Де це можна зробити?
Не встиг ще я й відповісти, як з порогу почувся капризний, картавий жіночий голос: "О, Борисе! Надворі так гаряче! Я не можу вже витримати! Мені млосно!" Безсило спершись об одвірок, стояла в дверях молода Брунсова суплеменниця.
— Моя спінробітниця, товариш Рея,— показав на неї Брунс і, підхопивши її під лікоть, вивів знову на ґанок. Там вони щось хвилинку ґерґотіли, і Брунс сам повернувся до покою.
— Отож, товаришу, я хочу тут влаштувати мітинґ. І вже знаю, де. Властиво, це мені товариш Рея порадила. Ми його влаштуємо в костелі!... Блискуча ідея! Правда ж? У самому гнізді контрреволюції й забобону. Костел тут великий, у нім прохолода. Я, бачите, нічого не мав би й проти церкви. Але в костелі є де сісти, а в церкві треба стояти. Отже я на ревкома чекати не буду, а ви вже самі подбайте, щоб на відполудне він усе приготував... Маєте оркестру?...
Панове! Помножте масний вираз пики цього хазарина на нахабну зухвалість його революційного тону, і ви зрозумієте мої почування. Але того дня не було, на щастя, часу на почуття. Я навіть не встиг і відповісти, бо прийшов сам ревком і залебедив перед Брунсом, як побите цуценя. Само собою... звичайно!... Та якже! Та ж реліґія, звісно, опіюм!... Він накаже зараз же відчинити костел. Ксьондз? Нема його... сидить у Чека... ключі в орґаніста... Хе-хе-хе... в костелі мітинґ!...
— Так, добре, — погірдливо перервав його вірнопідданче белькотання Брунс. — На четверту годину сповістіть населення містечка. А тепер покажіть мені квартиру. Я мушу відпочити, щоб після мітинґу ще виїхати до Березного.
Це було сусіднє містечко.
Ревком схопив шапку й стрімголов полетів за Брунсом і Реєю, що, взявшись під руки, ішли геть.
Конвой заметушився, достойники сіли до повозу, ревком виліз на козла поруч фірмана. Усе посунуло до цукровару, де таке червоне панство мало завжди пристановище.
По Брунсовім від'їзді мені стало ясно, що треба вибирати: або воєнкомство, або драматична діяльність. Випустити від нас Брунса було б, панове, просто драматичним злочином. Ні?.. Я не вагався... А за дві години, в стодолі одного з наших аматорів скликав надзвичайні збори нашого гуртка. Ми сиділи собі на околотах, пихкали бакуном і умовлялися,
Березне лежить на другім боці Богу й сполучення з нашим боком мало поромом. Але при поглиблюванні революції пором заглибився в дно річки, і від нас до Березного треба було з десять верст об'їжджати на другий пором. Але був ще залізничний міст. Отож моїм завданням було намовити Брунса переїхати через Бог для скорочення дороги по цьому мості. Правда, через нього їздити заборонено. Але хіба тепер такі часи, що може бути якась заборона? А справа в тім, що за мостом уся його виправа опиниться в глибокім зарізі залізниці, між скелястими стінами. А зверху будемо чатувати ми. Одним кулеметом по повозі, другим і рушницями по ескорті. Головне, щоб ніхто не спасся. Але, якби Брунс через міст не поїхав,— мав цю справу перебрати сусідній гурток аматорів. Було б шкода пустити його назад до повітового міста.
У чотири години костел був повен. Але до лавок не хотів ніхто. У них, шапки набакир, рушниці сторчма між колінами, сиділи лише Брунсові конвоїри, чадили цигарками й демонстраційно плювали вправо й уліво. Перед ними стояв Брунс, поруч Рея й погірдливо розглядалися на всі боки.
Ну, мітинґ описувати не варто. Ви пам'ятаєте. Саламаха з Леніна, Маркса, природничих наук, глузування й неуцтво. А з усього так і порскала одвічна погорда й ненависть ораторової раси до всього, що не належало до його душі, його віри, традиції. Брунс стояв на проповідниці, вроджений демагог, говорив влучно й запально, завзято, вживаючи не лише голосу, але й жестикуляції. Та розібрати не можна було майже нічого. Сувора ґотика храму, як створена для повільно-роздільної рецитації, торощила могутнім резонансом подлі хазарські вигуки й шпурляла назад слухачам непотрібні акустичні відпадки...
Нарешті все було скінчено. Оркестра "зашпилила" інтернаціонал, усі рушили надвір. Жадного піднесення не виявлялося. Навіть обов'язкових тоді вигуків "правильно" не було чути ані разу. "Митюжок" не повівся.
Брунс лютував. Він накинувся з докорами на мене, чому я не попередив його про погану акустику костела. На його думку, все зіпсувала лише акустика. Він заходився від злости, лаявся і порскав на мене навіженою слиною. Рея притулилася до нього й погірдливо оглядала мене. Я ж слухав його цілком спокійно. Для мене це вже були трупи. А хіба з мертвяками дискутують? Чи на них ображаються?Та нарешті він заспокоївся й перейшов до дальшої програми. На мою радість, він сам висунув пропозицію перебратися за Бог по залізничому мості. Хтось з конвою подав йому цю думку. Я, само собою, підтримував цю блискучу пораду, дав потрібні висвітлення, і нарешті ми розійшлися ніби в доброму вже гуморі.
А біля восьмої години вечора, лежачи в хащах дикої оливи над кручою, я розглядав у бінокль, як виправа в'їхала на міст. Угорі ще було ясно, але долі, під крутим берегом Богу, вже був густий присмерк. Кіннотчики й фірман обережно вели коней по нещільному помості залізничного мосту. Повіз хитався, коні пручалися й стригли вухами. Мені їх було шкода, лише їх. Я даремно намагався відшукати між людьми Брунса й Рею; їх не було видно ані в повозі, що мав цілком піднесений шкіряний дах.
За мостом усі зараз же в'їхали в заріз. Треба було їм проїхати з чверть верстви попід скелями, повз залізниці, щоб вибратися до переїзду, а там і на дорогу. Ми дали їм часу досягти середини...
А тоді загавкали Шварцльози, закоцали сальви. Усе не тривало й мінути. З коней, людей і зброї створилася купа якоїсь півживої мішанини. Але швидко опала. Ніхто з них, мабуть, навіть і не усвідомив собі, звідки прийшов напад... Ми притьмом збігли вниз. Я кинувся до повозу, щоб забрати гроші й папери. Фірман ще хрипів під кіньми, але під шкіряним дахом було все тихо. Лише дно повозу виблискувало мокрим...
Хлопці витягли їх за ноги. Обоє, Брунс і Рея, були майже переполовинені струмком куль. Але голови були цілі. А над чолом у Брунса ще міцно трималася добре прикріплена скринька закону. Викручена до голови волохата рука, була оплетена ритуальним ремінцем... Хазарин, що так підло й жорстоко нищив реліґію ґоїв, мав для себе іншу засаду й інше її переведення...
Давид кінчав оповідання поволі, немов викарбовуючи кожне слово... В заїзді стало тихо. Ми несвідомо гляділи на шинкаря. А він стояв за своїм пультом і глядів замислено на нас, крізь нас, понад нас.