Це тільки тут жидівня така відважна! – Йдіть з Богом, хлопці! – сказав я і довгу хвилину дивився услід, як вони
пробігали гусаком Софійський майдан і один за одним зникали в бічній вуличці, що вела на захід.
Я залишився сам. Ніяково було, та що ж – приказ! В думках укладав собі плян, як мені
пробратись на Бібіковський бульвар, і почав іти, стараючись якомога скоріше видобутися з майдану. Проти мене маєстатично знімався Собор святої Софії та пам'ятник гетьмана Хмельницького. У вечірньому сутінку гордо рисувався на фоні неба профіль софійської дзвіниці, довгі тіні лягли від церковних бань по білому снігу, що вкривав майдан.
Свята Софія!.. Віки цілі проходили біля неї, радощі й смутки землі нашої ділила вона, все найкраще, найзнатніше, що видала земля наша, горнулося під її омофором...
Може, ще тремтять в закалубинах її мурів тремтливі слова молитов та
зітхань, що заносили їх перед її престолом князі наші та воїни, в похід вибираючись, може, ще відгомін пісень переможних та гомін литаврів, що ним стрічали після походу Великого Богдана, блукає по аркадах її каплиць, відбиваючись об "стіну нерушиму"...
Може, ще часом у ніч глуху, як темінь вкриє землю і сон на вії зможені налягає, стрясає мурами її виття Джінґіс-ханових орд, а в золоті бань її майне відблиском сяєво палаючих теремів прадідів наших – майне і згасне...
І мимохіть, несвідомо, спрямувалися мої кроки у той бік, де розхилені ворота дзвіниці давали перехід на церковну ограду. А так! Треба вступити до святої Софії, майнуло в моїх думках. Може, ніколи в життю не доведеться вже тут побувати, може, це востаннє вже мої очі любуються її красою. І схоронитись треба було, бо саме в ту хвилину розірвалася над софійський майданом шрапнеля, а кулі заторохтіли по даху митрополичої палати.
А далі друга й третя. Я прискорив ходу. І завтра злочинна рука московського большевика сягне по те золото, яке
віками цілими прадіди наші складали в пошані Богові землі нашої, погасить вогонь цей, що його запалили предки наші на Його хвалу...
І може, завтра сколихне цим храмом зойк мордованих слуг Його, може, замість фіміяму закуриться ватра наїзника, що сушитиме біля неї свої смердючі валянки...
Я почував, як серце моє здавив біль... Саме тоді десь недалеко від церкви, на протилежній вулиці, пролунав вибух гранати, а за ним наступні. Голосний гомін відбився об церковні мури і довгу хвилину стрясав ними.
"Мабуть, перекинули обстріл на Софійський майдан, – думалось мені. – І як тепер видістатися відсіля?"
Та в цю мить – якась тінь майнула по церковній долівці... Від правої стіни, що поринала у сутінку, відділилася якась постать та попрямувала повільно до мене. Я здивовано вдивився у неї. То був монах у клобуці з довгою, сивою бородою. Якось дивно, маєстатично ступала ця постать і по хвилі спинилася біля мене. Я побачив лагідне, привітне лице, що якось не гармоніювало з сивою бородою, і чорні очі, що вдивлялися в мене. Довга ряса вкривала струнку стать, що дивно відрізнялася чимсь від звичайних постатей православних монахів та батюшок. Коли б не борода, то сміло могла б його постать скидатися на якогось єзуїтського патера, чи якогось іншого західно— європейського священика.
Хвилину вдивлявся він у мене, а відтак озвався тихо: – Встань та ходи за мною!
І я, мов у сні, не надумуючись, пішов. Саме в цій хвилині знову пролунали вибухи стрілів. Я мав вражіння, що ворог б'є як попало, більш на те, щоб ширити паніку й дезорієнтувати противника, аніж аби влучити намічену ціль.
– Чуєш? – озвався монах. – Та я проведу тебе, не лякайся! Я мовчки йшов, ступаючи тихо за ним, а він крізь бокові двері в іконостасі повів мене за вівтар до нерушимої стіни. Дивно мерехтіла у слабкому світлі лямпади мозаїкова постать Богоматері. Йшов якийсь блиск від неї, сумовито вдивлялися її очі у сутінь просторого храму. Може, так само колись, сотні літ тому, дивилися ці очі, як татарська орда, зруйнувавши заборола, ввірвалася до храму й мордувала галицьких лицарів короля Данила, воєводи Дмитра,
оборонців нашої столиці й цього храму. Мій поводатар повернувся до заглиблення у правій стіні за вівтарем, взяв зі
столика лямпу, наповнену олією, засвітив та підійшов до непорушної стіни. Тут підняв лямпу високо вгору так, що світло її огортало велику частину мозаїки й почав пильно приглядатися мерехтливим камінчикам. Відтак правицею натиснув один із них. Я стежив за ним мовчки. Та нараз тихо, без шелесту, усунулась частина стіни, а за нею показався коридор чи якась велика прогалина.
– Ходи за мною, – кинув мені монах і ввійшов у коридор, вузький та доволі високий. Кілька сходів вело вниз, а далі була вже гладка дошка. – Не лякайся нічого. Я виведу тебе. Крізь двері на вулицю не виберешся, там стріляють тепер!
Ми пішли. Напереді монах з лямпою в руці, а я за ним. Минаючи останній схід, я оглянувся. Тихо, без шелесту засувалася за нами стіна так, що за хвилину не можна було розпізнати, чи був у ній який перехід. Ми знаходилися у вузькому, підземному коридорі, що губився у теміні, куди не проникало світло лямпи. Я мав вражіння, що ми то спускаємося, то піднімаємося. Часами коридор завертав убік, а то здавалося, що ідемо у протилежному напрямку. У сірому, почорнілому від старості мурі були місцями доволі великі заглибини, щось як у катакомбах в Зальцбурзі.
