Якийсь чоловік, ніби її батько, б'ється по полах руками, та вона не може його пізнати, хоть як придивляєся, хоч як протирає очі.
Руки її пообвивані шматами, на фартусі червоні каплі крові, в голові горить, у вухах шумить, у грудях пече. Чорна, люта мара обхопила її довгими кігтями, гейби гадюками, давить і душить за шию.
Розірвалися шнурки коралів, посипалися по землі і змішалися з сльозами матері, що, як горох, падали на землю й котилися по ній.
Велика, груба коралина блиснула срібним кільцем. Ні, то не коралина, то перстінь, що панич хотів їй на палець закласти. Він і тепер стоїть коло неї, прошибає її полум'єм своїх очей, скрегоче білими зубами, просить, грозить, питає:
— Чому, чому не хочеш мене?
Насилу відіпхнула його від себе й затулила вуха, аби не чути прошиваючого душу голосу, що знов тепер знижувався до тихого шепоту:
— Чому, чому не хочеш мене?
В розпуці ломила руки, рвала волосе, дерла на собі одежу. Утомлена, припала конець стола. Коло неї мати кладе її на голову вінок, на столі стоїть зелене деревце заквітчане червоною калиною, — дівчата співають:
Та як єго та й рубано — дзвеніло,
Та як єго та й спускано — шуміло.
І летить воно, і шумить, і дзвенить на старій на горбку дзвіниці. Бабу несуть до церкви; церков валиться, хитаєся, спадають хрести.
З самого вершка упав хрест і поцілив її в голову. Люде підносять єго, цілують, дають і їй цілувати.
Вона з криком відвернулася і сплюнула. На чолі у неї виступили каплі зимного поту, в жилах переливаєся розтоплене олово й розпирає груди. Перед очима кровава пляма, люди не люди, а якісь звірі з розжертими пащеками, розпаленими язиками, а довкола глухий шум, ропіт, дивний помішаний гамір:
— Приступило, приступило, приступило!
І знов як би каменем приложив їй голову, й нічого більше не чула, не виділа, лише тяжко хропіла, а з грудей виривалися страшні, незрозумілі слова.
Прокинулася.
Грає музика, дівчата і хлопці збираються на вечерннці. Ось там приперта до лавиці куделя: веретено пряде, крутиться, клубок з пряжею звиваєся.
— Чекайте, чекайте, і я йду з вами, — говорить щось її голосом, а тут і він уже стоїть і кличе її за собою.
— Ні! Не дочекаєш того!
Вона ухопила клубок і кинула за ним. Клубок скочив і впав у кишеню його короткого кабатика.
Свиснуло вітром, нитка крутиться, біжить, протягався, а вона за ниткою. Перекидався через плоти, хати, перелази, перескакує глибокі яруги, стелиться крутими стежками, летить манівцями.
А чим дальше, тим нитка скорше торочиться, біжить, обсновує якісь дерева, хрести, могили.
Коло одної могили щось шуркнуло в прогалину, земля застогнала, облаки захиталися, загуділо громами. Вона хотіла ударити п'ятою в щілину, але вітер ухопив її і поніс з шумом якимись безконечними стернями, очеретами, темними лісами.
Вітер жене, шумить, вона біжить не оглядаючися і не доторкаючися землі. За нею троскіт, гук, падуть громи, заводять сови, крякають ворони, тарахкотять колеса, кидає камінєм і тупотить кінськими копитами.
Лиснуло озером і понесло її понад блискучі шибки. Вода чиста, як сльоза, хвилює срібними хвилями. На самій середині чоловік по шию в воді; вода наливається йому до рота, а він усе кричить: "Пити, пити!"
Недармо протягає до него руки, — вітер подув і поніс її далі незміреними оком облогами. Трава стелиться буйною зеленю, а там вівці блеють з голоду, а в повітрі літають страчуки і просять хреста.
Заклекотіло болото, стогне багно, а з-під него чути, як мужик воли поганяє, а дзвони дзвонять як на Великдень.
І знов усе щезло, густий туман наляг довкола. Над нею і під нею чути зітханя, плачі, зойки та й грімкий тупіт кінських копит...
Далеко під темним лісом блиснула звізда. Майже без духу дівчина добувала останніх сил, аби добігти до блискучого сяйва.
Вітер пустився низом і летів, як шалений. Корчі глоту і терня шарпали її волосе, дерли лице, калічили руки й ноги.
Але най дреся біле тіло, най тече кров. У неї лише одна гадка, одно бажане: дістатися на ясну звізду.
Тупіт кінських копит був уже за нею, коли допала до сіяючої золотим блиском звізди...
То була зовсім порожня хата, лише мертвець лежав на лавці. В головах мерця горіли свічки, а на стіні висів образ матері божої.
