Чи не є воно так, що і там, і тут це все діється на основі тих самих законів, яким повинується людина, та тієї незіпсованої ще сили, яку звичайно суґестією називають? А може, таки й хто скаже, що це все діється на основі одного загальнолюдського закону, спільного всім часам і народам – закону глупоти?.. Може!..
А врешті хто його знає! Таки перемогла мене цікавість, і я вибрався одного пополудня в гостину до Ілаша. Казали, що він нерадо бачить в себе "холєрників"*. Та це не відстрашувало мене. Добрий жмуток бакуну і пукаста пляшка вишнівки, здавалося, будуть тим ключем, що відчинить мені Ілашеві хороми.
Дорога була далека і, як я підходив до попової дебри, ніч вкривала вже верховину.
Така ясна, літня ніч з міріадами зірок на небі та срібним сяйвом місяця, що розсипалося по верхах, огортаючи кошмарні силюети смерічок та ялиць, похилених над деброю.
Добре втоптана стежка завела до невеличкої Ілашевої хатини, що, притулена до узбічча дебри, сутеніла проти мене.
На низенькій лавочці, що була призьбою й ґанком рівночасно, сиділа якась скулена постать з люлькою в зубах, що можна було пізнати по слабкому вогникові, який то жеврівся, то пригасав у ній. Це був Ілаш.
"Добрий вечір", – відозвався я, підходячи ближче, й спинився на кілька кроків проти нього.
У відповідь почулося щось, чи то привітання, чи то вияв невдоволення, що змішалося з брехотом собаки, яка висунулася з-під лавочки й навіжено кинулась мені настрічу.
"Підеш!.." – роздався вже голосніше доволі різкий голос, і постать підвелася з лавочки, повертаючись лицем до мене. Хоч ціла вона була в тіні й я не міг бачити виразу її очей, так в ту ж мить відчув я на собі, що мене пронизує гострий, палючий погляд цих невидимих мені очей, що скривалися в тіні. Якесь несамовите, нез'ясоване почування огорнуло мене в ту мить, чи то жаху, чи цікавости, і я стояв, немов прикований до місця, не в змозі ступити й кроку.
Читав я десь, що індійські факіри одним поглядом обезсилюють у джунґлях тигра та їдовиті кобри. Не знаю чому, а саме в ту мить нагадалося це мені і я прирівнював себе до того тигра, хоч силкувався й собі піднести очі й вдивитися у постать, що маячіла у тіні.
"Холєрник!.. – понеслося півголосом від постаті, що повернулася набік, щоби вкінці прогнати собаку, яка все ще визвірювалася на мене. – А підеш, Босий!.. Це не "паничь", йди маржинку сокотити!" – сказав до собаки Ілаш і, виходячи з тіні, повернувся до мене.
"Добрий вечір, Ілашу! – повторив я привітання, підступаючи далі. – Ледве потрапив до вас. Не гнівайтесь, що поночі вас турбую, та хотів вас відвідати й оце забрів аж сюди!"
"Нічого, паночку, нічого! Всякий народ до Ілаша заходив… Ілашеві хороми і серед ночі розкриті для потрібущої душьи! Ає! Ходім-но ближче!"
Переді мною стояв кремезний гуцул, сивий, з поморщеним лицем, що в блідавому світлі місяця набирало якоїсь металічної, бронзової краски. Із розстібнутої пазухи визирали космики сивого волосся та ремінці від капшука з тютюном. Пронизуючий, бистрий зір слався від його очей, а дивна усмішка якоїсь притаєної іронії, вкрашала уста, з яких стирчала коротка люльочка.
Я мовчки вдивлявся в нього, стараючись огорнути моїм зором цілу його постать і зафіксувати, – як це кажуть – усі її подробиці.
"Сідайте, паночку! – вказав Ілаш на лавочку, вмощуючись знову на своє місце, – й кажіть, з чим Бог привів! Ци біль який, ци туск вас аж гезди до старого Ілаша пригнав?"
