Буде до самої ночі сидіти над розгорнутою мапою двох-трьох повітів нещасної української землі і буде собі уявляти, що робить дійсне в той час, як завтра рано з найменшого випадку Хотіння покине малу і знову візьметься за свої ознаки...
Щодо Іди, то вона завтра й післязавтра буде до всього байдужою, а втім, і до мене, бо вона вже нетутешня... Але знову, що за сенс в цьому всьому? Адже ж смерть далеко не є звичайною випадковістю і про це найкраще свідчило те все, що сталося в хаті її родичів, де вона шукала тимчасового притулку. От розчинені шафи, порозбивані комоди, попороті подушки й чотири скривавлені трупи на підлозі — свідчать про довгу й уперту боротьбу...
І коли б так вона знала, що до цього спричинився я, то, напевне, навіть мертва закрила б свої чудово-сині очі, щоб вони не дивились на мене!..
Як це сталося, я ще й досі не можу гаразд зрозуміти, але це чудово відчував тоді отой первісний Я, що жив колись у пралісах і так нагло пробудився сьогодні, крикнувши своє первісне й таємниче:
— Нестебір!..
Для мене не важно те, що воно незрозуміле, а важно те, що воно повстало з мого невимовного болю і з незмірного розпачу моєї душі. Так повставали всі слова розпачу й захоплення ще тоді, як не було держав, церков, університетів, війська, гармат, ідей і брехні...
І я розумію, що це незрозуміле слово є криком розпачу пробудженої людини, яка вже не хоче дійсного, а жадає повороту до свого первісного стану нагої людини і так хоче з'єднатися з душею вищого Хотіння...
Але як це має статися??. Втеча?.. Дезертирство?.. —Фе!.. Як це нікчемно звучить!..
Одначе я хочу визволитися і зроблю це. Міг же я офірувати собою там, де це менше всього було потрібно...
* * *
.. .Десь далеко гуркотіли гармати, трохи ближче голосно співали "Вже воскресла", а я все ще стояв коло знищеної жидівської хати і думав:
— Вона також воскресне! Інакше не може буть!
Серце тремтіло в обіймах чуття...
— Любив? — шептали мої уста. — Звичайно любив!..
— Нестебір, — пролунало десь знову.
— Іду!—сказав уголос і поспішив в бік площі, де знаходився штаб генерала.
— Буду рвать нитки... — говорив сам з собою.
Йдучи площею, на якій дотлівали головешки від базарних яток, помітив осмалену тумбу, на якій біліла свіжа відозва.
Зупинився на хвилинку й механічно прочитав:
"Брати і сестри!
Настала слушна година в нашій боротьбі за визволення своєї Батьківщини! В цей час ніхто з вас не повинен зостатися байдужим до цеї великої справи і всі, як один чоловік, мусите встати до діла! Чорні могили на наших зелених полях і свіжі руїни наших затишних сел кличуть нас до помсти злочинному ворогові і заставляють нас бути твердими! Отже, де мусить литись кров, не може бути зайвих розмов про жорстокість... Не хочемо насилувати нікого, але хочемо принести себе в жертву майбутнього спокою і щастя нашої довготерпеливої країни...
Громадяни!
Героїчними зусиллями нашої лицарської армії ворог наш розбитий наголову і тепер рятується панічною втечею. Час великий і слушний! Дванадцята година ночі минула давно і співають треті півні! Всі, як один чоловік, до зброї!
Командуючий *** армією Коновко".
Я читав і мене душив сміх.
— Героїчними зусиллями нашої лицарської армії...—читав хтось за моїми плечима.
Озирнувся і побачив якогось сивобородого старця з червоними й заплаканими очима, який жадібно впивав у себе кожне слово цеї відозви.
Я засміявся вголос і сміявся так довго, заки він злякано не відступився від мене і не прошамотів:
— Чого ж ви смієтеся?..
