Тоді, як було Різдво...

Ми всі сміялися.

Пішли балачки і спомини. Михайло ввійшов у свою ролю, розповідав щось містичне. Дмитро уважно слухав, жалісно по­хитував головою і казав: "Оце але!.. Оце але!.."

Скоро пішов Дмитро, і ми стали кластися спати. Ті поснули враз, а я ще довго чогось не міг заснути. Тільки що став був заси­нати, коли щось застугоніло, так, що аж землянка затряслась. Зго­дом знов і знов. Не сплю я і лежу та прислухаюся. Стріляє воро­жа артилерія, це вона тільки так може ревти і жахати землю. Десь стріляє не так близько, але й не так-то далеко, за верст п'ятнад­цять звідси, не більше, — думав я про себе. Коли тут у двері зем­лянки хтось застукав і голос Дмитра закричав: "Гей, вставайте скоріше! Похід!"

Поспішаючи стали одягатися і складатися.

Через півтори години весь полк, сірий і гомінливий, вирушив в дорогу, що прямувала на захід. Куди йшли, чого йшли, через що так негайно?.. Ніхто нічого того не знав, а тільки якісь неясні балачки велися земляками, що йдем за річку Аа на кальнцемські позиції, щоб наступати, бо "німець подається". "О, скільки раз він вже подавався, так що ж з сього? — говорив сердито Петро Чуб. — Обридло вже слухати отсі всі безглузді казки. Час щось інше розпочати..."

Дорога тяглась через ліс, і обабіч дороги мовчазні і величні стояли велетенські сосни, неначе зачаровані лицарі, які колись прокинуться від чар і збудять життя. Люди йшли, спотикалися, а коні ледве тягли вози, які глибоко зарізувалися колісьми в сніг.

Під ранок ми, справді, прийшли до річки Аа, за якою твори­лося пекло. На наш бік санітарними возами возили ранених, які ще не встигли зійти кров'ю або замерзнути на морозі в снігу.

Ранені плакали і розповідали щось страшне, як косили німецькі кулемети російське військо, як німецькі чемодани зміта­ли з лиця землі і перемішували з землею і снігом цілі батальйони і полки. Але, по розказу Радко-Дмитрієва, мусили наступати з одними багнетами, щоб "не робити зайвої трати" і щоб обов'яз­ково вибити німців геть аж за Тукум*.

Німці вийшли з першої лінії на протязі трьох верст і засіли у своїх бетонних окопах другої лінії, звідки сипали залізним до­щем і перед своїми окопами навалювали гори трупів російського війська. Жах обгорнув багатьох, і вони стали повертати назад, але в їх лице сипались "свої" кулі з "своїх" кулеметів, які щедро посипалися рукою своїх же, що ще стояли в резерві. Один із си­бірських полків відмовився наступати, а також заявив, ідо він від оборони рідного краю не відмовляється, зброї своєї не складає, але вимагає, щоб цар негайно згодився на те, щоб був осуджений Штюрмер, Протопопов і інші. Ця заява так перелякала весь склад командного начальства, що вони негайно, ще до ранку, виклика­ли з інших корпусів по одному полкові, так що на один "бун­тарський" полк виставили мало що не цілу дивізію, а з Риги при­їхали спеціальні слідчі по особливо важних справах. Наш полк належав до цеї караючої експедиції, яка мала розправитися...

Коли це стало нам відомо, то в полку піднялись балачки про те, що треба й собі негайно приєднатися до бунтарів. Говорив це Михайло, говорив Абрашка, умовляв "земляків" і Петро, щоб вони не виступали проти повстанців. Якось вороже і спідлоба позирали один на одного земляки, якось ніяково покашлювали вони у свої заскорузлі кулаки, але нічого ніхто з них не насмілив­ся сказати навіть і тоді, коли командир полку одверго сказав: "ЗдЬсь взбунтовалея одинь полкь и отказалея идти в насту пленіе. Такь какь они нарушили присягу, то за зто ихь надо нака­зать, какь измЬнниковь. Кто изь вась вздумаегь перейти на ихь сторону, такь разетркляю, какь собакь!"— Всі мовчали, як води в рот набрали. Мертва тиша якийсь час панувала серед сірих рядів і, нарешті, вийшов один ротний "георгієвський кавалер" з під­прапорщиків і заявив: "Должонь заявить, што и вь нась смуту дЬлають".

— Кто? ГдЬ? Какь?—загарячився полковник.

— Харашо не могу знать, но я слышаль вь темноті", какь вопше ніжніе чиньї говорили по между собой, — відповів ротний.

В той час ряди глухо загомоніли і дзвінкий голос вигукнув: "Яке злочинство йти на своїх же братів!.." Полковник відскочив від перших рядів, вихопив свого револьвера і закричав:

— Кто подымаеть бунть?!. Вьіходи сейчась же сюда!.. Рас— стркпяю всЬхь, какь собакь!.. Кто измЬняеть присягЬ? Ну?..

