у вогонь. Тепер — до речі."
Ліда втиснулась у куток плечима, окинула нас летючим поглядом і сказала:
— "Хвилину ще: з вас ніхто не має нічого проти Іви?"
Ніхто не мав нічого. Іву ми любили. Мала прекрасні, солодкі очі — того кольору, який приймає зеніт при заході сонця.
Були великі, трохи скісні і з глибокими зіницями, в яких постійно плавали теплі іскорки.
Одчинялися перед ними легко залізні двері вязниць, через те була нашим добрим духом підчас провалів.
Війшла, сіла поруч Ліди й кивнула нам по черзі головою: вітайте!
Ліда пригорнула її до себе.
— "Будуть у моїй повісти речі, для яких потрібне жіноче ухо. Такі ми вже. Цього не зміниш."
Почала.
— В липні 1920-го року прострелено мойому батькові на фронті обі ноги. Був тоді підполковником, провадив наступ на якусь невеличку стацію й тут його притято з кулемета.
Неділю після того отримала я листівку з П., куди його перевезено на лічення. Через день я була біля його.
Нас тільки двоє з близької сімї. Матері не памятаю.
А радше є в моїй памяти якась соняшна пляма, якої нічим не можна заступити. Це має бути моя мати.
При ліжку, до якого був тепер батько привязаний, рішила я не одступати од його з цього часу.
Рани не були небезпечні. Батько має камяне здоровля, — він увесь з одного цупкого обрубка, якого не беруться глибоко ніякі стріли. На четвертому тижні я вже виводила його в парк при лічниці, а на шостому ми вже вернули до нашого гнізда. Мали ми невеличке сільце в келецькому, в якому я господарила одна за неприсутности батька.
Тепер ми були тут знову вдвоїх, як давніше.
Правда, не зовсім, як давніше. Після ран налягав тепер батько на праву ногу. Не багато, трохи, але якось дуже його змінило це налягання. Щось нове долучилося до його істоти, що в свою чергу счинило цілий переворот у мойому відношенні до його.
Досіль було це відношення просте, ясне, майже товариське. Станула між нами незамітно мовчазна згода у тому, що ніжність, яку ми мали до себе, треба скривати глибоко, — і як иноді вона силою знімалася нам до очей, ми ховали її під повіки й одходили кожне в свою сторону.
Тепер-же, коли він прощався зо мною на ганку й одходив алеєю, в кінці якої ждали його коні, мої груди наливалися вщерть якимось новим, теплим і непереможним почуванням, в якому мені вчувався посмак парного молока.
І я стояла серед ганку й тремтіла, чи пройде він без пригоди всю алею, та чи зручно поможе йому наймит на високий візок.
Якось при кінці серпня прийшло батькові назначення комендантом міста Л. у прифронтовій полосі.
Нічого. Моє рішення — бути неодлучно з батьком — мусіло бути збережене. Зійшлись ми на тому, що я прослухаю потрібний курс і приїду в Л. санітаркою.
До нового діла приглянулась я ще в П. за батьківського лічення. На третій неділі я витримала іспит і з початком осені станула в Л.
Є там при північному вїзді до міста старовинний князівський замок, покинутий підчас війни новими властителями. Стоїть він на високій горі і як дивитись на його здолу, то його зубата, червона крівля вгризається ломаними шпилями в небо. Гора, од сходу скалиста й гола, збігає к заходу темною волохатою стопою до глибокої річки, яка з піною на губах облизує її костляві пальці.
Замок захований добре. Одне його крило одновлено недавно і в йому резидував тепер мій батько. За час нашої короткої розлуки йменовано його полковником й нагороджено хрестом. Проте — налягав як раньше на ногу і в мойому новому до його відношенні не змінилось нічого.
Працювати мені прийшлось у пересильній лічниці, що містилась у колишній садівничій школі недалеко замку. Роботи було небагато. На л-ському фронті було в той час спокійно й лічниця стояла трохи не порожна. Я збігала туди на хвилю раз-другий у день, а більше перебувала на замку.
Стрічалась я тут із конечности з батьковим адютантом, молодим, білоголовим поручником і якось ми з ним подружились.
Нічого. Я не жаліла того. Був чуткий в обходженні й мав мягкий, шовковий голос, що його слухалось якось усім тілом. Сходили ми з ним усю непроглядну гущавину, що обростала замкову гору й була колись, у давнині, князівським парком. Огляділи весь замок од пивниць до великого, темного горища, що лежало на мурах химерно погнутою черепахою.
Було воно встелене внутрі мягкою, сірою пиллю і ми бродили в ній по кістки, тримаючись за руки.
Мало десятки таємних, чорних куточків, закиданих старим лахміттям, до якого я доторкалась із дивним зворушенням.
"Якось окликає мене поручник і питає з видимим ваганням:
— "Чи пані не з боязких? Є тут щось, — дрібниця, але побачити варто."
— "О, ні, — кажу, я завзята мислива, привикла. В чім річ?"
— "Бачуть пані, тут не в самій боязні справа... Але, нічого, там уже буде видно. Прошу за мною." Він станув на коліна й опіраючись руками поліз до краю горища. Я пішла за ним. Наші долоні поринали в пилюзі, піднімаючи з неї димові порхавки, які було чути тертим порохном.
Коли ми залізли в самий куток, де крівля лягала на сволоки, поручник показав мені невеликий, квадратовий вилім у стелі, який приходився вже поза надвірньою стіною замку. Крізь його виднілося внизу мале подвіря.
Поручник одсунувся в сторону і сказав тихо:
— "Пані розглянуть це подвіря." —
Я прилягла очима до вилому й мала його все під собою.
