Він вється між їми блискучою стежкою. Звиває два великі кільця довкола снігових горбків. Витягається прямо і вповзав в широкий, розгорнутий кущ.
Ганна встановляється на йому.
Кущ той більший за другі. Зверху покритий високою сніговою шапкою. Зпід шапки темніє його тінисте, глибоке як челюсть нутро.
Ганна впивається в його очима.
— Кущ. В глибині куща лежать дві горючі жарини.
Це моглиб бути два скручені листочки полумінного багна, що цвіте тут літом.
Ганна знизує плечима.
Це моглиб бути...
Жарини гаснуть. На їх насовуються зверху дві темні пучки і придушують. Жарини гаснуть.
Потім пучки підтягуються вгору. Спершу займаються під їми два зелені кільця. Згодом вони розтліваються до середини й запалюються знову двома жаринами.
Ганна пробігає очима довкола по кущавнику. Не шукає нічого. Так тільки. Потім вертає до вогників.
Схитує раменами. Її права долоня всовується під хустку й налапує сповиті ніжки дитини. Проходить од їх по всьоме тільці і спиняється під голівкою.
Дитина торкає через сон губами і стихає. Ганна натискає голівку. Вправляє глибше вершок груді. Губки ворушаться знову і вже не вгавають. Дитина ссе одностайно.
Ганна вирівнується. Вдихає глибоко. Переставляє ноги й одходить униз доріжки.
Вогники пливуть услід за нею. Потім згасають. Нутро куща сколихується й за сувається сніговою шапкою. Кущ вговтається до середини. Стихає.
Ганна проходить іще шматок дороги й затримується. Обнімає ще цілий кущавник сторожкими очима. Приглядається.
Низькі кущі багна лежать у снігу білими горбками. Вони дрібні і тихі як діточі могилки. В долинки між їми стікається місяшне світло.
— Ліс. Лісові стежки. Ганні вчувається з їх далеке, самітне скигління.
Її грудь стрясається здушеним, судорожним зітханням. Воно виринає з її нутра, як грудочки повітря з водяної глибі. Воно рветься в гортанці. Од його розхиляються губи й здрігаються рвучко.
Ганна хилиться до дитини. Оплітає її щільно раменами і швидко одходить.
Впереді темніє край поляни висока стіна ліса. Вона йде Ганні на зустріч, виростаючи вгору. її срібна гребінка піднімається товчками по небу.
Потім доріжка збігає з поляни. Вона звужується шийкою і втискається в ліс. З боків підступають до неї стіною молоді дуби. Вони здавлюють її терпким, холодним тиском. Доріжка повзе між їми як стриманий, болісний стогін.
Ганна йде по ній спішно. Ставляє довгі, легкі кроки. Прислухається позад себе. її спина зїжується чуткою мацкою в сторону поляни.
Ось вона вловлює в себе ледве замітний дотик. Ганна спиняється. Втягає голову в плечі й слухав. Потім повертається круто.
— Поляна. Доріжка. По доріжці котиться до ліса довгаста, сіра грудка.
— Вона вбігає в тінь. По її сірому хребті сковзають місяшні пятна. Вона спиняється й осідає на сніг. З її нутра висовується вперед сіра голова з зеленими вогниками.
— От він!
Ганна знизує плечима й ворушить сухими губами.
— Вовк.
В неї обривається віддих. З грудей піднімається сипке щемління. Воно заливає одним подувом усе тіло. Пронизує гарячими шпильками скіру. Тремтить у повітрі. Здовж тіла озивається тихе бреніння.
Ганна подається вперед всією постаттю.
Вовк зводиться з землі. Стягає луком хребет і нерухоміє в натузі.
— Йде. Ганна йде.
Вовк втягає в себе сіру голову й одступає перед нею. Звивається грудкою. Обкочується. Підстрибує на краю ліса і зливається з тінню.
Ганна жде.
Повертається й одходить помалу вниз доріжки.
Теплою хвилею спадає з неї щемління. Тіло збігається за ним. Стає по звіриному чутке. Кожний шелест у лісі одзивається на йому сіткою холоду.
Ганна йде. Вершком груді ловить стукіт дитячого серця.
Стежить.
