Хоч, показуючи Славкові свідоцтва, трохи відживав, то зараз за хвильку розбирала його нудьга, дожидаючи, коли вже раз ті гості роз'їдуться, аби він міг лягти по обіді.
З нудьги заходив іноді поміж робітників сваритися, що зле роблять. Але Йван нагонив його. Казав-таки без обиняків: "Ідіть, панотче, додому спати. Ви лиш забавляєте робітників. Якраз причепитеся до такого, що найліпше робить".
Не раз, бувало, також з нудьги, хотів відібрати в свої руки заряд цілої господарки. Тоді йшов просто до стайні та й наказував Іванові, що на тій і на тій ниві має посіяти пшеницю. Іван витріщав очі та й дивувався, буцім не розумів, чого від нього хотять. Опісля стискав плечима та й усміхався. Він уже давно посіяв пшеницю! Але на іншій ниві. На тій, що панотець каже, не знати, чи й гречка уродиться. Там набезпечне треба буде на рік посіяти лубин та приорати під жито.
Після кождої такої невдачі панотець соромився та й відходив.
Але такий сором йому не вадив. Мав натуру борзо забувати те, що йому немиле. Доля обібрала собі його пестієм. Мав усе готове їсти й пити, нічим не журився. Дочку віддав заміж за панотця, а наймолодший син оце перед двома роками здав послідній іспит правничий. Спливала на панотця благодать з усіх боків. Через те тривала на душі його погода, а на тілі здоров'я. Було йому шістдесят і вісім літ, отже подобав на далеко молодшого. Трохи товстенький, а з тої причини не мав на обличчю старечих морщин. Та ще додавали йому молодості низький ріст, голене обличчя, червоні лиця та й те, що вмів закривати лисину. Темно-жовта гиря, проткана сивими волосками, не застелювала, правда, докладно лисини, так що всякий завважав її доразу, але проте однако інакше вражіння робить на глядача сама лиш думка про лисину, а інакше жива лисина, що блищить снігом.
Коли б не та скажена нудьга, то ледве чи вдалося б найти в нашім краю щасливішої людини від о. Матчука. Він просто не мав до чого взятися. Парафія Вороничі маленька, душпастирство не вимагало багато труду. Господарку провадив Іван і в простацький спосіб не дозволяв панотцеві мішатися до неї. Дійшло до цього непомітно, постепенно, так що панотцеві навіть не спало на думку, що може бути інакше. Найбільше провинилася в цій справі нещаслива прикмета кождої господарки. Як звісно, всяка господарка має те до себе, що складається з двох частин. Одна частина — старунок, а друга — пожиткування. Панотець же, пестій долі, був прихильником другої частини, а ворогом першої; любив пожиткувати, та не хотів старати. Жінка о. Матчука журилася тим, бо виділа в кухні, що пожиткування слабне, коли старунок не дописує. З тої причини докоряла мужеві, а потім і сварила. Але панотець мав ту добру натуру, що хутко забував те, що йому немиле. Тож не було іншої ради для їмості, як тільки взятися самій до господарки. А що вона на тім не розумілася, то приймала старших наймитів. Кождий із них вироблював собі поволі незалежне становище та й передавав його наслідникові. Так дійшло аж до Йвана, що своєю неподатністю освободився від усякого авторитету.
Панотець його ненавидів, а він так само панотця. Один одному заважав. Але нікому з них не прийшло на думку розлучитися. Розлука з панотцем була би для Івана великою недогодою, бо служба легка, а опріч платні, мав іще всілякі обривки: одні виносив уднину, другі ж темної нічки, як ніхто не бачив. Крадіж наймита в панотця не вважалася поганим ділом, бо кождий наймит, що ставав на службу, знав дуже докладно, кілько його попередник мав приходу з того промислу. Той прихід учислював собі згори та після того жадав доплати готівкою. Ці обривки зодягали й годували наймита з цілою його родиною, а доплату, котрий дбайливий, та міг складати. Іван мав хатчину та кусник городця, жінку, корову та п'ятеро дітей. Дві найстарші дочки служили вже в місті, а троє молодших — два хлопці й дівчинка — сиділи дома. Але контингент п'ятеро дітей ніколи в Івана не зменшувався, бо як тілько збувся котрої дитини з дому, то приймав на її місце чужу дитину на вдержання. А саме: або від тих дівчат, що приводили на світ нешлюбні діти, самі ж ішли до міста в мамки, або діставав із міста від усяких посередничок такі діти, що про їх рід не міг навіть догадатися. Для того ця служба в панотця була для Івана дуже догідна, бо не міг ніде інде стільки заробити, аби вигодувати таку челядь.
Панотцеві ж було все одно, котрий саме наймит служитиме в нього. Отже, не приходило йому ніколи на думку нагнати Івана, хоч ненавидів його. Він привик до того вже здавна, що такі справи полагоджує його жінка. Навіть не знав, у який то спосіб відряджають люди наймитів. Він би, зрештою, погодився з Іваном, коли б Іван умів хоч удавати, що вважає панотця господарем. Але Іван не вмів навіть ласкаво промовити до нікого. А ще мав такий завзяток, що навіть на припадок утрати служби не стерпів нікому. Подобав на ту потайну собаку, що перше вкусить, заки гавкне.
Отакі причини, опріч сварливої вдачі, спонукали панотця до того, щоб постановив собі користати з сьогоднішньої приключки якнайдовше, аби дошкулити Іванові якмога найдужче. Був певний, що обстане ще за ним їмость. Вона, може, ще ліпше досолить Іванові від панотця. А її сварка мала неабияке значення, бо їмость заживала поваги в служби. Це ж була особа, що дійсно займалася домашнім господарством.
