Дружині я сказав, що після роботи в мене зустріч із колишньою коханою. На роботі сказав, що монтуватиму вдома ролик, присвячений нашій установі. Обидва твердження були досить непереконливими, щоб подарувати спокій ціною незадоволення і підозр.
Насправді ж я рішуче рушив у бік замучених незнаною вередливою дитиною іграшкових автобусиків Варшавської траси – і поїхав до метро. Електричка здивовано випустила мене на станції "Нивки": чи не зарано я вийшов, здається, єдиний з усього вагону? Так, день лише починався, а я знову зробив не те, що від мене очікувалося. Можна сказати, став на стежку антигромадського опору, розхитав ще один ґвинтик системи, здобув грант на чергову інсталяцію свободи в підземному переході повсякденності. Це метрополітенне дисидентство бадьорило, проте вийшовши на поверхню Нивок, я вже знову нічим особливо не вирізнявся. Ніхто не вгадав би, що мені тут знадобилось.
Іще раз увімкнув на телефоні куплену в інтернеті за п'ятдесят гривень книжку "Нивки". Поміж розсипів річкових перлин знання про один із багатьох між вільними вільних, нерівністю рівних внутрішніх органів Києва (парки, сеанси давніх кінотеатрів, порядки в школах поза-позаминулого десятиліття, курочки в мегаполісі, колонія, штаб цивільної оборони, Київська овочева фабрика, "Червоний екскаватор", авіазавод, лазні, буккросинг у 1985 році, кафе "Житомир", сентиментальна хатка психоневрологічного стаціонару, де "хворі працювали по декілька годин, відволікаючись від своїх фобійних думок та жаху"…) тут миготіли й сторінки, присвячені меті моєї маленької подорожі, – Будинку культури верстатозаводу імені Горького.
Відмовитися від думок про Будинок культури верстатозаводу імені Горького було, власне, зовсім неможливо. Відколи я побачив цю словесну формулу в титрах мультика 1984 року "Про всіх на світі", так стало раз і назавжди. Мультик одночасно життєствердний, сугестивний, непереконливий – і це зворушує. Головний герой, песик, постійно свариться з кішками, зате дружить із баранцем. Необачно-екстрасенсорно (вісімдесяті роки!) наславши на терени своїх прогулянок повне зникнення кішок, він запустив тривожне розладнання екологічних балансів: баранець захворів, бо на лужку зникли його улюблені квіти кашки – їх припинили запилювати джмелі, яким погризли ніжки їхніх трипільськуватих вуликів миші, знахабнілі, зрозуміла річ, за відсутності кішок. Хто порятує екосистему і персонально баранця? Вчитель-шпак лісової музичної школи. Добрий садист із голосом актора Броніслава Брондукова. Він змушує песика заспівати пісню "Всі-всі-всі, хто є на Землі, нам дуже потрібні, великі й малі…" – і колесо долі легко закручується навспак: кішка, з якою песик колись не хотів гратися в піжмурки, повертається, жахає мишей, ті ремонтують джмелину вулицю, джмелі повертаються й запилюють кашку, що повертає до життя баранця... Під цим просвітницьким дитячим майданчиком вгадуються підземні течії. Чи не виблискує сюжет натяком на приховану боротьбу з пізньорадянським антисемітизмом? А може, з "мачизмом"? Фінальна сцена з куплетом про те, як "погані діла у кішки без мишки, і мишкам без кішки не краще ні трішки…" – це взагалі малоприхована неоязичницька пропаганда. Пісні дуже пасував би, скажімо, блек-металевий переспів, проте музиканти цього напрямку, мабуть, дивляться замало мультиків.
Ще раз, що там? Картинка "Закинутий будинок культури верстатозаводу. Фото автора, 2010 р." Перші три слова пестять, як бульбашки шампанського, але адресу на знімку видно погано. Наступна. "Через рік бюст Горького буде знищено. Фото автора, 2010 р." Інша справа. "Проспект Перемоги 71-А". Літера "А" разом з дефісом так гарно вилазять із одинички, ніби зозулька з годинника, щоб повідомити про третю годину ночі. Взагалі, в ночі якось малувато годин, чи не так? Одинадцята – ще, в принципі, вечір, а четверта вже ранок. Проект "Деколонізація ночі". Сентиментальна поема "Важка спадщина дня". Нові формулювання ночі й дня, а краще зоряних і сонячних годин у всіх творах, присутніх у навчальних програмах – геть визначення "о п'ятій ранку" чи "о десятій вечора"! Виправити в кожній книжці!
Отже, будинок 71-А. Його екстер'єр буде нескладно впізнати: колись типова найпростіша архітектура другої половини дев'ятнадцятого століття з так і недолікованими рецидивами низького класицизму перетворилася в 1960-ті на типове "присутствене місце" в дусі "радянського модернізму". Будівля мала честь побути і тюремним корпусом, і їдальнею, і клубом, і будинком культури. Тепер її потрібно просто знайти.
Але ненайзатишніші у світі кутки колишнього хутора Ґалаґани не давалися. Змотана гірлянда магазинів, парканів, автостоянок, старих і нових будинків, зупинок, поворотів, дерев, травинок і стовпів не хотіла правильно розмотуватись. Нарешті, цілком заповнивши кроками цей простір і остаточно поєднавши електронну та паперову карти з так званою реальністю, я постав перед фактом: будинку культури більше немає, замість нього стоїть нова житлова багатоповерхівка. Властиво, туманні згадки про це траплялись уже давно на одному з обговорень в інтернеті, але в мене було враження, що мова могла бути про іншу споруду. А тепер – я закінчив справу, й не почавши її. Я не зможу звільнитися від чар літер у мультику, забути про дитячий хор. Лишається хіба оглянути те, що тут є тепер.
