Спершу сам. Але перспектив, здається, не було жадних. Заґратованих вікон не виламати, стін не розбити. Та й як би це все робилося під сотнею очей? Потім прийшла думка підбурити цілу камеру. Кинутися рано всім на чекістів, пробитися до вестибюлю, на вулицю... Я придивився до кількох осіб і кожному зокрема звірився з своєю думкою. Але зустрів не недовір'я, а просто таки жах. Ні, ні! Цього, мовляв, абсолютно не можна перевести! Це ж, мовляв, смерть напевно!... А в очах починав світитися вогник того страху, що робив з нас кожного перед ранком худобу.
Ми, панове, в тій камері були, як у знанім романі Велза здеґенеровані рештки людства на землі. В дитячій безтурботності живуть вони день, а вночі збиваються од страху до первісної купи. Бо з них тоді вибирають собі їжу жорстокі підземні мешканці. І ми вдень були людьми, а під ранок трусилися й тремтіли, як драглі на возі. А сама думка про те, що кожен день має передранковий смерк, відбирала в нас волю й параліжувала енергію. Не було нам жадного виходу, крім однієї непевної надії, що нас повстанці звільнять скорше, ніж поволі "виведуть у розход" шкіряні люди...
Аж четвертої чи п'ятої ночі, коли з нашої камери виводили чергову партію смертників, а я, коцаючи зубами, тремтів під дверима, виплило мені на поверхню свідомости, що ключ у дверях не коцнув. Від цього усвідомлення мене нараз перестала трясти пропасниця. Я підліз під двері й почав на них вельми поволі, обережно натискати. Вони подавалися. І від цього факту мене затрусило знову вже від радости. Та так, що я аж мусів себе вкусити за руку, бо здавалося, що я тієї радости не витримаю й крикну.
Я тиснув на двері далі й розсунув їх на пів цаля. Цього було досить. Прилягши до щілини, я цілим своїм єством віддався очам і вухам, Було, може, з година після того, як затихли мотори авт, якими відвезли кудись останні жертви. По коридорах ще переходили зрідка якісь особи. На двір і з двору. І вартовий ходив рівними кроками від одного кінця коридору до другого. Його ноги в правильних інтервалах часу мигали біля щілини моїх дверей. Уже починався ранок. Я глипнув на камеру. Вона спала своїм важким передранковим сном. І я раптом вирішив...
Так ясно й логічно мій мозок не працював, мабуть, ніколи. Я розщепнув сорочку, скуйовдив волосся і знов притиснувся до дверей. Одним оком спостерігав камеру, другим чатував на наближення вартового. Двері були майже проти виходу до вестибюлю, поруч зі сходами на другий поверх.
І ось, коли сильвета вартового мигнула перед щілиною, а це значило, що він іде до дальшого кінця коридору, я рішучо натиснув на двері. Вони без рипу подалися й саме настільки, що я боком вислизнув у коридор, знов закрив двері і бистрими двома кроками навшпиньках став на першому сході. А в цей мент вартовий дійшов до кінця коридору й обернувся. Я ж, однією рукою скребучи потилицю, а другою цілком протилежне анатомічне місце, ступив байдуже зі сходів у напрямку до виходу. Серце калатало мов несамовите. Але, позіхаючи на всю губу, і завзято скребучись, я робив свої повільні кроки.
Звичайно, вартовий мене бачив. Але ж я йшов з другого поверху, де містилися канцелярії й помешкання чекістів. Він ступав вартовим кроком, і майже з ним у ногу я перейшов через двері до вестибюлю. Він навіть не звернув на мене уваги, так природно виглядала моя поява в коридорі. І хоч у середині в мене аж палахкотів неспокій, але назовні я залишався цілком і природно спокійним.
У передсінку сторожа спала. Але таксамо спокійно й байдуже я підійшов до вихідних дверей і став на ганку. У передранковому світлі перед мною була вже досить ясна вулиця. Порожня, широка, рівна, вона манила лише скочити з кількох сходів. Але перед мною ще стояв один вартовий. Він здивовано оглядав мене. Я ж стояв, позіхаючи, тручи очі і шкрябаючись з усієї сили, де лише міг досягти руками. І з останнім позіханням пустив до ранкової світляности найпаскуднішу московську лайку.
— Спать не дають, трам їх тарарам! Удень би тих бандітов вивозили. А то збудять, а людина потім заснути не може, трам-тарарам...
Ви ж, панове, пам'ятаєте з революційної доби, що чим довшою й бруднішою була лайка, тим революційнішим уважався її автор. Я бачив, як у вартового ослабло напруження лицевих м'язів і зник вираз здивованого недовір'я. Він закинув рушницю за плече й ступив до мене на східці.
— Правда, товаришу, — вирішив і він. — А чи не маєте часом цигарочку?
Його обличчя було нарівні з моїм поясом, і він дивився на мене, задерши голову. Я зробив до нього крок, роблячи рух, ніби хочу засунути руки до кишені штанів й з усієї сили вдарив його ногою в зуби й одночасно кулаком по голові. Він ще не встиг впасти, а я вже мчав по вулиці.
Якась хижа, несамовита радість руху, льоту підхопила мене. За собою я чув крики, стрілянину. Але в звірячому очманінні стрибав через якісь канали, перелазив якісь паркани, лишав на всіх перепонах кавалки одягу й шкіри. Ніщо не зупиняло мене. Я навіть не оглядався. Лише крутився між городами передмістя, дістався на поле і гнав усе далі й далі.
Сонце вже високо стояло на небі, коли я нарешті опритомнів. Я лежав у якійсь незнайомій балці, між терном і все моє тіло було одним болючим місцем. Але притомність впорскнула до мене нову енергію. Я схопився і, ховаючись в кущах, дістався до вільного простору піль. Недалеко було село. У нім я вже був у безпеці...
Ця пригода зо мною затримала наш наступ на місто. Але коли ми його нарешті здобули, то з кількох тисяч в'язнів, — тих найздоровіших, наймолодших, — встигли визволити лише кількасот. Решті влаштували спільний похорон. Оскільки змогли знайти їх і пізнати... Від тих, що йдуть "на утвор", слідів звичайно не залишається...