Я дивився будинок. А зацікавився ним, бо раніше тут був, ну, як то кажуть, об'єкт спадщини, будинок культури заводу – я ним цікавився, хотів сфотографувати, але виявилося, що його вже знесли. А ваша будка мені здалася частиною старої будівлі, от і все.
– Це і є частина старої будівлі. Навіщо вам наш клуб?
– Я часто пишу статті про маловідомі місця, хотів написати про клуб. Помітив його в мультику.
– У якому?
– Про собаку. "Всі-всі-всі, хто є на землі" – там співав хор цього клубу, у вісімдесят якомусь році. Думав, може, клуб ще є. Нічого поганого я вам тут не збирався робити.
– Клуб ще є. Але крім нас і вас, у найближчому радіусі про це ніхто не знає. Ходімо за мною.
Ми вийшли з гардеробу в наступну кімнату з великими дзеркалами. Далі вона знову відчинила двері – і я побачив концертну залу, витриману в стилі другої половини двадцятого століття. Мої конвоїри посадили мене на одне з крісел, а самі сіли обабіч.
На сцені репетирували. Грали незнайому мені музику, співали незнайому пісню.
– Подобається? – раптом змовницьки всміхнувся мені Микола. Я невизначено кивнув.
– Зараз сподобається, – усміхнулася собі й жінка, котра завела мене сюди.
І мені справді довелося стрепенутися, бо залунали до болю знані перші акорди пісні про "всіх-всіх-всіх, хто є не землі". Мелодію, щоправда, скоро обірвали, на те воно й репетиція. Хрипатий диригент у чомусь обвинуватив людину, яка грала на синтезаторі, й вони почали наново. За кілька разів вступ було визнано прийнятним, і диригент сказав: "А тепер повністю, спочатку". Але потім озирнувся до майже подорожньої зали й обурено гукнув:
– Галю, що ти там розсілася? Бігом співать! А то голос атрофується й відпаде.
Галею виявилася моя конвоїрка і допитувачка. Вона слухняно підхопилася, рушила на сцену та стала до мікрофона. І вже там із суворої слідчої перетворилася на веселу й розкуту співачку. Дочекавшись своєї партії, вона дзвінко вступила:
Всі, всі, всі, хто є на землі,
Нам дуже потрібні, великі й малі,
На всіх, всіх, всіх тримається світ,
Про це забувати ніколи не слід!
Не можна ніяк без чудиськ химерних,
І навіть без злих хижаків ненажерних,
Хто б що не робив на своєму віку –
Солодкі меди чи отруту гірку.
Погані діла у кішки без мишки,
І мишкам без кішки не краще ні трішки,
Трапляються чвари й незгоди у нас,
Та ми одні одним потрібні весь час.
– Класно? – знову запитав мене Микола.
– Класно, – відповів я та ще раз подивився на його значок.
– Піонерський, – упіймав він мій погляд. – Невже не згадав?
– Я не був піонером.
– Тоді зрозуміло.
Коли репетиція врешті відгриміла, Галя підійшла до мене з диригентом. Той представився Петром Сергійовичем і на диво привітно запросив до свого кабінету.
– Познайомимось у вузькому колі, а тоді вже запізнаєтесь із усім нашим колективом.
Кабінет Петра Сергійовича був у коридорі з іншого боку зали – мене абсолютно спантеличила кількість кімнат і коридорів, що вмістились у підвалі такої скромної, на перший погляд, дворової будки. Кабінет повнився полицями з нотами й книжками. Диригент посунув стійку з пюпітром і запросив нас на стільці 1970-х років.
– Ну, що ж, будьмо знайомі. Я – Петро Сергійович, диригую тут, та й узагалі трохи керую. А це Галя, вона хоч молода, теж керує, та ще й солістка. Дозвольте поцікавитися, як звати вас?
– Олег.
– Дуже приємно, я так і думав.
