Ще я не стямився, а вже табулярник сварить. Пробую я виправдатися, що це не хотячи. Ніщо не помагає: картає водно. Зачинив я двері, спустив голову вдолину, слухаю тої сварки. Аж то раптом: грим! лус! мені над самою головою! Аж я присів зострахи. Трохи згоді оглядаюся, стоїть за мною якийсь панок. Лучилася йому така сама придибашка, як мені. Отже його табулярник не сварить, лиш вибіг із-за свого стола та дивується, що це сталося дверям.
— Ах! Тен возьни, тен возьни! — каже.— Пересунув шафу під самі двері.
Перепрошує панка за недогляд возного: за те, що панок налякався без потреби. Тепер я, таки непитаний, розповідаю свою справу. Ніби оцим даю табулярникові натяк навдогад, що коли я, небоже, набрався ганьби задурно, пусти ж мене за те, нехай зараз орудую своє діло! А він так догадався, що на мене показує пальцем, а до панка говорить.
— Подивіться,— каже,— пане, що я маю з цими людьми. Як настане торговий день, то не запираються двері за ними. А то все,— каже,— через те, що до табулі їм найближче: перші двері в сінях.
А тоді вже промовив і до мене.
— Іди,— каже,— чоловіче, питайся того, хто тобі контракт робив. Скоро подання внесене, то воно вже буде якось полагоджене.
Поклонився я, подякував за раду та й іду. Хоть на серці тяжко, отже в голові даю собі такий розв'язок: "Може, це й правда. Адвокат повинен сказати, він же заплачений. Відсіля недалеко, піду!"
Навчений недавньою практикою, відчиняю вже до канцелярії в адвоката двері поволі. Скриплять, як переламана суха гілляка в бурю. Не встиг я ще відхилити їх до половини, аж ось крізь оту прогалину зазирає до мене сам адвокат. Скривився як середа на п'ятницю. А потім, господи, як сінне дверми д собі! Трохи-трохи що не запоров я носом у поміст. Нема що кому казати, бо в чужій хаті й тріска б'є.. А він нарікає й на торговий день, і на мужиків, що не годні навчитися дверей відчиняти.
Як уже втих, кажу йому причину своїх відвідин. Де-де-де! Крутить носом, як від чемериці, скаче передо мною, як горобчик, аж черевце дрижить. Ніби просить, ніби лає.
— Люди добрі, змилуйтеся! Та в мене торговий день! Де ж я маю час перешукувати тепер папери! Скоро ви робили в мене контракт, то він не пропаде!
Вийшов я й відси як нелишний. Але тепер уже підступає мені злість під серце.
"Пек йому лихо! — гадаю собі.— Тепер же я знаю, чого мужик інколи свинуватий. Скоро перейде його така біда одна, друга, то він потім учепиться й невинного чоловіка. Ось і сьогодні. Якби так на впертого, що хотів би достоювати свого, то напитав би собі чотири клопоти. Що перше: наматіркував би тим двом попикам; що друге: посварився би з паном Гнатковським; а третє: вилаяв би табулярника; а четверте: наганьбив би адвоката. Уже допевне котрийсь клопіт завів би до арешту".
Але чия тут провина? Нічия, лиш мужикова, бо він назначений, п'ятнований. Ти не маєш п'ятна ні на рогах, ані в вухах, але ти носиш п'ятно на своїй одежі. Твоя ноша кричить кождому, що ти мужик. А мужиків забагато на світі, не можна з кождим панькатися!
Я завсіди був прудкий на всяку постанову, та й не гаявся ніколи виконати її. Отак же зробив я й тепер. Скинути до песьої матері оце п'ятно з себе!
Іду прямо до цирулика. Отже соромно мені признатися, за чим я прийшов. Обходжу стежечками, пода-леки: кажу, що покликано мене до війська.
— То обстричи? — здогадався цирулик.
— А що ж?
— Чим — машинкою чи ножицями?
— А чим дешевше?
— Машинкою.
— Стрижи машинкою!
