Давня й нова одночасно. Може, лише трохи відмінна переведенням у цій модерній добі гуманізму й поступу. Проте проста й грізна, як гірські праліси.
Започаткував її пан. А паном був жид. Світовий зайда, нахабний і ненажерливий визискувач, що своєї батьківщини немав і чужою погорджував, вибрав він ці карпатські долини за своє кубло. Його ціллю було багатство, а знаряддям ошуканство, визиск, горілка й екзекуція. Гірський рід став його рабом. Раніш запродав йому маєток, а опісля й утоплену в горілці душу. То це він, головно він, жид-зайда прищепив йому глупу, безсилу ненависть, що зближує людину до рівня загнаного в хащі безборонного звіра.
У такі хащі ненависти й одчаю був загнаний колись і дід.
Було це давно. Він був тоді ще молодий. О, гей! .. Одружився... Почав ґаздувати. Все, як з діда-прадіда. Спочатку велося добре. Був хліб, було й до хліба. Але прийшов неврожай, худоба майже вигинула. Не було навіть на глевкий малай і не було нізвідкіль помочі...
Ні, була. Лихвар-жид давно пропонував її. Він давав гроші й не потребував ніякого проценту. За процент брав лише худобу. Увесь приплід, який дасть вона від хвилини позички, буде його, шинкаря. Верховинцева ж повинність доглядати, плекати ту худобу, щоб завжди була до лихваревого розпорядження.
Довго опирався тоді дід. Але не було іншої помочі. Уже майже ціле село було так у шинкаревих руках. За глевкий малай, що не ситив, а лише забивав почуття голоду, за горівку, що не тішила, але давала лише оману втіхи... І нарешті дід таки пішов до шинкаря й поставив при свідках свій підпис-хрест на списану умову...
У горах, як день не приходиться на день, так і рік на рік. По роках голодних приходять роки тучні. Аж занадто тучні. Ніби раптово згадує Господь на свою забуту землю і роками плодючими починає надолужувати попередню біду й страждання... Так було й тепер.
Знов були добрі зарібки в лісах і на рівнині. І врожай на полях. І багатий приплід худоби. Все множилося, як не бувало ще, здається, ніколи. Але все множиться для лихваря. Був то його врожай, його худоба, його зарібки й зиски. Але все йому було мало. Все було мало тим страшним параграфам, що вискакували з кожної підписаної колись умови, з кожного колись з'їдженого кусника малаю, грудки соли, чарки горілки. Хто цьому не вірив, хто опирався — було ще гірше. Екзекутори й жандари вчили ворохобника обов'язків.
Дійшло й на діда. Хотів він продати трохи худоби — не смів. По власноручно підписаній умові вся вона вже належала жидові. Але таки не побоявся й продав, Прийшов суд, параграфи, і він програв. Мусів програти. Панське право не для тутешніх. Треба було платити, але не було чим. Прийшов екзекутор і продав, що далося продати. Усе закупив шинкар.
Він затяв зуби й кинувся по судах. Ходив до міста, висиджував по смердючих адвокатських передсінках, ставив без числа незграбні хрести підписів на численних крутійських паперах. На тих хрестах розпиналася його надія на право, право й справедливість. Знов усе програвав. І остання екзекуція продала його обістя. Закупив його знов той самий лихвар...
За річне комірне пропонував йому потім залишитися в його власній хаті. Але залишатися вже не було кому. Бо ще раніш померла жінка, а за нею й діти. Панські параграфи виточили з них кров і душу. Навіщо ж самітньому вдівцеві хата?...
Як скінчився тоді публичний торг, і кілька господарств стало власністю коршмар'я, і кілька таких, як він, вчорашніх ґаздів стали шинкаревими наймитами, — всі пішли до коршми. Лише він намірився просто в гори. Блукав там цілий тиждень. Що робив? Думав. Про що?...
На це дід не міг дати вже тепер відповіді. Не міг би, мабуть, дати й тоді. Рішаючі думки й невідкличні рішення не творяться ніколи в свідомості. А на власну підсвідомість не маємо слів...
Але за тиждень блукання по горах він появився в селі. І всі з острахом уступали дорогу обдертому, грізному привиду, що в образі людини простував через село...