Виглядало як мрачний, понурий колодязь, прорубаний у стінах замку. Було прямокутне, вимощене камяними плитами, між якими виростали високі, бліді стебла трави.
В приземій частині протилежної стіни чорніла глибоко в мурі брама, нацвяхована по швам залізними листовками. Була замкнута на глухо, як і вузька, стрілково завершена хвіртка в стіні ліворуч. Виглядали непотрібні в цьому пустому колодязі, в якому стояла така мовчанка, що — здавалось— можна було її черпати долонями.
Я повернула голову до поручника і сказала зтишеним голосом:
— "Тягне відтіля холодним смутком." — "Так — відповів мені в тон. — Чи звернули пані увагу на нашу стіну?"
Я прилягла знову до вилому. Стіна була як другі: сіра, зі слідами щілин між поодинокими каменями. Тільки знизу, саме під моїми очима була оббита довгими рядницями, за якими жовтіла в долоню груба верстовка піску.
— "Ви про пісок?" спитала я не одриваючи лиця од вилому.
— "Так."
— "Для чого це?"
Поручник висунувся з кутка, підвівся на коліна й отрясаючи долоні з пороху сказав сухо:
— "Тут ми розстрелюємо більшовицьких агентів."
Я лежала якийсь час мовчки на виломі, потім спитала:
— "Як це робите?"
Він нахилився знову й я одвела голову, щоб дати йому місце. Він поясняв:
— "Туди, через чорну браму його вводять. Браму замикають зі середини.
"Жовнірі стають коло брами. Його становлять під стінкою з піску.
"Потім жовнірі одходять. Входять два санітарі з ношами й несуть його туди, через хвіртку."
Я помовчала знову.
— "Багато їх проходить сюди?"
— "О, так, пані, подвіря не дармує."
— "Стільки знаходять там продажніх душ?"
Закивав головою:
— Продажніх? Ні. Це здебільша партійці, яких, насилають у запілля на роботу.
"Приходять сюди, вмірають. Називають це партійною роботою."
Я помовчала.
— "Останній... давно тут був?"
— "Днів два-три до приїзду пані.
"Жидок, паршивенький такий. — Нічого, вмер спокійно."
— "А — кров?"
— "Кров змивають. Он — ліворуч жолобок під стіною. Туди спливає, в терновик, за хвірткою."
Десь над нами тріснула крівля і я здрігнулась. Проте підвелася і сказала спокійно:
— "Добре."
В глибині темного горища привиділась мені смерекова алея з кульгавою спиною батька і я сказала: "добре."
Проте — десь у мойому нутрі одімкнулося око небезпешного ожидання.
III.
Ліда пристанула в оповіданні, зняла троянду з триніжка й оглянула її проти світла.
— "Дрібку вже вяне. А хотілаб я зберігти її як найдовше.
"Ніхто не знає, як зберігають цвіти?"
Логвин чув, що вкидають одробину солі в воду, на що Іва здвигнула живо плечима:
— "Може цукру, Логвине? В запаху кожної квітки є щось солодке; нема запаху солоного."
Кох присунувся блище зі своїм стільчиком.
— "Носиш, Іво, в твоїх очах аргумент проти себе. Заключаючи з них, ти повиннаб жити одним божеським нектаром."
Ліда усміхнулася. Вона згадала, як це вони робили з цвітами дома: зміняли часто воду й обтинали привялі кінці стебел. Квіти зберігалися в той спосіб день— два, потім усе таки вянули.
Вона проробила все те з трояндою й вернула на своє місце.
Ми пересілись блище до неї й тоді вона повела дальше своє оповідання.
— Найкраще збігали нам з поручником хвилі на прогульках лодкою, вниз по річці.
Верстов три од замку бігла вона живою течією і ми складали наші веслі й пускали лодку по бистрині.
Ми сідали обоє обличчям за водою й блукали очима по полях, що загортали нас у свої широкі крила.
В далині роздувався перед нами сосновий бір, що ліг нам через дорогу як велитенська, зелена гусінь, розтята річкою на двоє.
За ним була ціль наших прогульок, дрімучі в сонці багна, які тягнулись здовж річки далеко, на північ, до поліських трясавин.
Багна!
Мають своє обличчя, як степ, як ліс як гори.
Своє повітря, своє сонце, своє небо
Ще серед бору схоплював нас їх приземний віддих, що проходив гортанкою, як ковтки теплої сити.
Лежать оце за лісом, у кітловині як розмяклий од перепою старигань, який рехкає крізь сон, оддаючи на волохате тіло нагріте в череві вино.
Річка розділюється в них на десятки рукавців, що переплітаються химерними лябіринтами, обливаючи дрібні, тряскі острівці, покриті високим у верхівця очеретом.
Ми вибирали один із них і пускаючи в його лодку, поринали з головами в комишах. Вода тут тиха й чорна, як пливка смола. Лодка сковзала по ній, не оставляючи сліду.
Рукавці річки вузенькі, як протопані в осоці, тіниті стежки. Їх береги сходились иноді так близько, що краї лодки торкали їх мимоходом, стрясаючи мягку дряговину.
Тоді з нутра комишів злітали вгору метелиці комашні, яка грала проти сонця всіми барвами веселки.
Були між нею метелики величини долоні, з шовковими, чорними крилами, накрапляними кровю.
Були теж другі, сріблистоголубі, — такі дрібні, що виглядали з осоки як очі русалок.
Уся ця метушня спадала назад у гущавину, як лишень наша лодка проходила мимо, і тільки на метілках очерету гойдалися легкі коники, що на їх прозорих крильцях заломлювалось соняшне світло.
Иноді стрічались нам по дорозі озерця, заховані в вінках очерету.