"Хотів пізнати вас, Ілашу, й поговорити з вами, – почав я, виймаючи бакун і вишнівку. – Чував про вас, що лікувати вмієте, що знаєте кожному його долю виложити і маржинці вмієте поміч дати. От і хотів вас дещо розпитати".
"О, знають Ілаша усі гори, знають! – почав старий якимсь самопевним голосом. – Та воно воля Божа! Шо мете робити, як прийде ід вам, скривиси й ме благати: ратуйте, нанашку! Воля Божа, паночку!"
"А ось це саме цікавить мене, Ілашу, як це ви той "рятунок" чините! Не бійтеся, не осяду тут в горах й не буду вам забирати "прахтики"!.. Ось тільки так, з цікавости пізнати, як це ви помагаєте людям й маржинці. Нічого більш".
Старий замовк. Якось дивно глянув на мене й ні словом не відповів на мої запитання. А коли по хвилині відозвався, то знову почув я про волю Божу – та й тільки.
Немов нароком обминав усе те, що мене цікавило й привело до нього. Важив свої слова, добирав їх, немов любувався ними.
…Так, так! Помагає людям і маржинці помагає у всякій біді і потребі. Бо треба помагати, стільки ж бо біди і нужди і горя тут, у горах!.. Пани, що літом волочаться по ґрунях, не знають цього, не бачать цеї нужди, що присіла цілу верховину. А колись було инакше! Колись легше жилося у горах. Але це давно, давно було… Багато людей шукає в нього поради. Навіть пани з Косова заходять і кажуть собі ворожити. Ніби говорити про те, що буде. О! Він знає, подивиться тільки на людину і все знає!.. Те, що було вже і те, що буде!..
Говорив, а його голос ставав таким дзвінким і мельодійним, так не йшов у парі з його старечою статтю, що я мимохіть з деяким збентеженням слухав його мови.
…І бачив багато! Ах! Багато дечого такого, чого нічиє око не бачило ще й не бачитиме ніколи! Так! Так!.. Те, що буде колись, і те, що колись було, давно вже. Так! Так! Це Бог йому дав таку силу, таку міць в його очі заклав!..
Можливо, що я всміхнувся недовірливо, а може, кинув яку заувагу, бо нараз в очах старого з'явився якийсь дивний блеск й він відозвався доволі різко:
"Не вірите, паночку? Були й такі, були! Тай на них таке прийшло, що повірили! Хочете, старий Ілаш вам шос такого покаже, що ймете віру старому! Ає, паночку!.."
Я старався заспокоїти його і впевняв, що в мене й думки не має сумніватися в його словах.
"Ви, паночку, й не кажіть! А пани не ‘мут віри старому Ілашеви! А як приходьи, то тільки щоб насміятися зі старого. Ає! Знаю це, знаю! Бувавсми всюди – і в Кутах, і в Коломиї, і в Косові! Знаю панів добре! Душьи в них нема, ни панцкої, ни люцкої. Й ви не вірите старому! Та щоб не марикували, шо даремно сфатиґувалися ажь гезди, старий Ілаш вам шос таке вівороже, шо довго кємуватимете, шо старий Ілаш не бреше! Ходіт-ко, паночку, це недалечько!"
Старий підвівся з місця.
"Підемо, паночку", – сказав повертаючи на стежину, що вела край дебри угору.
Мені стало ніяково. Не те бентежило мене, що прийдеться мені йти самому серед ночі з незнаною людиною, кудись в чужі мені гори! Ні! Страху в мене не було! Ти ж тямиш, Ромку, – звернувся Дашинич до Баковича, – як ми під Тульчином, вистрілявши останні набої, пішли майже голіруч до атаку на московські гармати? Мене так легко страхом не візьмеш! А все ж таки в той мент, як зробив я перший крок за Ілашем, огорнуло мене якесь дивне, незрозуміле мені почування, якась дрож стрясла цілим мною.
