Бо діти не знали, що значить староста.
III
А староста, високий, трохи не під стелю, стояв у дверях і дивився крізь окуляри згори на всіх: хотів допевнитися, чи не перешкодить промовам, коли скаже: "Добрий вечір панам!" Окуляри в теплій хаті зайшли росою, і староста нікого не видів. Отож підняв руку, аби зняти окуляри й обтерти..
Від цього пробігли всім мурашки по спині так, неначе староста не окуляри знімав, але замахнув довгим батогом понад головами всіх. Тож усі стямились і побігли наввипередки проти старости, один наперед одного. Перший прибіг бурмистер Травчук і сказав, низенько кланяючись:
— Моє поважання пану старості! Дуже нам мило, дуже приємно...
— Оглядати пана старосту поміж нами, особливо при нинішнім торжестві, так важнім для нас.
Це вже доповів за бурмистра покірний Болотневич. А пан директор лишив дівчатка та причвалав перед старосту з альбомом під пахвою. Похиливши голову, підходив несміливо, як винуватець, і оправдувався такими словами:
— Справді, не знаю, чим я так заслужився, що пан староста зволили явитись. Я мушу вважати це за незвичайну почесть.
Ті сльози вдяки, що їх прилагодив пан директор для дітей, наставилися доконче капати перед старостою й не давали директорові говорити. Йому стало дуже ніяково, й він мучився страшенно.
З цієї біди визволив його Мицько.
— І ми,— гримнув Мицько декламаторським тоном,— і ми дякуємо пану старості за честь.
Але як грімко почав, так само грімко покінчив Мицько, а тиша круг нього зробилася ще тихіша. Мицько порозумів, що біда. Але він був дуже дотепний і проворний та, може, над усіх боявся старости. Подумав лишень хвильку, малу хвилиночку, а лице його зараз прояснилося.
— Ціле місто,— говорив далі радісно Мицько, притис праву руку до грудей і завертав очима,— ціле місто — наші діти, наші матері й наші жінки почуваються до великої вдяки вам, високоповажний пане старосто! Коли б ви мусили наше місто опускати, то за вами навздогін попливли би ріки наших сліз. Але де не будь би ви були, пам'ять про вас лишиться в наших серцях. Нехай же господь Всевишній у своїй ласці задержить вас на добро суспільності многі і многі літа!
По цім слові залунало на всю хату грімко "многая літа" на нову мелодію. Бо всі неначе ждали на те, що привіт пана старости так мусить закінчитися, та й ніби тішилися, що Мицько був здогадливий та повернув справою так, як їй і слід бути.
Зачали співати тенори й баси, лиш сопранів і альтів не чути. Тому Болотневич мусив морщити чоло, кривити лице й махати руками, щоби прикликати здивовані дівчатка, бо вони самі не догадались умішатися до співу з тоненькими голосочками. Звичайно, діти не розуміли, що значить староста.
Пан директор, що співав завсігди в хорі другим тенором, не знав цього "многая літа" на нову мелодію, бо не ходив на проби. Та однако ж здавалося йому тепер, що мусить доконче співати, бо як ні, то дуже провинився би перед старостою. Отож зачав співати. Але спів не йшов йому доладно. Тому Болотневич визвірився на нього і шепнув сердито:
— Не фальшуйте!
Пан директор засоромився й налякався. Зразу замовк, але трохи згоді пристав до других басів і коли попадав у тон, то гукав на все горло.
Тільки альбом не давав йому спокою. Директор держав його в руках, неначе грань, бо не знав, що з ним робити: чи дати старості, чи вернути дівчаткам. Ані на думку йому не прийшло, що може задержати альбом собі.
Як вислухав пан староста цю пошану та що він потім говорив до тих, що відспівали йому "многая літа" на нову мелодію, то про це годі дізнатися, бо який Мицько на язик, а отже й він мовчав, як гріб, і не сказав про це нікому ані словечка.