Іде.
Шорох.
Котяча хода. За спиною шорох.
Ганна скручує враз і йде перед себе.
Є.
Близько.
Блище.
Рука тягнеться вперед і зводить карлючками пальці.
Ще шаг.
Два.
— Сірий вовчий хребет вистрілює в бік і кидається в тіни.
Тиша.
Ганна вдихав глибоко й викидав в повітря острий, протяжний зов.
Він знімається стрілою в повітря і висне хвилю над лісом. Потім згинається луком і спадає вниз дощем вогняних згуків.
В одну мить спалахує нутро ліса його полумінню, що бухає в верхівя тремтючими пасмами. Цілий ліс хвилину в яркому вогні Ганниного крику.
Ганна повертається в йому рвучко. Вона стужує тіло і збірається здовж хребта як лист на вогні. В жолобок між грудьми вгортав дитину. Втискав глибоко, глибше, мов норовить її вернути назад у лоно. Потім спинається на вершки пальців і подавшись вперед робить три довгі, тихі скоки.
Ще три — коротші. Ще три. Тіло витягається скісно як до упадку. В мить схоплюють його легкі ноги й викидають блиском вперед. Іще. Іще.
Скок ізміняється в біг, біг у лет, дикий божевільний лет, в якому шпилі пальців чертять по землі, а вітер свище здовж тіла.
Дикий, божевільний лет, що в йому вистрілене тіло пориває з собою повітря, ліс, тіни, блески.
Дерева гнуться за ним протягнутим верхівям і щемлять у натузі. Тіни тріпочуть у вітті шматками порваних бурею вітрил. Блески вириваються з верхівя й несуться над їм метіллю іскор.
Ліс рветься вперед і стогне. Його склеплене нутро сповняється жовтим, трівожним сяйвом.
У сяйві... навперейми Ганні несеться хижий вовк.
Го-го-го-го-го...
Хижак!!
Летючою птицею повертає Ганна голову й нащупує в повітрі місце стрічі.
— Канавка.
— Місток.
— За містком — — —
Ге-ге-й!!
Ганна натужує лет. Її стегна витягаються тонкими стальками. Груди тнуть повітря. На їх голому тілі — теплі губки дитини.
Чуй:
— Тук, ту-тук —
серце дитини.
Го-го-го-го —
Хижак!
Тут!!
Божевільним напруженням тіла скручує Ганна в бік і вистрілюй скоком на стрічу.
Два розжарені тіла зударяються в вершку скоку. Ганна схитується. Подається взад. Звивається кішкою в повітрі й паде груддю на сніг.
Ще скорч ніг: зрив, скок, провал. Гаряче тіло бестії звалюється Ганні на спину. Острі кігті пробивають одежу і впиваються в стегна. Рвуть.
— Ой!
Мамо!
Біль!
Як роди...
— Ой!
Біль як роди...
Коліна Ганни підсмикуються одрухово й розсовуються в боки. Страшна натуга стинає живіт і втискає в груди клубок полумінного крику.
— Ой!
По спині сунеться хрипле гарчання. Гарячі щелепи вгризаються в тіло і шарпають у сторону.
— Ой!
Чуй:
— теплий віддих на груді.
Пальці Ганни вгрібаються в сніг і вростають в дубове коріння. Коліна впіраються в землю.
— Ні!!
Чуй:
— Тук, ту-тук! —
Спина стягається в лук і стигне залізним містком над дитям.
— Скигління внизу.
Останнім проблеском думки підсовує Ганна долоню і втулює глибше грудь.
— Обривається дике гарчання. Земля згойдується вправо і вліво. Розступається вглиб.
Ніч.
Тьма...
і:
Тук, ту-тук...
* * *
З півдня насувається тепла, імлиста хмара. Вона спиняється над лісом. З її мохнатого нутра опускаються вниз білі, пухкі павучки.
Вони осідають на вітті, на пнях і землі. Засновують тонкою сіткою глибоку доріжку. Сповняють її ясними сутінками. Отулюють мягкою габою.
Ганна одходить помалу під їх теплим диханням. Слухає.
Спокій у лісі.
Січень, 1928.
["Вікна", 1928, № 4, с. 3—7]