— Радію, дідусю!.. То ж перемога!.. — гукнув я.
— А ви знаєте, що погромщики вбили артистку Іду Гольдман? — запитався він мене.
— Знаю, знаю! — зареготався я несамовито. — І добре зробили!.. І так їй треба!.. Хай не буде артисткою!.. Хай...
І тут я помітив, що з моїх очей ллються краплисті сльози, і зупинився. Дідусь злякано метнувся від мене і подріботів у напрямі тієї хати, де лежала вона.
Я довго дивився в його слід, а коли він зник між дотліваючими згарищами, поплентався до штабу генерала, який містився в телеграфній станції.
Генерала застав коло телеграфного апарата. Побачивши мене, він зробив мені рукою якийсь незрозумілий знак і прошипів:
— Ціхо!.. Цікава розмова... Випадково сполучили мене з командуючим ворожої армії... Він гадає, що говорить зі своїм Головним командуванням... Бувший товариш мій Крутько... В перші дні революції дружили...
Я підійшов до апарата і став стежити за ходом розмови. Апарат вистукував слова невідомого.
—Завтра о 4 годині ранку контрнаступ. Втрати, крім погрому штабу, невеликі, але ворог зайняв вигідні позиції і потрібна допомога.
— Скільки саме? — спитався генерал і його лице зробилося хижо-хитрим.
—Для того, щоб зліквідувати ворога, необхідно три корпуси. Наразі наступ можна розпочати дивізією допомоги. Дайте ще зо два санітарних відділи для допомоги жертвам ворожого погрому в містечку N.
— Чуєте, що каже про нас?—повернувся генерал до мене. — Зволоч!..
— Це правда! — сказав я.
— Правда?! — схопився він. — Не може бути?.. Містечко, напевне, під час бою потерпіло...
Апарат тим часом вистукував далі:
— Необхідно було б мати дві-три сотні "диких", щоб пустити їх в запілля ворога і визволити наших полонених... Ворог поводиться з ними надзвичайно жорстоко...
—З ким ви говорите?—раптом запитав генерал.
—З Головною Командою Західного фронту,—вистукав апарат.
— Ви говорите зі своїм бувшим товаришем, а тепер командуючим *** армією Коновком,—сказав генерал, стискаючи для чогось мою руку вище ліктя і нахиляючись аж до самого апарата, наче коло телефону.
—Як так?—задрижало в апараті.
—Нас випадково з'єднали.
— З'єднали?! Ах, ви! Зволоч, негідник, наймит, запроданець.. . — посипалася з апарата добірна лайка.
—Почекайте! — поспішно озвався генерал. — За що ви мене лаєте?
— За те, що ви зрадили!—вистукав апарат.
—То ви зрадили, а не я! — гаряче озвався генерал. — Я служу ідеї визволення України...
— Брешете! Цій ідеї служу я, а не ви...
— Ні, я!..
— Тоді я з вами й говорити не хочу! — сухо заторохтіло в апараті. — Ви зрадник України, а я син її!
— Ви зрадник! — майже викрикнув генерал.
—Завтра о 4-й годині ранку,—озвалося з апарата.—Стрінемося і побачимо.
— Зачекайте! — кинувся генерал до апарата.
—До побачення!—проторохтіло в апараті ще раз і, раптом, в маленькій телеграфній кімнаті запанувала тиша. Молоденький білявий телеграфіст якось винувато всміхався, наче пробачався за те, що йому прийшлося бути невільним учасником цеї розмови, а генерал нервово крутив вуси і допитливо дивився на мене.
— Ну, що ви скажете на це? — спитав мене з усмішкою.
— Він має свою рацію! — відповів я. — Перемога, яку ви сьогодня маєте над ним, належить мені...
— Ва-а-ам?! Яким чином?..
— Пригадуєте, пане генерале, той момент минулої ночі, — сказав я, — як уряд і вся ваша армія, спинившись на терені вісімнадцяти квадратових кілометрів, уже почали самі себе ліквідовувати?..
