Страшна подорож, зустріч з батьком і той кусник макухи, що він з'їв, зморили його до цілковитої знемоги. Лежав з широко розкритими очима, але нічого вже не чув і не бачив, крім одного почуття незвичайно дивного спокою...
...Прокинувся від червоного світла, що вдарило в очі. Сонце вже хилилося за обрій. Незрозуміла туга боляче смоктала за серце і він не міг зрозуміти — що з ним таке діється?..
Намагався щось думати, але в голові було якось дивно легко й порожньо, наче її зовсім не було. Попробував підвестися, як враз задзеленчали в вухах срібні дзвоники й голова безсило впала на подушку.
Насилу здобувся на думку:
— Невже я захорів?..
В мізкові щось тупо заниділо й слідом за тим почув, що його лице горить і набрякає. В горлі щось дряпало й душило, а в носі наче гадюка ворушилася. Попробував долонею. Гарячий, і щось таке слизьке й густе тече просто по верхній губі...
Згадав червоно-синє кінське стерво і аж у кістках похололо...
— Носатина!.. Це ж її симптоми... Так, так...
Двері відчинилися, і в кімнату ввійшов Дранько з двома своїми товаришами.
— Відпочили трохи?—спитався Дранько.
Він мовчки хитнув головою і в той же час знову почув на своїх губах слизьку масу...
— А я вам дику качку приніс! — заговорив Дранько. — Боже мій, скільки-то ми всі троє набігалися за нею, заки застрілили!..
— Шротом стріляєте?—спитався він і не впізнав свого голосу, так він змінився.
— Що з вами?—нахилився до нього Дранько. — Може, застудилися?..
— Здається... — зітхнув він.
— Гм... — здвигнув Дранько плечима. — Стільки пройти пішки, та ще голодному, не жарт!..
— Я кінське стерво їв у дорозі... — вирвалося саме собою з його вуст.
— Ну, так що з того? — нахилився до нього Дранько. — То біда, коли й стерва немає...
— Здохлятину кінську їв... — пояснив він. — В канаві лежала і тліла...
— Тліла, кажете?—схопився Дранько. — І ви таку їли?
— їв...
Другі двоє наче заніміли: ні звуку, ні руху.
—Я, здається, носатиною захорів... — додав він тихо.—Знаю, що рятунку немає, якщо це так...
— Смерть!.. — луною озвався голос Дранька. — У нас вісім чоловік таких розстріляли...
—Таких слабих і жаліти не варто... — промовив, запинаючись, один парубчак.
Другий мовчки став відступатися до дверей.
Він бачив, як це страшно вразило його молодих прихильників, і хотів було встати, щоб показати себе ще до чогось здатним, але коли тільки порушився з місця, так і застогнав.
Дранько й обидва його товариші зітхнули:
—Тоді ми підем!..
— Підете?.. Коли підете?.. Чого ж так скоро?—схопився він, стараючись не стогнати і боячись зістатися самотою.
— Підем...—тихо, наче шелестіння посохлої трави в степу, почулася відповідь.
— Прощайте!—сказав один парубок.
— Прощайте! — промовив і другий.
А Дранько швидко схопив його за руку, поцілував її без одного слова і вибіг слідом за своїми товаришами.
— Ну й сон! — говорив він сам із собою. — Ну й сон!..
Розглядався по кімнаті і не хотів йняти віри, що такою може бути дійсність. Аж тоді, коли його очі зупинилися на принесеній Драньком печеній качці, зрозумів, що це все зовсім не сниться йому.
—І для чого вони оту качку зіставили?.. То ж самі голодні! — подумав він і несподівано наголос заплакав.
...Вночі приходила до нього мама, гладила по голові й розважала:
— Не журися, дитино моя, не журися!.. Далеко звідси є ще ліпший світ! Як помреш, то приходь просто до раю і сідай за той стіл, де сам Христос обідає... Не бійся нічого, сину! Це я, мама твоя рідна, кажу так...
Він слухав її і забував за все чорне і страшне, що так жорстоко мучило його...
...Перед сходом сонця мама зникла... Червоне світло світанку залило кімнату веселим сяйвом, а він був до того цілком байдужий. Здавалося йому, що лежить так не з вчорашнього дня, а ціле століття, і за цей час остогидло йому те все, що тільки існує на землі...
— Десь в ліпший світ!.. — бриніло у вухах.
Повільно став так приходити в себе і з новим приступом голодної болісті зрозумів весь жах свого становища.
—Жити безумовно вже не варто!.. — шептав хтось у душі.
—А може це тільки так здається, а в дійсності можна ще якось жити?.. — відзивався хтось другий із серця.
Обвів поглядом голі стіни кімнати й ненароком зупинився на залізному гакові у кутку над столом, де колись за його вчителювання висів портрет Шевченка. Дивився й почував у мізкові якусь неясну думку, яка ніяк не могла скластися у щось зрозуміле. Ще раз глянув по всій кімнаті і коли погляд знову дійшов до гака, в голові наче стрілило:
— На гак!..
Не вірив собі, що це могла бути його власна думка. Здавалося, що визичив її десь із прочитаних книжок. Одначе, ця думка чим далі, тим міцнішала й нарешті йому стало ясно, що вона є витвором його власного мозку, що прагнув скоршої розв'язки...
Стогнучи від болю й захлинаючись гидкою слиною, зліз з тапчана, добрався якось до столика, де лежала його торба, а тоді витяг з неї зав'язку і тремтячою рукою став робити петельку...
Коли петелька була готова, він вийняв з торби книжки, поскладав їх рівненько на вікні і гірко всміхнувся:
— Будуть учитися...
А потім виліз на стіл, зачепив за гак кінець шворки і став розправляти петельку. Хитався на всі боки, як п'яний, але намагався бути спокійним. Раптом стіл під ним якось дивно затанцював і відскочив набік...
— Ах!.. — скрикнув він і повис у повітрі...
...Хтось Чорний і Великий метнувся попід вікнами і з диким реготом зник у перших променях сонця, і ніхто ніде не міг його затримати, хоч було в світі два табори: озброєні й неозброєні...
1922р., весна