Та панотець гірко промахнувся, надіючись, що їмость картатиме Йвана з таким самим завзятком, як він. Вона доразу пізнала, що панотець не потерпів ніякого каліцтва. Він сам переконав її про це. Бо хоч спочатку вдавав болі, то опісля, нарікаючи на Йвана, так забувся, що не лиш перестав постогнувати, але ще, на своє лихо, вискочив сам з воза... Правда, зараз отямився та й зловився рукою за драбину від воза, щоби буцім забезпечитися перед упадком. Отже було вже запізно, їмость пізнала, що смерті з цеї пригоди не буде. А ще її лютило те, що нафта вийде сьогодні-завтра, а тоді світи очима або бери в Хаїма такої смердюхи, що лиш коптить. Про нафту клопоталась їмость найбільше, бо не могла вечором шити при поганім світлі, що лиш смерділо й мигало. Світило, як за померлі душі. Нікому не в голові, аби щось додому постарати. Навіть за такою дурницею, як нафта, посилай тепер посланців.
Збентежений, заведений у надіях, звернувся панотець до Йвана, щоби його заніс до кімнати. Але й на це не хотіла їмость призволити. Нащо смішитися перед людьми? Адже можна зайти з палицею, як Іван буде піддержувати з другого боку, коли зіправди нога звихнена. А вкінці вона сама піднімається провести панотця до кімнати. Бо як із воза вискочив, так само й зайти може.
Але панотець не хотів нікому вірити, бо видить, що всі на нього напосілися. Як уже не має віри в своєї жінки то й він нікому не вірить. Нехай прийде Славко та його заведе, бо панотець не піде з ніким іншим.
Розгнівана їмость пішла до кухні, а кухарка Пазя побігла шукати панича Славка. Вона залюбки взялася до цього діла, бо намагалася вже від довшого часу здибатися зі Славком, чи не вдалось би їй прихилити собі Славкового серця. На тепер з тої причини не мала ніяких паскудних намірів. Та й не потребувала цього, бо була любаскою Івана. Про це знало ціле село, знала навіть Іванова жінка, лиш не знали про це панотець, їмость і Славко. Іван мусив накладати собі з Пазею, бо як ні, то не мав би приступу до муки й до сиру. Іваниха була свідома про це. Та не могла мати проти того. Ще й поготів! Воліла ж готову муку й готовий сир, аніж товктися зо збіжжям по млинах. А вкінці: Іван уже дванадцять літ у панотця, за той час перепустив не одну кухарку. З цею познайомився ближче зараз на другий день, як стала тут на службу. Пазя ж звернула свою увагу з першого разу на панича. Вона не мала ніяких намірів, а тільки робила це з привички. Служила досі у місті та й вивчилася, що годиться кухарці приставати з господарем або з його сином. Це наближувало її до господаревої родини, робило з неї повірницю родинної тайни та й давало деякі полегші службові. Паничем Славком цікавилася вона дуже. Чого він такий сумний заєдно — задуманий, маломовний, якийсь неприступний? Хіба ж він такий неподатний?! І намагалась пізнати його ближче, звідатися про його тайни, поговорити з ним щиро та сердечнo. Але це їй не вдавалось. Отже, тим більше її кортіло. Для того й тепер побігла залюбки вишукати панича.
Вона знала, де він ховається: вислідила це вже давно. Як щоднини, так і тепер, сидів Славко в садку за хатою. Там стояв під сливкою старий ослін на трьох ніжках, бо четверта зогнила зі старості та й відпала. Славко мав звичку сідати на тім ослоні та й довбати перед собою патиком у землі ямку. Працював так уже три роки, все одного й того самого часу, а саме: від того часу, коли встав, аж до того, коли подадуть другий сніданок. Бо в тім часі всередині в хаті не можна було вдержатися; там тоді прятали й замітали. Тож Славко на той час ішов до саду, сідав на ослін і передовсім намагався вдержати рівновагу, бо безногий ослін холітався. Легко можна було хибнутися та й разом з ослоном упасти на землю. Коли ж уже вдалося Славкові схопити рівновагу, тоді нахилявся, брав патик, що тут же стояв під руками, та й довбав. Довбав цілісінькі дві години. А властиво, годину довбав, а годину загортав. Ця праця йшла Славкові дуже справно й хутко, а то з трьох причин. Що перше, земля становила придатний матеріал на ту роботу, бо була піскувата, значить, сипка. По-друге, Славко набрав справності до тої роботи, бо виконував її вже віддавна. А третє, вистарав до того пригожий патик, бо з одного кінця гудзуватий, з другого ж гострий. Що гострий кінець прошпортав, то гудзуватий вигорнув. Перша частина цієї роботи тривала півтори години, друга частина півгодини. Бо довбання йшло пинявіше, чим загортання. При довбанні лучалися зчаста камінчики, корінці, черепки. Це зупиняло роботу. Треба було корінці проривати, камінчики й черепки підважувати, заки їх можна було наверх добути. А кілька раз треба було доконечне помагати собі пальцями й нігтями. А то не так легко! Бо як тільки нахилитися, щоби допомогти собі руками, так у цей же раз каліка-ослін холітався, а рівновага пропадала. Коли б не довголітня практика й набута справність, то прийшлося б не раз при такій переміні знаряддів праці лежати або Славкові насподі, а ослонові зверху, або ослонові насподі, а Славкові зверху.
Загортання йшло раз-два.