Була неділя, підвечір. Ціле село було в коршмі. Не можна було протовпитися. Але раптово утворився мовчазний прохід від дверей до стійки, за якою стояв шинкар. Не бачачи нікого, не обертаючи голови ані вправо ані вліво, мов сліпий, вп'яливши очі вперед, підійшов привид до стійки. Не промовив ані слова, не зробив ані одного попереджуючого руху. Лише раптово простяг обидві руки... ось так... ось так... Вони зціпилися на шинкаревому горлі...
Потім усе затерлося в його пам'яті. Не пам'ятає він, як відірвали його від перекрученої шинкаревої шиї, як довезли до міста, як судили. Він мовчав на слідстві, мовчав на суді. Не обвинувачував і не виправдувався. Мовчав. Але за нього говорило ожебрачене село — сувора дійсність гірської долини. Була це страшна й переконлива оборона. Проти нього говорив страх, страх визискувачів перед рабами... Лише цим конфліктом міг я собі пояснити, що він дістав лише досмертну в'язницю... Потім побігли роки... Війна... Помилування...
Дід замовк. Але я навіть не помітив зразу, що він перестав оповідати. Я не бачив ночі й не відчував оточення. Я бачив дні голоду, одчаю, визиску й безвихідности... Я бачив звіра, що затравлений, вже майже добитий, ще робить останній скок, щоб втятися в мучителя останнім, безплідно-безнадійним скоком!... І цим звірем була людина!... Людина з мого роду!...
Страх мій проминув, ніби ніколи й не бувало. Та й кого я мав боятися?
Дід мовчав. Він знов одвернувся від мене і, здається, понад голови коней намірився зором на гірський обрій. Мовчав і я. Ми не мали вже про що розмовляти...
Місяць помітно посунувся долі, далеко в долині заблимали вогні залізничої станції. Коні почали присідати на задні ноги. Гальмо заскрипіло по жорстві. Старий закрутив важки за руки. Почався спуск...
Нарешті ми були біля залізничого двірця. Але до поїзду було ще добрих пару годин. На чекання — багато, а на спання мало. Я відчув голод, і ми почали глядіти ближчу коршму. Вона була біля самого двірця. Старий дав коням сіна... Ми ввійшли до брудного, зачадженого тютюновим димом покою. Два верховинці спали за столом, поклавши на руки розпатлані голови. За стійкою куняв жид-шинкар. Прочунявши, він зустрів нас низькими поклонами. До мого діда вони напевно не відносилися.
Я сів у кутку і замовив вечерю. Шинкар знов уклонився і швидко приніс для діда хліба й вкраяв йому кусень ковбаси, що сумно звисала сама-однісінька з брудної полиці. Він поставив перед ним і склянку горілки та розпучливо нахилився до мене:
— Пробачте, пане. Дуже прошу, пане, пробачте! Я не маю для пана нічого. Усе вийшло...
— Як нічого?... Та дайте мені ковбаси! Аджеж ще маєте?
Шинкар ніяково переступив з ноги на ногу й ще ближче підступив до мене.— І ковбаси немає, пане.
— Як немає? А це що? почав я вже обурюватися, показуючи пальцем на дідову вечерю.
— Прошу пробачення, пане, — знизив ще більше голос, майже зашепотів шинкар. — Але ця ковбаса не для пана. Пан не будуть її їсти... Це лише для тутешніх...
Він винувато тер руки й винувато вклонявся, ніби не знаючи, як вибачитися перед паном, що не має нічого для панських уст і шлунка, а все лише для тієї невибагливої й покірної отари, що зветься "тутешніми".
Що було робити? Я витяг ще решти своїх запасів і попросив чарку горілки. Але й ця горілка була лише для "тутешніх". Та все ж з окремої шафки приніс мені шинкар чарку "панського" питва...
Я швидко наситився, але дід у кутку ще поволі дожовував. Коршмар почав куняти за стійкою. А я знов приглядався старому. Він побожно споживав "тутешню" вечерю, і лице його було простим лицем насиченої людини. Нічого, крім насолоди споживання не було ані в тих рисах, ані в сивовійних очах. Немов не він це перед годиною оповідав мені жорстоку гірську драму, ім'я якої було й залишилося: "Укрита злість, облудлива покірність".