Зашипіло мені над головою: чах-чах уздовж, чах-чах упоперек, дивлюся в дзеркало, намість кучерів виджу синій гарбуз. Устав я, стріпався, як ота курка, що порпалась у порохах, та й іду далі. До склепу з одежею.
Та й тут не признаюся зразу, чого мені треба. Кажу, що йду до Прусе на роботу до фабрики. Не зараз угадав крамар, на який товар я купець.
Сторгував я за десять корон ціле вбрання, заплатив, зложив його на руку, іду додому. Перебираю собі в гадках, що зо мною буде. Коли я тут, поміж чужими, не мав відваги, то яким лицем укажуся жінці на очі? Не погладить вона мене по голові та й не скаже: "Здоровий зноси, скачучи підри",— але змиє мені цей синій гарбуз, ой змиє!
Скажу їй, що доки народна ноша буде ознакою мужицтва, доти відгонитиме панотців від пива, лякатиме пана Гнатковського, надоїсть табулярникові, забере багато дорогого часу адвокатові. Скажу їй, що як не хочеш, аби тобі хто ласку робив тим, що тебе не стидається, то скидай із себе те п'ятно! Скажу їй, що теперішніми часами селові без міста не обійтися. Народна ж ноша не пускає тебе між люди. Скажу їй, що в своїй одежі нічо мужик не навчиться, нічо не підслухає, бо кождий видить значеного та й таїться перед ним. Скажу їй... Та я їй скажу, але чи вона мене вирозуміє? Дулю! Ніде баба не була та й нічого не визнала, де вже їй оце розуміти! Треба буде переждати ганьбу, доки бабі писок не зболить.
А яка зо мною буде поведенція моїх сусідів? Отут мусить бути борня: хто кого переможе... Або вони мене, або я їх! Як вони мене, то я сміхом стану в селі, а як я їх, то вирну понад голови своїх людей на самий верх!
Не ждав я добра, як уходив до своєї хати, але й не надіявся такої біди, на яку наскочив. Зараз-таки назвала мене жінка кримінальником: через те, що обстрижений. Потому заломила руки, вибігла надвір та й скликає всіх сусідів, аби збігались на обзорини варіята. Бо десь вона теє дізналася, що й у шпиталі стрижуть.
Що ж я мав діяти? Сердився! А з серця та зсунувся з глузду, бо признався, що ще й переодягнуся. Цього причинку до обстриженої голови вже забагато було моїй небозі. Узяла наймолодшу дитину на руки та й пішла до тестя. Лишила мене як серед води.
Жду днину, жду другу, нема її. Сяка-така напасть, отже спати не дасть, не витерпів я, покорився. Іду до тестя, пускаю на перепросини жінці тумана.
— Так і так,— говорю,— за гирю не журися: вона відросте. Лахміття ж оте верну крамареві, бо взяв на вимову: як не до вподоби, то товар назад його, а мої — гроші.
Діждався торгового дня, йду за своїми орудками. Переодягся в знакомого зараз на краю міста, вичистив черевики, аби влискувалися, вандрую плитками попід мури. Як на те, кого здибаю першого із знакомих? Пана Гнатковського! Кланяюся, пізнає мене, приступає ближче, подає руку:
— Що чувати?
— Дякую,— кажу,— усе гаразд!
— Нащо ви переодяглися?
— Мусив,— кажу,— їду до Прусе, а там ніяк по-простому.
— Шкода, шкода!—жалує пан Гнатковський.— А в вас така гарна ноша.
— Що ж діяти, коли мус! — говорю вголос, а думкою доповідаю: "Коли ж вона тобі так уподобалась, то чому ти її не вжиткуєш?"
У адвоката я добре зорудував... але нехай іде бесіда за рядом.
Відхиляю двері до канцелярії, знов адвокат заглядає. Але тепер уже не сіпає дверима. Кланяється, веде мене аж до третього покою, просить сідати. Аж якось мені ніяково. Сідаю, говорю свою справу. Зірвався мій адвокат із крісла, побіг поміж писарі.
