Тому я пішла працювати, куди взяли — в "Оптику", до приятеля мого татка, Поліщука.
Згадує. "Оптика". Стоїть Поліщук, біля нього — головна бухгалтерка Поліна Василівна, навпроти них — Марина, мов школярка, з опущеною головою.
Поліщук (до дівчини): Марино, я дуже ризикнув, узявши тебе на роботу без стажу й досвіду! Це тільки через повагу до твого батька. Він був інженером з великої літери і руки мав золоті. Світла йому пам'ять. Я обіцяв подбати про тебе і слова дотримав. А ти не підведи!
Марина (до жінок в італійській кав'ярні): Так я стала працювати в "Оптиці" і за бухгалтерку, і за продавчиню. Навчилася міряти діоптрії, читати рецепти, правильно підбирати оправу. Працювала там із задоволенням і щиро вважала Поліщука своїм благодійником, доки не почали вилазити різні нюанси. То він постійно мені недоплачував, то вимагав вести для нього "чорну" касу. Коли лікар, який в "Оптиці" вів прийом, був відсутній, Поліщук натягував на себе білий халат і власноруч підбирав клієнтам окуляри, ніби він окуліст. На моє здивування відповідав: "Чистими руками, Мариночко, бізнес не робиться! Запам'ятай це раз і назавжди!" Від усього того я була в шоці. До речі, в "Оптиці" я зі своїм Босом і познайомилася.
Перша жінка: А хіба твоїм босом був не Поліщук?
Марина: Звісно, Поліщук! Петро був моїм хлопцем, бойфрендом. Бос — то його прізвисько. Бізнесмен, словом. Примітив мене ще з вулиці, коли я з "Оптики" до кав'ярні бігала. Зайшов до нас у магазин, поважний такий. Запитав, чи можу я йому окуляри підібрати.
Друга жінка: А він що, недобачав?
Марина: Навпаки, бачив занадто добре. Мене здалеку примітив і одразу захомутати вирішив, а окуляри — то лише привід.
Згадує. В "Оптиці" стоїть Марина з великим дзеркалом у руках, а Петро, приміряючи окуляри, поглядає то в нього, то на дівчину.
Петро: Ну, як вони мені? Підходять? (Марина мовчить.) Дівчино, я у вас запитую: як я вам у них?
Марина: Як чоловік в окулярах.
Петро: Вони мені йдуть?
Марина: Куди йдуть?
Петро (сміється): Зрозумів. Вони мені личать?
Марина: Так, личать.
Петро: Добре, що хоч це з'ясували. Беру. А ви зі мною тепер у кіно підете? Чи в театр?
Сміються разом, дивлячись одне одному в очі.
Марина (до жінок в італійській кав'ярні): Насправді тоді я закохалася в нього по самі вуха, тому й прийняла пропозицію зустрітися. То був перший і останній раз, коли мій Петро не заснув у театрі. Та Бог із ним! (Посміхається.) Повернуся до Поліщука. Пам'ятаю, якось в "Оптику" привезли вихованців дитбудинку з вадами зору, бо треба було окуляри для них замовити. Якби моя воля, я їм усе безкоштовно зробила б. А Поліщук кожну копійку рахував, довго не виконував замовлення, усе чекав, доки спонсори рахунок оплатять. Так от, бачу, стоїть серед тих сиріт маленька дівчинка.
Знову згадує. Марина за прилавком в "Оптиці", а перед нею стоять скромно вдягнені дітки. Одна з них, дівчинка чотирьох-п'яти рочків, дивиться Марині в очі.
Марина: Привіт! Як тебе звуть?
Настя: Добрий день! Я — Настя, а ви дуже на мою маму схожі.
Марина: Ти пам'ятаєш свою маму?
Н а с т я : Ні, але завжди такою її собі уявляла.
Марина: Такою молодою?
Настя (киває головою): І такою гарною.
Вихователька забирає дітей і веде їх до дверей.
Настя йде останньою, раптово озирається, щоб знову подивитися на Марину, яка в той момент витирає зі щоки сльозу.
