Вікна обведені синьою, зеленою і червоною фарбою. Пахне розквітлими маками, огірками, свіжим сіном і ще чимсь, чого не можна було пригадати... На подвір'ях маленькі півники тріпочуть крильцями й на всю горлянку витягають безконечне "кукуріку"...
Серед села церковця. Маленька. Всього в одну баню. Помальована жовтим і білим. Видно, давно малювалася, бо фарби зблідли й зробилися спільно-сірими. Проти церкви високий старий скрипучий крук. Зеленіють мохом низенькі цямрини. Чорніє довге корито. Поруч корита блищить калюжа, а в ній тріпонеться пара підскубаних гусей. Високо підтикана молодиця з повним відром, поспішаючи, переходить нам дорогу.
—Дайте води! — просить парубок.
Молодиця зупиняється:
— Пийте!
Мої провожаті нахиляються до відра і довго смаковито смокчуть...
—Десь ціле море випив би! Така спека! — каже рижобородий.
— Еге, еге! Спека, не дай Господи! — доповідає молодиця.
— А отаман де, на старім місці, в Миколайчихи? — питає парубок.
—Там, там! — каже молодиця.
Поворот за церкву. Маленький провулочок до обійстя. Нові ворота. Тільки що відчинили хвіртку, як під ноги кинувся рябий в'їдливий собака. З сінних дверей показалася чубата голова:
—До отамана?
—Так — відповіли провожаті.
В сінях стояло двоє ліжок з подушками. На одному сиділа старенька бабуся і журно похитувала головою:
— Знову привели... і доки їх водитимуть, Боже!
Мої провожаті залишили мене в сінях, а самі пішли до отамана.
—Тільки не думай втікати, бо тоді гірко тобі буде! — сказали до мене.
В хаті чувся глухий гомін. Мої провожаті гаряче щось розповідали, хтось їх розпитувався, а ще хтось весело сміявся. Нарешті двері в сіни прочинились, і показалась голова рижобородого дядька.
— Ну, до пана отамана!—сказав.
Вікна в хаті позавішувано скатертями. Півтемно. Коло стола сидять якісь люди і мовчать. З острахом завважую, що в мене починають чогось тремтіти ноги і робиться сухо в роті. Виникає думка, що зараз мусить щось статися, але що саме?..
Від стола підвелася висока постать. Огрядна, але сутулувата, з зеленим лицем, в окулярах і з "англійським" проділом на голові.
— З вами говорить отаман Мудрик. Хто ви і куди йдете? — промовила до мене постать.
— З міста на село йду, — відповів я.
— Яке село?
—Своє. Чорний Яр...
—Ого!.. — сказав отаман.
Подумав трохи. Потер рукою чоло. Повернувся до тих, що коло стола.
— Відслоніть вікно!..
Смуга сонячного світла блиснула в хату і освітила ряд старих образів, зеленого мисника з поливаною посудою і ряд засмалених сонцем юнацьких лиць. Грізний отаман Мудрик видається мені страшно знайомим. Неначе десь бачив його. Став пригадувати, але нічого не пригадувалося.
— Вибачайте, пане отамане, я вже вас десь бачив!—сказав я.
—Можливо! Мене скрізь знають!—авторитетно заявив він.
— Ви учитель?
— Був колись.
— На вчительських з'їздах бували?
—Минулого року на педагогічному. Демонстрував свого словника незрозумілих слів.
Я пригадав історію одного безграмотного словника, який в один час став модним майже у всіх державних інституціях і якого не визнавав жоден філолог. Прізвище автора того словника було мені досить відоме, але воно не мало нічого спільного з прізвищем пана отамана.
— А словник ви склали під псевдонімом? — спитався я.
—Я потім скажу, а зараз мені потрібно знати, як ваше прізвище? Хто знає, може ви шпик який-небудь?! — одрубав він.