Мати божа ціла в золоті, два ангели тримали пишну коруну, інші трубили в облаках, а вона піднесла високо руки, розложила широко свої пресвяті ризи, під котрі ховалися святці й угодники божі.
— Ходи й ти тут, — сказала мати божа до дівчини, що ледво переводила дух.
Марина притулилася до стіни, а мати божа закрила її своєю прозорою шатою.
На порозі тріснуло кінським копитом, мигнуло полум'я розжеврілих очей. Іскри розсипались по хаті, розліталися на всі боки, лише темніли й гасли, як доходили до золотої шати цариці неба.
Дикий крик затряс вуглами хати, затріщав дах, поламалися свічки, а труп піднісся з лавиці.
— Шукай і ти її! — заверещав він на мерця.
І пішов шалений, пекольний танець по хаті. Товклися по всіх кутах, човгалися по землі, дерлися по стінах, переглядали кожду пилину пороху, заглядали в кожду щілину.
А що раз перейшли, то зачинали вдруге, втретє, без кінця й втоми.
Нараз зачала находити на них якась неміч, але се ще більше дразнило їх, і вони ще з більшою злістю товклися і шукали схованої дівчини...
Минула північ.
Когут ударив крилами й запіяв. Скажений регіт завмер на устах чорта, він захитався і розіллявся смердячою мазею, а труп упав у ту мазь надпсованим своїм тілом...
— Виходи! — сказала тоді до дівчини цариця небесна.
Тремтячи, як лист трепети, стала Марина перед лицем Богородиці.
— Не бійся! — каже мати божа. — Він уже стратив над тобою силу, але коли раз мав приступ до твоєї душі, то вона вже не буде спасена.
Як зламана лелія, упала дівчина на землю і з плачем просить матінку божу, аби помилувала її:
— Не відвертай від мене, мати божа, пречистого твого лиця, — молила вона. — А коли мала я у серці пиху чорта, то той гріх спокутую житєм і смертю моєю: лише най буду при тобі, матінко свята!
Дивним, чудовим блеском засіяло лице цариці неба. Промінєм тих блесків задрожали тіні, загоріли зорі, сонцем заяснів світ.
"Житєм і смертю хочеш мені служити, бідна дитино землі!"—залунав голос Богородиці серед небесної тиші.
"Житєм і смертю", понеслося луною в безконечний простір світа. "Житєм і смертю", заспівали всі ангели на небі, заграли всі дзвони на цілій землі, а мати божа приказувала:
— Іди до тих, що тебе породили, проси, аби живцем тебе у трумну поклали та й у широкім полі на розстайній дорозі поховали.
* * *
Серед широкого поля стоїть висока могила, а під нею біла, як сніг, рожева, як цвіт, спить молода дівчина.
Зі зложеними навхрест руками, у золотім вінку, з розплетеними, довгими русими косами спить вона твердим, непробудженим сном.
Не чує ні співів, ні музики, не збудить її з твердого сну гарячий поцілуй коханця, не відновлять сльози матері. В обіймах сирої землиці, під білим покривалом легкого пуху спить вона непробуджено.
І спить вона серед німої тишини, лише куряви дрібних, кришталевих голок, ніби сонні привиди, перебігають широкі простори, летять білим туманом аж попід далекі сині гори, попід укрите мракою село...
Кинуло з неба снопом теплого проміння, ринулася земля, повела довкола сонним оком, і біле сяйво мраки розвіялося від теплого духу сонця.
Сплинули води брудними потічками, прилетіли бузьки з далеких країв, закувала зозуля у зеленім гаю, задзвеніли жайворонки понад пахучими від зелені межами.
На високій могилі, у головах дівчини, виринула червона галузка з дрібними зеленими листками й розрослася у корч полевої рожі.
І росте вона сама, одинока, під скляною банею чистої блакиті.
Ніде ні живої душі, лише сонце дивиться ясним оком понад засновані золотом поля, понад зелені ниви, понад молоде буйне колосе.
"А рожа росте, розростався".
Тихенько співають пісні полеві комахи у буйній шовковій траві. Виповзне з-під грудки зелена ящірка, протягнеся до теплого проміння, забринить комар, затріпоче крильцем метелик, присяде, подумає, та й пурхне у широкий простір.
"А рожа росте, розростаєся, легоньким цвітом обсипаєся".
Дощик її змиє, вітер обсушить мокрі листочки, розчеше довгі, тонкі галузки, обтрясе дрожачу сльозу ранньої роси.
А вона підносить високо тужні, бліді цвіточки й дивиться далеко, поза ясне сонце й синю блакить.
[1] Лотока — кажуть про чоловіка суворого, твердого.