На цих словах Галя підсунулася ближче до мене й усміхнулась. Я не знав, як на все це реагувати, проте Петро Сергійович, вочевидь, досвідчений керівник, заповнив паузу.
– Отже, я давно помітив ваш інтерес до творчості нашого колективу, а тому не так і сильно здивувався, що вам відчинилися двері.
– Справді відчинилися, бо я їх не чіпав, вхід був вільний.
– Само собою! Ви б і не відчинили. Річ у тім, що ми зараз перебуваємо трохи в іншій реальності, ніж та, до якої звикли ви.
Мені знову довелося промурмотіти щось невизначене.
– Бачте, у вашому вимірі всі учасники нашого тутешнього колективу померли. Так, на цьому місці можна посміятися, ви в своєрідному потойбічному, загробному світі. А що ви певною мірою обраний, то я вам трохи поясню. Без великих узагальнень і вичерпних деталей, невідомих, можливо, й мені. Скажімо так: перебування тут для наших музикантів – це своєрідний підсумок і наслідок перебування там, тобто у вас. Ось людина жила, померла, і, за великим рахунком, у неї було на вибір два шляхи: або лишитись у зв'язку з попереднім життям, або рушити далі. Для тих, хто обрав перше, і є наш клуб. Але, звісно, не для всіх – для тих, у кого головною подією життя стала, як не парадоксально, радянська естрадна музика, такий ексклюзивний її закуток, як запис пісні для мультика "Про всіх на світі".
– І ви теж музикант? – для чогось запитав я.
– О так, я дуже люблю музику. Різну, – відповів Петро Сергійович, і розсмішив цим Галю. – Тепер, як можете переконатися, ми сидимо в цьому клубі й граємо пісеньку про звірят. Не подумайте тільки, що ми це робимо весь час. У нас різні можливості, різні заняття, та й тут ми не замкнені назавжди. З часом, до речі, декому набридає наш клуб – ці люди, або, краще сказати, особистості, можуть піти в наступні доступні їм простори і життя.
– Якесь чистилище, – це знову я.
– Музилище, – пожартувала Галя.
– Моя відповідь була б надто довга й незрозуміла для вас, – усерйоз відреагував на мою репліку диригент. – А ви тут, швидше за все, зовсім ненадовго, хіба встигнете з нами познайомитися, послухати, як ми граємо та співаємо. І ще, може, спробуєте заспівати разом з нами. Ви як, любите співати?
– Та як сказать. У мене, мабуть, і голосу нема. Чи слуху. Чи й того, й другого. В музичну школу я ходив, але без блискучих успіхів, і це так давно було.
У відповідь Петро Сергійович запитально пробіг хвилею своїх пальців по столу.
– Так, клас фортепіано.
– Ну, клавіші я вам навряд чи дам. А поспівати спробуємо.
– Хоча б речитативом, – запропонувала Галя.
– Наприклад. Хай це буде винагородою вам за вашу відданість нашій творчості. Галя, може, не знає, а от я спеціально дізнавався: Галю, уяви, в усьому світі саме Олег найбільшу кількість разів передивлявся наш мультик в інтернеті!
Було видно, що Галю ця звістка надзвичайно зворушила.
– Добре, Олеже, йдіть усе роздивіться, а пізніше я до вас долучусь. Упевнений: усе в нас вийде.
Він поклав мені руку на плече та випровадив з кабінету. Тепер моєю Дантою (добре, що вже не конвоїркою) знову була Галя.
– Будемо на ти? – запитала вона відразу за дверима диригентського кабінету.
– Угу.
– Вибач, що я спочатку так недовірливо до тебе поставилась. Але зрозумій: чужі для нас – рідкість, ми просто неготові до таких зустрічей.
– Ти теж померла? – втоми у моєму запитанні було явно більше, ніж іронії.
– Можеш не знущатися, це даремно. Померла у віці п'ятдесяти п'яти років, сама не знаю від чого, не цікавилась.
– А тепер тобі знову двадцять п'ять.