—Я подібний до вас скрибопер. Між нами лишень та різниця, що ви пан отаман, а я подорожній. Моє прізвище саме звичайне і нецікаве.
—А все ж таки мені цього мало...
Я назвався.
— Ось воно що! — скрикнув він. — Тепер я не пущу вас від себе. Ви знадобитесь для діла...
—Але ж мені необхідно бути вдома! — пробував я протестувати.
— Нічого, нічого!.. Як там тепер дома?.. Де крак — козак, а де байрак — сто козаків... Скидайте свою піджачину та сідайте. Зараз самогоночки принесуть, закусочки подадуть, а спочити в клуні можете...
Компанія юнаків, що весь час напружено стежила за нашою розмовою, діждавшись такої розв'язки, знов розпочала свою розмову.
— Вона, дарма що жидівка, але краща любої польської панянки. Одні брови чого варті, а очі!.. — говорив вугруватий, з темнили очима хлопець до свого блідолицього, анемічного сусіда. — Зловив я її, знаєш, серед вулиці, та й того... Вирвалась і втекла, окаянна...
—А хіба тобі так хочеться її мати?—спитався блідолиций.
—І не питайся!—майже крикнув вугруватий.—Звичайно!..
—Тоді вночі...
— А цеї ночі на залізницю йдем...
— Годі! — різко кинув отаман.—Як не соромно вам?.. Кличте Стецька, нехай дає обідати, бо до вечора недалеко, а діла ще багато...
Вугруватий схопився:
— Слухаю, пане отамане!
— Оце, як бачите, весь мій штаб!—всміхнувся до мене отаман.
В сінях запахло смачним борщем, і в хату ввійшов козак із казаном в руках. Отаманський штаб став розсідатися коло стола.
IV
По обіді всі стали готуватися до походу. Оглядали рушниці, ділилися набоями, перевзувалися і взагалі наводили собі порядок. А коли сонце стало хилитися на захід, отаман дав наказ збиратися в дорогу.
— Ви залишаєтесь тут, — звернувся він до мене. — Маєте написати декілька відозв до населення, з яких було б видно, за що ми кров проливаєм...
— Сказати по правді, я тут нічого не розумію. Як я можу писати те, чого сам не знаю?
— Нічого. Зараз я вам скажу. Перше: ми воюєм за мужицьке право. Друге: не визнаєм влади міста, а тому не даєм йому хліба. Третє: стоїмо в опозиції до білих і думаєм установити зв'язок із блакитними. Четверте: земля і воля тільки тому, хто бореться за це. Такі, приблизно, основні наші вимоги. Тепер нам необхідно широко оповістити населення, щоб воно ставало до зброї, але на це не вистачає в нас змоги. На днях ми маємо взяти місто Реше— тилівку, де є друкарня, яка зможе все це видрукувати. Отже, я даю вам в помічники свого писаря і ви робіть, що я кажу.
Вугруватий, з темними очима хлопець підійшов до мене:
—Так, я вам буду помагати. Справді потрібна якась сістема.
Отаман одягся в темно-синій жупан, сіру шапку з червоним рукавцем, вчепив до пояса шаблю і вже у дверях озирнувся:
—Ви, звичайно, над писарем старший. Заставляйте його, якщо він лінуватиметься. А самі, якщо цікавитесь, можете побачити моє військо і послухати моєї промови.
Коло воріт стояли осідлані коні. Старенький дідусь, якого я бачив коло коней в ярочку, поважно підвів отаманові коня, і той, усівшись на сідло, підтюпцем поїхав до церкви. Слідом за ним поїхав і його штаб.
—Ходім. Побачите,—промовив вугруватий.
V
Проти церкви розташувалося рядами до ста чоловік кінноти і до півтисячки піхотинців. Одягнуті в різновидну й різнобарвну одежу, вони справляли враження робітників з цукрових плантацій. Різниця була лишень та, що замість сап та заступів тримали на плечах рушниці.
—Доброго здоров'я, хлопці!—привітався отаман.