Всі мовчали...

* * *

Опівдні стало відомо, що над нашим полком призначене слідство і будуть "допитувати" кожного десятого, якщо полк сам не постарається "показати себе"...

Надвечір "бунтарний" полк здався "на милость". Спершу всього зрадив четвертий батальйон і видав "зачинщиков", а за ним пішов і третій, і другий. Твердо стояв тільки один, який ніяк не и оджувався скласти зброї і піти "на милость", заки будуть сидіти Штюрмер і Протопопов. Тоді цей батальйон був звідусіль ото­чений живою стіною багнетів і взятий під кулемет. Довго змагав­ся нещасний батальйон, довго вагалися люди, щоб здатися, і накінець вирішили. Загомоніли, загули і ніяково стали виходити і повзводно і складати зброю. Коли це було ними зроблено, то тоді їх поставили в один довгий ряд і розпочався перший допит. Пе­ред шеренгою "бунтарів" проходили члени слідчої комісії і били нагаями полицях. Глухий стогін і благання "о милость" вирива­лося з грудей нещасних, але члени комісії були жорстокі, невбла­ганні. Як смеркалося, як знов потемніло небо і зійшли зорі, ДО­МИ І був скінчений і двадцять чотири чоловіки "зачинщиков" за­раз же мав судити воєнно-польовий суд, а весь батальйон заа­рештовано і замкнено в помешкання пустуючої тут якоїсь папе­рової фабрики.

Суд відбувся тут же, на полі було зроблено засідання його і всіх 24-х засуджено до розстрілу. Присуд мав бути виконаний негайно при слідчій комісії, позаяк вона поспішала на свята в Ригу. Наш полк, не зовсім надійний, мав бути "випробований" тим, що йому доручено було виконати смертний присуд. В про­тивнім же разі, загрожували завтра розпочати допит над кожним десятим. Нічого було робить, мусили згодитися своїм мовчан­ням, але хтось вже з батальйонних сказав, що для цього досить одної роти або команди, з чим згодилась і комісія. Вирішили ки­нути жеребки, кому припаде йти. Але раніш, ніж кинути жереб­ки, запитали, чи немає охочих до цього, то тоді з полку здіймається "всякое подозрЬніе, а герой получать георгіевскіе медали чет­вер гой степени"... Учебна команда сама згодилася на це і пішла розстрілювати засуджених.

Опівночі виконувався страшний присуд. Серед чистого поля на білім і такім ніжнім снігу постановили в ряд двадцять чотири чоловіки. Прийшов піп, лікар і сестра милосердя. Засуджені пла­кали і прощалися поміж собою. Піп звернувся до них з якимось "душеспасительньїм словом", але вони всі, як один, стали про­сити, щоб хоч в останню годину забрали від них брехуна. Лікар і сестра плакали, а також плакало багато солдат, які стояли в походнім строю перед засудженими. Ось прийшла і наша учебна команда. Почулося "смірно!", і все затихло, заніміло... Якийсь генерал дерев'яним, гугнявим голосом читав страшний присуд. Стало знов тихо, тихо... А потім почувся голос команди і наші учебники стали виконувати присуд. Те, що страшно згадувати, те злочинство, яке заставляє червоніти і здійматися вгору волосся на голові, сталося так просто і так жорстоко... Тричі лунали вистріли, і тричі, зі стоном страшним, падали додолу засуджені, за винятком одного, який був тільки ранений і зірвав з очей зав'яз­ку, голосно благав помилувати його. Лікар було поспішився на поміч, але його відтрутив один з учебників і багнетом доколов раненого... Скінчилось все... Присуд був виконаний, але насту­пання теж припинилося.

Наш полк повертався на старе місце. Мовчки йшли пригнічені тугою і тільки що пережитим... Під ранок дісталися до своїх зем­лянок, де й пересиділи всі свята. По вечорах до нас заходив Дмит­ро і тихо скаржився, що не може ніяк заснути. "Ніколи, — казав Дмитро, — не забуду тієї ночі, коли всі люди славили Христа, а ми розстрілювали своїх братів..."

Петро Чуб забув за свій Псьол і став пити денатурат; Абраш­ка притих і засумував, а Михайло Василенко впав у становище якоїсь незрозумілої байдужності, що, як згодом виявилось, було звичайною меланхолією, через що його евакуювали в тил.

Ніколи і я не забуду того тихого вечора в латиських лісах, тієї маленької землянки, де ми стрічали Різдво, ніколи не забуду і ого страшного злочинства, що сталося тоді, як було Різдво...

Миза Муск (Ліфляндія), 1917 р., 6 січня