, не то щоб...
—Діду! — сердито крикнув Коцюбенко. — Годі балакати! Йдіть, куди вам сказано!
Дідусь затих, зігнувся і так пішов до дверей. Але вже аж в дверях прошамкотів:
—Товариші все, товариші!..
III
По стінах затанцювали тіні. Свічка палахтіла й чаділа, а прикрий дух пригарі нагадував щось далеке, забуте й сумне, не то чиїсь похорони, не то страсті Христові в чистий четвер... Коцю— бенко заклопотано шпортався в купах газет, що лежали на столі й тихенько наспівував:
Ми всіх катів зітрем на порох,
Повстане військо злидарів...
З вікна тягло вогкою прохолодою, з якою стелився по хаті легкий аромат розквітлих маків на городах. Я встав і почав розглядати плакати. Все старе і давно відоме, ще звідти, з Великого Міста. Тисячі раз наліплювали їх на всіх вулицях і провулках, тисячі раз кричали про це на мітингах півбожевільні люде і тисячі раз вбивалися в мізок якісь незрозумілі думки, якими вбивалися всі почування серця й пригнічувалася душа... Тисячі раз... Тисячі раз...
В сінях почулися важкі кроки і на порозі з'явився високий, дебелий, кремезний, з великими чорними вусами, в старому жовнірському мундирі, в картузі з червоною звіздою, з револьвером і шаблею при боці, якийсь чолов'яга. Тримаючись по-військовому, він підійшов до стола на два кроки і, звертаючись до Коцюбенка, гаркнув:
—Честь імєю з'явиться, товаріщ сєклітар!
— Чому в пляшках нічого немає?—суворо спитався Коцю— бенко.
— Випілі, значіцця! — відрубав чолов'яга.
— Ви, товаришу, зробіть так, щоб було повно! — сказав Ко— цюбенко. —У мене гості...
Чолов'яга повернувся до мене:
—Честь імєю кланяцца! Очінно пріятно пазнакоміцца!.. Підійшов до мене. Взяв під козирок і простягнув руку.
—Начальнік местной красной міліції,—сказав чваньковито.
Коцюбенко перестав шпортатися в паперах і повернув голову в наш бік. Дивився начебто спокійно й лагідно, але лице його кривилося і права брова весь час підстрибувала вгору. Раптом він якось рвучко випростувався і сказав:
— Потім, товаришу, потім! Зараз робіть те, що вам сказав!
Начальник міліції чогось моргнув до мене і кинувся до стола: —Чічас всьо будет!..
Позбирав на столі порожні пляшки й виніс їх у сіни. Потім вийняв з кишені дві пляшки і, ставлячи їх на стіл, сказав:
—А вот закусочкі нєту!
—Треба дістати,—сказав Коцюбенко.
— Где єйо достать тєпєріча, када все лєглі спать?..
— Пошліть діда до Постерначки.
—Такая буржуаза з дедом і говоріть не будєть... Я луче міліційонера пашлю...
—Діло ваше! Ви ж відаєте господарськими справами!
— Совершенно, нуда!—засміявся кутніми зубами "начальник". —Тєто дело мне ізвєсно харашо...
Миттю скинув з себе кашкета, кинув його на стіл і побіг у сіни. Через хвилину почувся надворі його голос. Говорив, наче довбешкою бухав:
— Вазьмйош боханку хлеба, немножко аґурцьов і куска трі салаімаршцуда...
Хтось тихо щось говорив йому, але за його голосом не було чутно.
— Штоб мнє чічас бил тут! Понял?
Хтось знову сказав щось, але "начальственний" голос так гримнув, що той відразу занімів.
—Не разґаварівать! Марш! Понял!
—Чуєте? Чи ж не Цербер? — сказав до мене Коцюбенко.
—Хто його знає... — озвався я. — Ще не придивився до нього, як слід.
— Цікавий тип і разом з тим дурний-дурний!.. От поговоріть з ним трохи...
В той час в хату ввійшов начальник і, звертаючись чомусь до мене, так співчуваюче і по-товариському промовив:
—Знаїтє, необразованность такая!.. Толькі што пробуджаюцца...
— Це ви про що?—спитався я його.
— Да про етіх саміх товаріщов мужіков, што в красной міліції...
—А ви, певне, вже багато світа бачили?—спитав я знову.
Начальник вирівнявся в самовпевнену позу і стукнув себе кулаком в груди.
— Ого, гдє я толькі нє бил?! — зітхнув голосно.
Коцюбенко хитро підморгнув до мене і голосно промовив:
—Товариш Підкуйнога багато дечого бачив і знав! Не те, що ми з вами, все в школах та з одних книжок... Його життя вчило...
— Вот іменно жість!—захоплено скрикнув "начальнік". — Што ні єсть, а самая найстоящая жість!.. Сперва в ополчанцах служіл, а потом трі года на самой войне бил...
—Я також був на війні, але все в резерві,—сказав Коцюбенко з усмішкою.
Підкуйнога весело розреготався:
—Ну, што такое резерв?!. Я на самом фронте і в самом огне! .. Бил в Румунії, бил в Карпатіях, бил в Галіціянах, бил в Мазурії і скрозь, гдє толькі воєвалі. Било так, што гавстрійці стрєляють, нємці стрєляють, мадярі стрєляють, а ми как толькі на ура, так чічас нічіво нету...
Балакаючи щось з самим собою, ввійшов у хату сторож. В руках тримав буханець хліба і миску з огірками.
— Кому оце дати?—спитався він, звертаючись до Коцюбенка.
— Ставте на стіл, товаришу діду! — сказав до нього Коцюбенко.
— А сало гдє?—кинувся "начальник".
— Зараз принесу!—буркнув сторож, ставлячи на стіл миску з огірками.
— Йдіть ви краще самі за тим салом, а товариш дід нехай сідає коло столу,—сказав Коцюбенко.
Сторож глибоко зітхнув і, нахилившись до одного стільця, довго розглядав його.
— Гм... Аж страшно сідати на нього... — всміхнувся.
Потім легенько провів по ньому долонею, здмухнув і сів.
"Начальник" весь час дивився на нього з несхованою іронічною усмішкою.
— Необразованность...