Ми вернемся зараз же, як тільки проженемо їх... Все село з нами... Якось справимся...
Коли він вийшов з хати, то молодичка погасила світло і злякано притислася до мене:
— Ходім до комори! — шепнула вона. — Ходім же!..
* * *
В коморі було темно і тихо. Крізь маленьку дірочку в стіні скупенько пробивалося місячне сяйво. Оксана взяла мене за рукав і потягла в куток. Там лежала ціла куча прядива, на яке вона й поклалася. Якийсь час я ще пручався, але Оксана так цупко трималася за мене, що я мусив скоритися й лягти поруч неї.
Міцно притиснувшись одне до одного, ми лежали й слухали, як десь далеко бухкали з рушниць і як торохкотіли з кулеметів. Було чудно лежати поруч незнайомої жінки в якійсь коморі, але ніч і взагалі вся ця обстановка була така особлива й незвикла... Встати з кучі пахучого прядива, залишити самотою перелякану жінку я не міг через те, що не знав, що саме чекає мене за порогом цеї хати...
Відчуваючи коло себе гнучке й тепле тіло Оксани, я згадував далекі зелені весни, коли так буяла молода кров і коли так хотілося чогось тривожного й особливого...
Не можу гаразд пригадати, як саме сталося так, що я прокинувся вранці на теплих персах Оксани...
Не вийшов, а бігом вибіг з комори. Аж за селом зупинився передихнути трохи. Голова боліла від випитого вчора самогону, а на душі було так важко... Пригадав, що забув там навіть свій мішок з хлібом, але вертатися назад не хотілося. В селі було тихо, як у могилі, тільки де-не-де гавкали собаки. Ні Броневика, ні його товаришів не було видно. Також не було видно когось такого, кого можна було б прийняти за большевиків. Йти можна було цілком вільно, хоч і не знати куди. На сході небо краялось близькими сонячними проміннями. На полях димився ранковий туман і підпадьомкала перепілка в просі.
В голові було пусто. Ні одна думка не ворушила стомленого мозку. Тільки в глибинах душі ворушилося якесь велике й болюче почування... Йдучи повз "фігури" і побачивши гіпсове розп'яття Ісуса, я зупинився й пригадав своє вчорашнє — "за кого Ти розпинався, Ісусе?!"
І справді???!!!