Умовляються по черзі дежурити коло хорого. Одна сидить, дві не спить. Шелесне — всі троє стоять:
— Що? Що скоїлося!
Вийти з хати бояться. Ану ті дві, що лишилися, умовляться, пограбують, скривдять оту третю? Одна мара на ліжку в гарячці белькоче, три навкруги шиплять. Іноді на всіх жах нападає:
— Ану там у дорозі вже пограбовано?
Хорий за груди хапається, лапає, чи ціла торбинка.
Шестеро очей жадібно стежать рухи кістлявих пучок: чи ж налапає?
Заспокоїться хорий, заспокояться жінки.
За скілька часу знов тривога гадюкою:
— Чи ж є?
Так день, і другий, тиждень...
Божевілля сум'ятиться в брудній кімнаті. Не один — чотири діамантами марять, скрикують, хапаються.
Мамаша перша спам'яталася:
— Підемо всі з хати, замкнемо, — однаково не встане каліка. Хоч їсти купимо, бо захоріємо. Він, як іржавий гвіздок, хто й зна скільки може пролежати.
— Як усі, так підемо.
— Ну, як усі...
Недовго й ходили, — бодай хтось не одімкнув. Бігцем усі три додому.
— Не поспішайте! — стогне мамаша: серце старе, ноги старі...
Злорадо дочки посміхаються, набавляють іще ходи. Ось коли мамашу можна піддурити. А та паротягом сопе — хай серце лусне, не піддасться на такий гачок...
Добігли — і знов, як у романі (життя вибагливе!). Лежить старий нерухомо, не харчить і руки до грудей притис. Шість рук до пазухи — розірвана торбинка, порожня...
Коло ліжка кров з одрізаної ноги — невже на одній плигав? По всіх закапелках, в куточках, шпаринках. По шухлядах, пуделках, пляшках, неповних і повних. Мертвяка на підлогу, пір'я з подушки, волосся з матрацу. Сам мертвяк голий, білизна пошматована, бинти й ті перелапані: може, туди застромив.
— Нема!
Губляться в здогадах. Через вікно хтось заліз? Ключ підібрав? Чому кров на підлозі, перев'язка була зсунута?
Тиждень шукали жінки, заспокоїтися не могли і все:
— Чи таки в дорозі пограбовано, бо ніхто на очі не бачив після того торбиночку, чи тут на злість так хитро кудись запроторив?
Поховали — ніхто більш на могилу ніколи не прийшов. Стара теж невдовзі ноги простягла — ні за чим уже жити стало. Дочок задавив тифус тої ж зими — і вони в гарячці, як батько, до самісінької смерти белькотали щось про діаманти.
З того часу пішла поголоска між люди про заховані в кімнаті скарби. За кімнату билися, за кімнату сварилися. І хто не вселявсь туди, насамперед починав шукати діамантовий скарб. Розбирали грубу по цеглині, мовляв, димить щось, перекласти треба. Зривали дошки з підлоги — пощербились, щілини великі, наново вистругати й дофарбувати не шкодить...
Як у воду діяманти!
Кріпкий був, невиказний, як цемент, що його виробляв, старий Слуцький. Пішла тайна в могилу...
* * *
Панюра кінчив оповідати й задумливо покрутив новопридбаним молотком:
— Але я гадаю, що цю таємницю розкрив. Вона там — у цих стінах. Треба налапати тайник... І тобі, як товаришеві, пропоную: берися й ти, не гаючи часу. Буде й тобі й мені. Ми ж не дочки Слуцького: і моє — моє і твоє — моє. Поділимо по-братерському. Ніде вже й ніколи не позичатимеш, не клопотатимешся.
— Ех, ти, поет! — іронічно посміхнувся темноокий повістяр, але вже був позирнув скоса на приладдя, що мало принести стільки несподіваного щастя.
— Чого поет! Чого неодмінно поет? — образивсь Панюра і випроставсь усією своєю довготелесою постаттю.
— А того поет, що тут не молотка треба, заступа, — несподівано догадавсь Ласоцький.
— Як заступа? — обвів здивованим поглядом Панюра стіни, підлогу, пічку, стелю. — Що ж тут копати?
— Та не тут, а в могилі. Дурень ти разом із мамашою, дочками і всіма попередніми квартирантами-шукачами. Адже ясно, що старий скупердяй знов проковтнув діяманти перед смертю, як негр на розсипах.
Молоток з гуркотом полетів у куток.
— А й правда — дурень, — з сумним переконанням підтвердив поет. — Але ж гроші однаковісінько потрібні. Тепер навіть іще більше.
Віспувата стінка виглядала так доказливо, що Ласоцькому лишалося тільки підтакнути і, згадавши про свій власний клопіт, журно зідхнути.
— Так. Гроші потрібні... До зарізу... Як пальне...
— Слухай! Ідея, — зненацька скрикнув Панюра і навіть довгими ногами спробував зробити якесь химерне антраша[174 — Антраша — у балеті легкий стрибок зі швидким схрещуванням ніг у повітрі.]. — Ідея, гідна великого Айнштайна.
Ласоцький презирливо примружив очі:
— Яка там ідея?
— Ти, як повістяр, мусиш описати всю цю історію, а гонорар пополам. Адже читачі не образяться. Вони знають, що письменникові доводиться інколи дуже сутужно й треба тоді братися за першу-ліпшу тему. А хіба це не тема, не сюжет? Буде невеличке оповіданнячко і будуть невеличкі гроші й тобі й мені, як винахідникові.
— Поете! Цього разу ти, безперечно, метикуєш зовсім не як ти, і я охоче приймаю твою пропозицію. Згода! Але...
— Яке там але?
— Дозволь мені ще додати на втіху читачеві, що тихими літніми вечорами на міському кладовищу бачили інколи якусь кумедну довготелесу постать. Вона блукала між старих, зарослих бур'янами могил і все чогось пильно до них придивлялася. Ніби син, після багаторічної відсутности, шукає забуте могилище батьків, ніби захований у тих могилах неоціненний скарб.
— Ласоцький! Прошу без натяків! Це — нечемно!
— По-перше: коли б'ють по черепу, то це не натяк. По-друге: правда в вічі — найвища чемність. Цим і кінчимо наше спільне оповідання.
Січень 1930 р.