— Шукайте контракту!
А тим часом, аби мені не скучно дожидати, дає мені дзиґарі курити. Хоть я до цього не звик, але курю: треба до всього приучуватись.
Трохи згоді дають писарі знати, що контракт іще не поданий. Ей! А мій адвокат не знає, на яку ступити передо мною. Упевняв мене словом честі, що ще нині відошле контракт до суду. Проводив мене через усі три покої, як до якого свята з рушниками, ще й відчинив мені двері до сіней.
А тут обпали мене три баби, доконче в руку цілувати.
— Лишіть! Дайте спокій! Чо хочете?
Просять мене баби, щоби за ними вставитися перед адвокатом, бо видять, що я собі з ним заходжу добре. Не хоче їм адвокат робити скарги на їх сусіда, має гадку заступати його проти них.
Жаль мені стало жінок, бо знаю по собі, в якім вони клопоті. Буцім бороняться в місті від домашньої напасті та напитують собі десять свіжих. Водяться по канцеляріях, як сліпі діди, витирають плечима стіни в сінях, бояться кождого прохожого, кланяються до землі на всі сторони світу, приймають мовчки усяку ганьбу. Отож я до них.
— А гроші,— кажу,— маєте?
Намість відповісти, сягають баби руками за пазуху, витягають платники, зачинають розв'язувати вузлики. А пальці їм делькотять, як у пропасниці.
— Не треба,— кажу,— то не мені, але адвокатові. А баби в один голос, от як би співанку собі таку
склали:
— А господи! Адже ми знаємо, що панам треба заплатити. Задурно нема нічо!
— Добре,— кажу,— ходіть зо мною! Узяв я адвоката набік, товмачу йому:
— Зле, пане, робите: у бабів є гроші! Це допевне з тих, що собі наскладали крадьки, потай чоловіків, на чорну годину. Дадуть ціну, яку поставите. А за їх сусіда не бійтеся: не покине вас. Як буде мати знов іншу справу, то поспішиться на зламану голову, щоби супротивника свого перебічи. Не гадайте, що мужик вірить у вашу щирість до нього. Мав час навчитися за свого живота, щоби нікому не вірити й нічому не дивуватися.
Помогло: просіяв адвокат, як святець, на ці мої слова.
Баби раді, що зорудували з моєї притики своє діло, просять мене на могорич, бо я їх супроводив аж на ринок. Не можуть мені надякуватися. А одна та суне мені попід столик гроші: цілу корону. Беру!
Думаєте, може, що корчма з того завалилася та стіни на мене впали? Ні! Скоро би я так був побачив тоді на собі оті поли, що мене на реставрації перелякали, то, либонь, ці гроші були б мені попекли долоню. А так дивлюся, а я такий же, як і ті, що від мене брали. Баби доразу порозуміли, для чого мені належиться та й вільно брати; Одна з них навчала про це мужиків, що сиділи оддалік нашої компанії:
— Дуже вони добрий пан,— хвалила мене,— таки порадили та й помогли. Дай їм боже здоров'я, обстають за народом, хотянь,— каже,— не наша віра!
Аякже! Перейшов я з тої віри, що дає, на ту, що бере.
Познакомили мене баби з тими мужиками. Женить батько наймолодшого сипа та розписує при тій нагоді своє господарство на всі діти.
Знаю, що такий батько лакомий заплакати, бо до нього приступає тоді і втіха і жаль. Жаль йому не так за грунтом, як за тим, що вже надійшов час, коли треба здавати весь маєток на діти. А втіха, що робить господарем уже послідню дитину. Торкаю я його в той жаль і в ту радість:
— А шануйте,— обзиваюся до синів,— шануйте старого батька! Не прогайнував нічо, не змарнував, але ще придбав та й вам передає.
Ей, а мій старий уже очі протирає.
— Чуєш,— каже,— чуєш, один із другим, що пан говорять?!
Доста того, що запросили й вони мене, щоби піти з ними до нотаря.