"Йдете, паночку?" – спитав Ілаш, обертаючись, а його очі спинилися на мені. І здавалося мені, що читаю в них якийсь скриваний глум чи насмішку над моєю нерішучістю, що пробивалася, може, в моїй нервозній ході та прискореному віддиху.
"Йду, Ілашу, чому ж не йти! А далеко вестимете мене?"
"Недалечко, паночку, недалечко! От гезди, за цими смерічками і вже! А варто йти, паночку, варто!.."
І знов, щось немов притаєна іронія задрижала в цих його словах, що силкувались приязними бути й ласкавими.
Я не відзивався більше та йшов мовчки, кілька кроків у віддалі за Ілашем, поринувши у думки та вдивляючись в ледве слідну стежину, що снувалася переді мною. Хвилинами був лютий на себе, що попав у таку пригоду, то знов брала верх цікавість, що з цього вийде!..
Як довго ми йшли й куди провадив мене мін дивний поводатор – не знаю. Ми спинилися край смерічок, що росли купкою праворуч плаю. За ними видніла, озарена блідим місяшним сяйвом, поляна, а ген за нею бовваніла темінь густого карпатського бору.
Ясна ніч вкривала гори, зоряна, літня ніч. Було тихо.
"От гезди, паночку, гезди, – сказав Ілаш, вказуючи мені прогалину між двома смерічками, звідки можна було обняти зором цілу поляну. – Тут си подивите на таке чудо й диво, йикого не бачили ше ніколи! А дивітси добре, шоб си добре закємили й не казали, шо вас старий Ілаш оциганив! Не бійтиси, паночку, ничього! Ви й не повірите в те, шо мете бачити!.."
І різкий глумливий сміх задзвенів із останніми Ілашевими словами, розсипуючись якимсь дивним гомоном довкола.
Здавалось, щось несамовите дрижало в тому сміхови й пронизувало цілого мене. А може, це лише в моїй уяві визвався цей сміх, – бо коли я повернувся в сторону Ілаша й глянув у його лице, – так здавалося воно мені таким добрячим, приязним, ласкавим…
"Не бійтеси, паночку!.." – ще раз озвався Ілаш.
Я повернувся й глянув крізь прогалину на поляну.
Та тут щось неймовірного розгорнулося поперед моїми очима. Поляна, яку я перед хвилиною оглядав і бачив оповиту серпанком блідавого місяшного світла, стала, мовби не та. Недалечко від тих смерічок, за якими я присівся на вистаючому камені, горіла ватра, а біля неї й оподалік поралися якісь люди.
Напружуючи зір, побачив я недалеко ватри розтягненого на землі оленя, з якого якісь люди здіймали шкіру. Готувалися, мабуть, спекти його в огнищу ватри. Дещо далі, саме навпрост мене, лежала розвалена ялиця, а біля неї знаходилася громадка людей в дивних строях. Спершися об ялицю, сиділа молода жінка незвичайної краси, ясноволоса в короткому жупані, накиненому на раменах, підперезана блискучим пояском, з якого звисав малий ловецький кинджал та щось, що я в першій хвилині не вмів би назвати. Була це рогатина, яку наші предки вживали на ловах та в бою. А біля неї стояв, опершися о коротке ратище, стрункий мужчина з невеличкою, русявою борідкою на усміхненому лиці, одягнений в блакитний жупан та в смушевому ковпаку на голові. Говорив щось, звертаючись до тієї красуні, то знову до гуртка, що стояв біля них. Виглядав цей гурток на ловців, одягнених у давню ношу, яку колись у нас носили.
Оподалік розсідлані коні скубли траву.
Я вдивлявся хвилину напруженим зором проти себе й на мент закрив очі. Сон, чи що!.. – думалось мені. Так ні! Відкривши очі, знову побачив я палахкотячу ватру, розвалену ялицю серед поляни й ловців біля неї. А там далі, ліворуч від ялиці, горіла друга ватра.
Аж роїлося там від гуцульських киптарів, закосичених дівочих голівок, старих бадіків і розсміяних молодиць.