— Здоров'я зичим, пане отамане! — відповіли нарізно.
— Чи всі живі й здорові?
— Всі, пане отамане!
Отаман об'їхав ряди свого війська, оглянув зброю, всміхнувся і сказав:
— Може послухаєте казку, так я розкажу?
— Просимо!.. Просимо!..—загуло в рядах.
Отаман од'їхав декілька кроків назад. Став лицем до свого війська і почав свою промову-казку:
"Жив був такий Іван. Як вмирав його дбайливий батько, то залишив йому багато всякого добра. Іван жив собі так, як припало. Надбане батьком добро тліло в коморах або розтягалося сусідами, але це Івана мало що турбувало. Люди на нього не звертали ніякої уваги, і він навіть сам гаразд не знав—господар він, чи так собі щось... Але одного разу прийшло йому на думку заставити людей звернути на себе увагу. Спродав він чимало батьківського добра і справив собі з самого щирого золота не то корону, нето ковпака. Було якесь урочисте свято. Він взяв собі свого золотого ковпака і пішов до церкви. Йде собі гордо, а сам такий нужденний, обірваний, непоказний. .. Тільки що голова його сяяла на всю вулицю й викликала заздрість. "Дивіться, — казали люди,—як це він перемінив собі голову?! То ж був такий нікчемний!.. В такій шапці, чого доброго, навіть королі не ходять... Давайте заберем в нього цю шапку й поділимо між собою!"—і накинулись на нього, як голодні собаки. Спочатку пробував був боронитися, але дарма... Звідусіль оточили його, навалилися гуртом і давай шарпати на всі боки. Одні рвуть до себе, а другі до себе, а в самих очі так світяться... Оступився Іван набік, кинув ковпака на дорогу і дивиться, що буде далі?.. Коли бачить, а ті, що напали на нього, вже самі перегризлися. В одного підбиті очі, в другого розбита голова, а треті так захекались, перетомилися, що ледве дишуть. Підійшов він тоді до тину, виламав добру частоколину й давай молотити наліво й направо. Довго ще вовтузились вони, але свою золоту шапку він таки повернув собі. Правда, що то вже не була шапка, а так щось золоте, з чого він все ж таки надіявся щось зробити. Повернувся додому і сказав сам до себе: "Не буде по-вашому, а по-мойому. Як знищили мені золоту шапку, так я собі золотий вінок зроблю..."І зробив Іван золотого вінка, наклав його на голову і знов пішов до церкви. Дивилися люди на нього, заздрили йому, але вже нічого не казали і не думали нападати, бо в його руках була здоровенна часгоколина..."
—Ха-ха-ха! — зареготалося військо.
—А чи зрозуміли казочку?—питався отаман.
—Як же не зрозуміти, пане отамане, це ж про наше життя! З діда й прадіда мали свої скарби, та не було того... як його... сісте— ми...
—Сістема є!.. Треба тільки діло робити... Мали золоту шапку, не досягнули її у свій час, так треба хоч золотий вінок зробити... Правду я кажу, чи ні?..
—Правду, правду!
Отаман показав на мене рукою і сказав:
—Ось наш новий побратим, який через два-три дні виробить всю сістему... Вона буде гарно списана на папері і лежатиме в ваших кишенях... А тепер, хлопці, збирайтеся з силами і гайда!..
Ряди рушили з місця і ритмічний крок збив на дорозі товщу рудої порохнечі. З воріт визирали жінки, хрестилися і приказували: "Боже, спаси й сохрани їх від усякого лиха!" Сонце ховалося за обрій, і на шибках маленьких віконець кривавою усмішкою заблищали злотні промені.
VI
З заходу сунулась темна ніч і небо стало глибоке, неначе безодня. Одна за одною займалися зорі—великі, огнисті, палаючі огнем самоцвіти. В хаті скупчувались тіні, старі образи злились в одну чорну пляму.