Марина (до жінок в італійській кав'ярні): В "Оптиці" я пропрацювала майже два роки, доки не відбулося те, що стало останньою краплею.
Згадує. "Оптика". Стоять Марина й Поліщук.
Марина (до Поліщука): Володимире Петровичу, благаю, давайте нарешті зробимо тих п'ять оправ дітям з дитячого будинку! Я особисто їм відвезу. Доки ті спонсори знайдуться, дітки вже повиростають.
Поліщук: Марино, я сказав — ні! Ти дивись, яка чуйна за чужий рахунок! От візьми сама й оплати все.
Цієї миті до "Оптики" заходить подружжя з маленьким хлопчиком, у якого одне око під окулярами затулене темним папірцем.
Мама хлопчика (розгублено): Добрий день! Нам порекомендували прийти до вас. Ось, синові прописали. (Схвильовано простягає Марині папірець.) Ще й якісь астигматичні. Біда! Ніде не можемо знайти. Сказали, лише у вас за таким рецептом зроблять.
Поліщук: Правильно вам сказали. (Штурхає Марину черевиком по нозі під вітриною і шепоче.) У найдорожчу оправу поставиш. (До людей.) Не хвилюйтеся, зараз оця дівчина обслужить вас якнайкраще, усе підбере й порахує.
У клієнтів від почутої ціни очі на лоба лізуть, але нічого не вдієш — приїхали здалеку. Дістають вузлика, розкривають, по копійчині рахують гроші. Платять і виходять.
Марина не витримує, біжить у бухгалтерію. Там сидить Поліна Василівна.
Марина (зі сльозами на очах бере аркуш паперу, пише заяву на звільнення і звертається до Поліни Василівни): Усе! Звільняйте! З мене досить! Ну добре, мені завжди не доплачуєте! Ну нехай, пів чужої зміни нестачі шукаю! Але діти?! Як можна дурити людей із хворими дітьми? Вони ж вам довіряють! Немає слів! Усе! Іду від вас!
У кабінет заходить Поліщук і звертається до Марини.
Поліщук: І куди ти підеш? Хто тебе візьме? Маєш лише рік стажу! Дівчино, отямся! (Бачить, що не зупинить.) Ну то йди! Ти хоч і непогано працювала, але й нервів від тебе достатньо. Занадто розумна! А сама — нікчема. Навіть одягнутися по-людськи не можеш. У нас тут престижна фірма, а ти поглянь на себе...
Марина мовчки дає заяву, витираючи сльози. Поліщук підписує. Дівчина йде, грюкаючи дверима.
Вечір. Гарна погода. Марина сидить біля хати на лавці з ненькою, вдивляючись у зоряну далечінь. Матінка Євдокія, схиливши голову до доньки, накидає їй на плечі свою кофту.
Марина: Не треба було так згарячу роботу кидати. Як же тепер буде? За що житимемо? А може, то я привід шукала, щоб до дитячого будинку поїхати? Хотіла ще раз оченята тієї дівчинки побачити. Вони мені в саме серце запали. Мамо, заберімо її. Вона така гарненька!
Євдокія: Доню, то, по-твоєму, ті, що не такі гарні, не заслуговують на тепло рідної домівки і щасливу долю? Давай хоч із боргів викарабкаємося. Це ж така відповідальність! Он іще кредит не сплачений! І кури, хай би вони виздихали!
Марина: Мамо, вони вже майже виздихали. Не можна клясти. А про дитину — твоя правда. Це відповідальність. Щось так сумно мені, а цей Поліщук ще дратує: "Хто тебе таку зелену й неотесану на роботу візьме?" Я всю душу вклала в ту "Оптику", щодня до Черкас їздила.