Як довго йшли ми – не знаю. Я втратив відчуття часу чи, може, одноманітність цього підземелля спричинила, що я не в силі сказати, чи був це ще вечір, чи ніч уже вгорнула землю. Час до часу коридор вривався, перед нами виринала сіра стіна. Тоді мій поводатар знову підносив лямпу і натискав якесь місце в мурі, й стіна, мов зачарована, без шелесту усувалася набік, пропускаючи нас у коридор, що далі провадив у підземелля. Коли ми раз підходили до одної такої поперечної стіни, в мене забилося серце і дрож стрясла цілим тілом. Бо в слабому світлі лямпи, що на кілька кроків ледве прояснювала темінь, яка виринала проти нас, запримітив я постать, що, спершись плечима о стіну, загороджувала нам дорогу. Ступивши кілька кроків ближче, побачив я, що це кістяк, який із сатанинською посмішкою на вищирених зубах вдивлявся у нас порожніми ямами, в яких колись були очі.
– Нічого, це печеніг, що пробрався сюди в часи Святослава, – сказав
монах, не повертаючи до мене голови, немов би не хотів бачити остраху на моєму лиці й не бажав мене засоромити...
Ми пішли далі. І знову біля однієї стіни побачив я нову постать, яка, куняючи на долівці,
робила враження богомільного прочанина, вкритого лахміттям! – А це жидовин, що в часи Хмельницького вспів аж так далеко зайти сюди! Цей був проворніший за печеніга. Їжу узяв і зброю зі собою. Та й це йому не помогло, – сказав монах, вказуючи на останки глечика й заржавілий ятаган. – О, свята Софія вміє добре зберігати свою тайну, не дозволить нікому непокликаному безкарно вдиратися у її святая святих! Якось різко пролунали оті слова мого поводатара у вузькому підземеллі й,
глухим відгомоном відбиваючись од стіни, котилися в безвісті коридора. Спочатку я старався затямити ці всі переходи, числив ці закрути й перепони та відтак дав спокій, все одно, думав, нічого з цього не вийде! Врешті решт мав вражіння, яке чогось не покидало мене, що ми цілий час крутимося на одному місці, що ми, якщо не знаходимося під самою церквою святої Софії, то недалеко відійшли від неї. То знову траплялися місця, де наш коридор вривався, а перед нами виринало кілька нових гирл підземелля. Монах вибирав одно з них, і ми йшли далі, щоб за якийсь час знову опинитися на такому розпутті.
– Вже недалеко, – сказав монах, помітивши, що я втомився й ледве волочу ноги.
І ще одне явище кидалося мені в очі. Я впродовж нашої дороги зауважив, що в коридорі було доволі чисте повітря, хоча снувався він у безконечність. Отже, і за це подбали невідомі будівничі. Зазвичай у таких підземеллях буває таке попсоване повітря, що й дихнути важко, а нераз доводиться ледве з життям видістатися з них. Та тут чиясь розумна голова подумала й про це!
Я ішов мовчки й цілий час не відзивався й словом, хоч безліч думок ворушилося в моїй голові, а кожна кінчалася запитом: "Куди веде мене той монах?"
Я добре придивлявся йому, наскільки це можливо було в блідавому світлі невеличкої лямпи. Що вражало мене, то це дивна еластична хода й стрункість його постаті, що якось не гармоніювала з сивою бородою.
– От, ми вже й на місці, – сказав він, коли дорогу нам перепинила нова стіна. Знову підняв лямпу, натиснув мур, й знову тихо, без шелесту, відсунувся мур набік, відкриваючи перед нами широку чотирикутну кімнату, до якої вхід закривала штора.
Ми увійшли й опинилися в просторій залі, освітленій великою лямпою старовинної форми, що звисала зі стелі. Праворуч, посеред стіни звисала ще одна штора, закриваючи, мабуть, вхід до якоїсь дальшої кімнати. Я став
роззиратися. Обстановка кімнати скидалася на таку, яка стрічається по старовинних
замках, все, на чому спинилися мої очі, носило сліди глибокої старовини, яку можна побачити сьогодні хіба тільки за вітринами музейних залів. І зброя, розвішана по стінах, і портрети, і широкий дубовий стіл посередині, і старовинний килим на долівці, і тапчан у кутку, вкритий грубою ведмежою шкурою – все те носило на собі сліди глибокої старовини! Усе це далеке й чуже було тим гранатам і шрапнелям, що в тій хвилині розривалися над Софійським майданом. Все те, і ця обстановка, і цей монах, і ця довга мандрівка по підземеллі видавалися мені якимсь таким несамовитим маревом, що я питав себе, чи це не сон часом зморив мене у старокиївській дільниці й розстеляє переді мною міражі давно минулих літ.
Та ні! Я мимоволі, несвідомо, прикусив уста. Заболіло! Знак, що я не марю у сні, що це все не видіння.
Мовчки розглядаюся далі. Наліво від входу, в кутку, стояв невеличкий столик, на якому лежала розгорнена грубезна книга в шкуряній оправі, з золотими клямрами по боках, як це буває на прадавніх євангеліях. На середній стіні проти входу висів великий щит, критий блакитною емаллю, що блистіла в промінцях лямпи, а на ньому виднівся золотий тризуб. Праворуч на стіні висів портрет на повен зріст якогось старця з довгою сивою бородою, із задуманими очима, що, мов живі, вдивлялися в нас.