— Ну?! — буркнув генерал сердито. — Так що з того?..
— Нічого. Уряд палив свої папери, армія наша розлазилася по всіх закутках, а ви самі зрізували цезориком свої генеральські ознаки...
— Я зрізував свої ознаки?! — крикнув він обурено.
— Так! — сказав я спокійно. — Ви зрізували свої ознаки, а я в той час тужив за тим, що тепер перестало бути дійсним... Можливо, що це видається вам смішним, як, запевняю вас, що ваше становище не було тоді більш поважним від мого... Ми визволилися від своїх обов'язків і робили кожний по-свойому, що кому було до сподоби... Чи не так?..
— Не розумію! — здвигнув генерал плечима.
— Затуживши так, я зібрав коло себе гурт таких же, як і сам, і вирішив податися з ними на села, як то в такі часи завжди бувало...
— Як так? — перебив мене генерал. — Ви хотіли дезертувати?..
—Ні!—сказав я.—Думав просто піти туди, де було моє дійсне. Вирішили йти через одне село, але збилися в полях на манівці і несподівано попали на станцію, де спокійно собі сидів штаб ворожої армії... Як вам відомо, ми знищили його, за винятком самого командуючого, з яким ви тільки що говорили...
— Та ж це, добродію, надзвичайний вчинок! — скрикнув генерал, простягаючи мені руку.—Я вас, добродію, ніколи не забуду!
— Нічого надзвичайного! — відповів я. — Звичайнісінька випадковість... Раз опинилися перед самісіньким носом ворога, то вже годі було втікати. Напали самі, а потім наспіли селяни того села, до якого ми простували з надією пересидіти якийсь час.
— О, селяни завжди з нами! — поважно вимовив генерал. — І ви дуже добре зробили, що...
Я його перебив:
— Вони, пане генерале, поспішили на грабунок і то лише тоді, як ми запалили цистерну з нафтою на запасній колії, бажаючи таким чином звернути вашу увагу.
— Так! — хитнув він головою. — Ми замітили і наспіли в пору. Гадаю, що населення зараз не може натішитися нашим приходом...
— Населення сидить на згарищах...
— Яких згарищах? — метнувся він. — Адже ж ми обстрілювали лише ті місця, де це конче було потрібним!..
— Одначе, погром, пане генерале, також був!.. Погром довгий, страшний і жорстокий, в якому брали участь не одні тільки селяни сусідніх сіл...
— Погром?! — видивився на мене здивовано генерал і потер для чогось долонею свого вузького й червоного лоба. — Може то так щось таке... випадок якийсь під час бою...
— Але ж бою майже не було, а погром був і то самий певний, який знищив те дійсне, в яке вірив і яке любив!..
— Що ви називаєте дійсним? — спитав він мене.
—Дійсним була для мене їда, яка тепер лежить скривавленим трупом...
— їда?! — підвів він угору брови. — Яка їда?
—Талановита артистка, про яку завтра з'явиться хронікальна замітка у вашій газеті! — скрикнув я.
— Ціхо! — промовив він надзвичайно лагідним голосом. — Я вас розумію! Сядьте трохи і заспокійтеся. Я вам щось скажу.
— Знаю, що ви мені скажете! — скрикнув я, стискаючи кулаки. — Скажете, щоб я забув за себе і кохав "Украйну"... Але ж ви самі чули від свого бувшого товариша, що ми всі на манівцях, бо він там, а ви тут називаєте себе вірними синами України і, разом з тим, стоїте один проти одного із зброєю в руках...
— Він зрадник!—сказав генерал. — Ми повинні вірити ідеї...
— А що буде, як я не хочу вірити тій ідеї, бо маю свою власну? — спитався я його. — Чи розумієте ви тепер те, що я хочу бути самим собою?..
— Не розумію! — здивувався генерал.