На ребристій дупі багатоповерхівки був гордовитий напис:
Житловий Комплекс "Помпея" – живіть помпезно!
На підтвердження античних амбіцій житла посеред клумби в дворі стояла маленька сіра колона. На ще одному рекламному плакаті була зображена давньоримська, вочевидь, родина, яка задоволено сиділа за столом сучасної квартири. Стіл прикрашали піца й келихи з вином. За спинами щасливих власників оселі розгорнулося величезне вікно з краєвидом на Софійський собор, Києво-Печерську лавру та на Майдан Незалежності. Я наблизив зумом зображення й побачив, що на Майдані саме відбувалася сутичка поліції з мітингувальниками.
Обійшовши двір, я про всяк випадок сфотографував усе, хоч трохи варте уваги. Невдало спробував потрапити в під'їзд. А потім побачив щось на зразок трансформаторної будки. Воно видалось мені старшим за "Помпею". Здається, утворювався невеличкий майданчик для гри фантазії. З приємністю можна уявити, що оце була частина будинку культури, яку виявилося доцільніше не ламати, а під'єднати до бадьорого організму житлового комплексу. Що воно було? Може, закуток їдальні? Кімната для охорони? Сховище реквізиту? Комірчина двірників? Приміщення для обслуговування сцени? Гурток моделювання літаків? Я зайшов за ріг споруди.
Із чату мешканців ЖК "Помпея"
Оля_Олюся:
Сусіди а ви бачите когось в дворі ходить фоткає
АНТ:
не бачу в мене вікно не в двір а на вулицю
Оля_Олюся:
Ходить ходить ,тепер Будку дивиться
Димон:
Хай лиш підійде до моєї машини,вуха зріжу
Оля_Олюся:
Я так поняла мужиків в домі нема ,тільки до їхньої машини підійдуть ,а так хайріжуть убивають на фіг
Димон:
Кстаті Оля ще раз запаркуєшся так близько до мене,колеса проколю нахер
АНТ:
заспокойтесь краще напишіть що той маняк робе в мене ж вінка не на двір я не бачу
Оля_Олюся:
Я боюсь! з дитиною виходить гуляти Діма дуже красіво
Сокіл:
А де він ? Я нікого небачу !
Екатерина Петровна:
Мабуть, дивиться кого нема дома
Сокіл:
Отой за фольцвагеном?
Димон:
Ти шо пяний? Це порш а не фольксваген
Сокіл:
Хто п'яний? А ну виходь поговоримо
Екатерина Петровна:
Хлопчики це потім, поговоріть краще з цим злодюгою
Оля_Олюся:
Я ж говорю ,Екатерина Петровна нема мужиків в домі
Сокіл:
Так покажіть уже мені його !
Оля_Олюся:
між Машинами і Будкою
Сокіл:
Оте мурло ? Я біжу. Діма давай разом а потом і поговоримо хто п'яний
Сокіл:
Діма мовчиш
Екатерина Петровна:
Іди вже. Бо квартири пограбують.
Оля_Олюся:
Що він так Довго
Димон:
Замочили його. Шуткую.
АНТ:
кажіть що там я ж небачу ні чого
Оля_Олюся:
Не жартуйте так ,один мужик був на весь будинок і того не буде
Сокіл:
Що перелякалися ? Думали нікому вас захистити буде ? хаха Нема його, дес ь про пав, хоч а я ввесь двір об ійшов дддддд
АНТ:
шо дддддд шо у вас робитця
Сокіл:
Та букви глючать Нема його і все
АНТ:
і в мене
Сокіл:
Що в мене ?
АНТ:
букви
Сокіл:
А що в загалі втій будці ?
Коли я обійшов стару будку, то ззаду виявив дві речі. По-перше, на одному з кутів будівлі не було штукатурки, тож я ясно побачив, що цегла справді стара і що колись ця стіна точно продовжувалася далі. По-друге, тут були двері, і двері були відчинені. Я сфотографував і ввійшов.
Так, і зачинив за собою двері.
За дверима були темні сходи – зрозуміло, вниз – але з глибини в мій бік витрансльовувалося трошечки світла. Я спускався й почувався неймовірно живим. Після сходів була делікатно освітлена кімната, повна нічого. За кімнатою коридорчик із підлогою, дерев'яною і червоною, мов швидкість мого биття серцієї миті. Далі гардеробчик. Я задивився на кілька одиниць одягу, припнутих до шибеничок. І почув запитання:
Шановний, ви тут щось забули?
На мене дивилася жінка з прохолодним поглядом і пишним волоссям.
Вибачте, я лише подивитись.
Жінка придивлялась і придивлялась до мене.
– Та я бачу, що лише подивитись, але все-таки поясніть, як ви сюди потрапили. Миколо! Йди сюди, тут якісь гості до нас!
Коли прийшов Микола, я раптом помітив, що і в нього, і в жінки на грудях були червоні значки. Микола мовчки обійшов мене й перекрив вихід.
– Кажіть уже, що вам тут знадобилось.
– Нічого, я ж сказав: просто подивитись. Дивився новий будинок, що тут куди.
– Якби ви просто дивилися, ви б і дверей не відчинили до нас.
– Так двері відчинені, я ще їх за собою прикрив.
– Вони відчинились для вас.
На ці слова я вже промовчав.
– Можете вважати це допитом, але без відповіді ми вас звідси не випустимо. А почнете бузити – знайдемо, чим вгамувати, от побачите.
– Я не брешу.