Євдокія (зітхає): Ой, доню, був би живий твій татко, усе склалося б по-іншому. Ти в нас на стаціонарі навчалася б. А так... Хто мене, пенсіонерку, на роботу візьме? Слухай, а може, ти за свого Петра заміж підеш? Он, дивися, яка наша Анжела молодець! Ні дня не працювала, хоч і на швачку вивчилася. Як забрав її Льонька до Росії, так і живе там лиха не знаючи. В усе найкраще одягнута! А що? Він військовий, а вона при ньому. Їсточки наварить, манікюрчик зробить і чекає чоловіка з роботи. Внук Юрко он який орел! Скоро до університету піде вчитися, а ти й досі в дівках. Правда, у вас із сестрою різниця у віці чималенька.
Марина: Мамо! Ти що? Який Петро? По-перше, мене заміж ніхто не кликав, а по-друге, встигну ще! Петро й так жити з ним пропонує, але співмешканкою я не піду. Мамо, скажи чесно: ти ж мені це кажеш не через те, що тобі Петро подобається, а через гроші? Ну хіба щастя лише в них?
Євдокія: Ні, щастя не в грошах, але, як казав Платон у "Дикому ангелі", злидні перегризуть горло будь-якому коханню. (Піднімаєраптом голову.) Доню, слухай, а давай я Василеві Гнатовичу Сидоренку зателефоную! У нього ж такі зв'язки в місті. Як це я забула про цього приятеля твого татка? Знаєш, скільки наш батько для нього зробив! (Зривається й біжить до хати.)
Марина: Мамо! Уже пізно! Одинадцята тридцять. Незручно, завтра зателефонуємо!
Є в д о к і я : Нічого! До нашого батька, якщо комусь треба було машину полагодити або запчастину якусь дістати, і вдень і вночі телефонували! (Євдокія хапає домашній телефон, надіває окуляри і, заглядаючи у блокнот, упевнено набирає номер.)
Василь Гнатович Сидоренко хропить на великому ліжку поруч із дружиною. Біля голови на тумбочці дзвонить телефон. Чоловік підхоплюється, немов на пожежу.
Сидоренко: Хлопці, що?! Що сталося? Знову щось термінове?!
Євдокія: Василю, це не хлопці! Це Євдокія Морозенко, покійного Івана Морозенка жінка.
Сидоренко (уже м'яким, спокійним голосом): Привіт, Євдокіє. Щось трапилося?
Дружина Сидоренка також прокинулася, піднялася з подушки й невдоволено дивиться на чоловіка.
Євдокія (вмикає жіночий артистизм і промовляє сумним голосом): Так, трапилося, Гнатовичу. Як був мій Іван живий, то всім допомагав, а тепер немає кому вдову з дитиною підтримати.
Сидоренко (серйозно): Скільки треба?
Євдокія: Ніскільки. Ніколи ні в кого грошей не просила, хіба що в банку, а тепер ніяк не розсьорбаю. Марині, донечці моїй, робота потрібна.
Сидоренко (зрадів, що не треба давати грошей): А! Так цей... Є робота. У пенсійний фонд піде? Ревізором. Мене якраз учора Загайчук питав про тямущу дівчину. Вона ж у тебе тямуща? (Усміхається.)
Євдокія: А в кого ж їй нетямущою бути? Ще і яка тямуща! Розумна — в батька, гарна — в мене. (Повеселішала.)
Сидоренко: Ну то й домовилися! Завтра нехай приходить до мене, а я направлю, куди треба.
Євдокія: Дякую тобі, Василю! (Радісно підстрибує, кладе слухавку й хреститься.) Дякую тобі, Господи, що не залишив нас у тяжку хвилину самих!
Дія в італійській кав'ярні.
Марина (до жінок у кав'ярні): Так я опинилася в пенсійному фонді. Мені там дуже подобалося працювати: звіти приймати, з перевіркою ходити. Доки знову не почали вилазити нюанси...
Планерка. За столом сидить начальниця пенсійного фонду і його працівники. В усіх підлеглих опущені голови, наче вони у чомусь завинили. Серед них і Марина.
Начальниця: Зарплата мала? Це ще не привід погано працювати. Скільки вам повторювати? Дорогенькі мої, вас тут ніхто не тримає! На ваше місце черга стоїть. Показники мені давайте! Штрафи.