– Як бачиш. Ми тут усі в тому віці, у якому у вас нам було найкраще. Але все можна змінити.
– Це зручно. А піонерські значки?
– Забаганка. Комунізм не будуємо. Думаєш, у нас тут якийсь дурдом "Веселка"?
Раптом Галя відчинила одні з дверей у коридорі, взяла мене за руку та завела до кімнати, що вмить перетворилася на ліс у горах над морем. Трохи прийшовши до тями, я впізнав передмістя Ялти, біля Ореанди, так звану "Сонячну стежку". Ще за деякий час стало зрозуміло: навколо мене виблискує той день десять років тому, коли я йшов цим кримським берегом. На санаторіях висіли українські прапори, люди діставали з кишень українські гроші, не було жодних ознак війни та окупації. Біля одного з цих санаторіїв я зазирнув у кіоск – і там теж усе було, як десять років тому, газети-журнали з тогочасними датами, всілякі дрібнички за тодішньою модою. Випадав із цього лише я та Галя, котра тримала мене за руку й загадково всміхалася.
– Бачиш, як можна? – нарешті озвалась вона. Мені, звісно, не знайшлося, що відповісти. – Але можна ще й по-іншому.
Галя звела мене з "Сонячної стежки" та потягла вже справжньою стежкою вгору. Без особливих зусиль я впізнав підйом до руїн фортеці Ореанда-Ісар. Їх, власне, й руїнами назвати – перебільшення. Скелі, середземноморські сосни, каміння, шматочки, у яких можна впізнати чи нафантазувати уламки посуду та черепиці…
Посеред усіх цих субтропічних радощів ми зустріли відверто несподівану людину. На брудному килимі хвойних голок по-хазяйському розсівся високий п'яний чоловік в оточенні решток гулянки – порожніх пляшок, недопалків, якоїсь маловиразної їжі. Скидалося також, що звідси нещодавно пішли гості. "Хазяїн" сьорбав щось виноподібне з гранчака.
– О! Це ти! Мале! Де ти його взяла?
– Місця треба знати.
– Шо, не згадав мене? Та ж ти малим був, уже не пам'ятаєш дядю Ваню. Я коло тебе жив, в одному під'їзді.
Довелося визнати, що чоловік справді був вельми схожий на алкоголіка Івана, який у часи мого дитинства жив у квартирі навпроти й часом організовував усілякі пригоди – не міг зайти у хвіртку, засинав у під'їзді, бив свою матір, влаштовував галасливі гульки і таке інше.
– Бахнеш? Тут отакенний портвейн!
– Та ні, дякую, жарко.
– Шо жарко? Мале! Ти дурне! Я от спеціально тут захотів буть – і нічого більше й бачити не хочу. Тільки хай ото іноді Дімка зі Свєткою приходять, і опа! Крим, мале, це клас, я ще з сімдесят-хрін-зна-якого року знав і вірив, що вернусь.
– Вірив – і воздалося, – прокоментувала Галя і неочікувано для мене видобула звідкись пластиковий стаканчик, сама відлила собі трохи портвейну (прохи тортвейну – я й собі майже відчув на піднебінні його кримську пекучу млость, відчув, як терпка мураха продирається горлом) та дала знак чоловіку, що п'є за нього.
Він теж випив і придивився до її стаканчика.
– Пластмаса ваша нова? Херня.
– А ти знаєш, Олег не вірить, що все це існує, що ми тут живемо.
– Думає, що здох – і все?
– Не знаю, може. Але мені точно не повірив, навіть коли я його сюди привела.
У відповідь "Іван" назвав нашу тодішню спільну з реальним Іваном адресу, потім номер моєї квартири та врешті розповів кілька історій, які навряд чи міг би знати хтось, хто не був у нашому дворі в дні мого дитинства.
Одразу після цього я знов опинився в коридорі клубу – і весь пропітнів, як після високої температури, ніби зіграв гаму на градуснику.
– Тепер віриш? – знущально спитала Галя.