Як Олег здобув Царгород

Чуєш?

— Як знаєш! — зареготав Посейдон. — Як знаєш!.. Та гляди, щоб не пожалував, княже... Бо таке може статися, що не дванадцять, а всіх твоїх дружинників разом із човнами собі на обід візьму, ще й тебе в придачу...

Як же розгнівається на такі слова князь та як ухопить Посейдона за мокру бороду!

— Ти, — кричить, — морський царю, погро­жуй, та не дуже! Не вся Русь на цих човнах сидить — тисячократно більше вдома лишилося! Як нас потопиш, то вийдуть наші брати, наші си­ни й наші батьки і Дніпро-Славутич греблею за­гатять! Не пустять більше його води до Чорного моря. Висхне море, і ти тоді знидієш.

Не припала до вподоби така мова Посейдонові — злякала морського царя.

— Я вам нічого не робитиму, — оправдувався. — Робіть собі своє діло з греками. Я лише те кажу, що задарма помочі не дам, не зобов'язаний.

— А ми й без твоєї помочі обійдемося! — сказав Олег. — І твого добра також не потребуємо Ану, діти-дружинники, поскидайте оте сміття, ще човни обтяжує, у воду! Дарунків від ворогів не приймаємо, а добро тільки в чесному бою здобуваємо.

— Як так, то прощавайте! — мовив Посейдон стиснув острогами дельфіна й пірнув під воду.

От і повикидали дружинники золото й камін­ня дорогоцінне з човнів, гребці на весла налягли, стерничі при стернах поставали і попливли далі вперед — геть аж туди, де за обрієм Царгород заховався.

Пливуть і пливуть, а князь Олег по помості човна походжає і думу думає: що його робити, що чинити, щоб море під царгородські мури під­котити?

Пливуть день, пливуть другий, пливуть і тре­тій. Аж утомився князь і каже до дружинників:

— Піду я, діти мої, задрімаю. А ви тут чувайте й далі несхибно на захід путь держіть.

Приліг Олег на лавці, киреєю накрився і за­снув. Чи довго спав, чи ні, коли раптом щось йо­му в обличчя — дмух! — і збудило. Схопився князь, протер очі й дивиться. А біля нього на лав­ці невеличкий клубок лежить, та такий дивний-предивний! Сама прозора голова серед довгих прозорих кучерів, лише блакитні очі світяться. Ін­ший би хтось і злякався такого дива, але князь Олег — ні. Пізнав бо перед собою Стрибога, царя вітрів.

— Уставай, князю, мерщій, бо біда! — мовив Стрибог.

— Яка біда? — спитав князь.

— А така, — відповів Стрибог, — що Посейдон грекам про твій похід оповістив, а греки вже на кораблі посідали й тебе ззаду обійшли. Як лиш сонечко зійде, на тебе нападуть, твої човни грецьким вогнем попалять і на дно пустять.

А князь на те:

— Ну, що ж, — доведеться загибати. Грекам їхні боги служать, а нам наші — ні.

Стрибог образився і прозорі губи надув:

— Коли б я русичам не служив, не прилітав би оце тебе попереджати.

— Попереджати мало — нам помочі потрібно, — сказав князь.

— А ти скажи, якої помочі, то я й поможу.

— Як хочеш помогти, то позбирай мерщій усіх своїх унуків і поспішай сюди! Тоді ми вже поба­чимо, що робити.

Стрибог заклопотано почухав себе прозорим кучером за прозорим вухом.

— Позбирати — чому б не позбирати! Лише от біда, що не знаю, де їх шукати. Такі вони в ме­не гонивітри, що ніколи в хаті не всидять. Ну, та спробую...

З цими словами знявся Стрибог на своїх ку­черях угору і зник у небі.

Минула ніч, зійшло сонце, розігнало тьму й сипнуло золотими дукачами по морському плесі.

Кликнув Олег отрока Гострозора:

— Подивись, Гострозоре, вперед! Що бачиш на заході?

— Бачу, княже, — відповів Гострозір, — твер­диню страшенну: зубчасті мури в неї на триста ліктів заввишки, башти — на тисячу, а залізна брама така широка, що через неї Дніпро-Славутич переплив би.

— Оце ж, діти, вам і Царгород! — сказав тоді Олег до дружинників.

Тоді знову спитав Гострозора:

— А подивись, Гострозоре, тепер назад — на схід: що бачиш?

— Бачу, — відповів Гострозір, — неначе ста­до величезних гусей по морю навздогін за нами пливе.

— Оце ж, діти, за нами греки женуться, — мо­вив до дружини князь. — Напинайте ж вітрила та гребіть скільки сили, щоб нас не наздогнали!

— Дарма, княже, вітрила напинати, коли віт­ру нема, а на самих веслах далеко не втечемо, — відповіли дружинники.

А вітру й справді не було навіть настільки, щоб ложку страви вистудити. Про те ж, щоб вітрило нап'яти — годі й згадувати. Та й звідки ж було вітрові взятися, коли всі Стрибожі внуки пороз­бігалися в різні кінці світу: Північний на крижи­нах ковзався, Східній вогонь степової пожежі роз­дмухував, Південний у пустелях пісками крутив, а Західній у спілці з Бурею столітні дуби у горах корчував. Подався старенький Стрибог їх шукати, та й сам пропав.

Перегодя кличе Олег Гострозора і знову наказує:

— Подивись, Гострозоре, на захід і на схід і скажи, чи вже близько Царгород та чи далеко грецькі кораблі!

Подивився Гострозір на захід та на схід і від­повідає:

— Царгород, княже, на тому самому місці сто­їть, а грецькі кораблі виглядають завбільшки як лебеді. І жене їх хвиля висока.

"Оце ж їм Посейдон помагає, — подумав собі князь. — А нашого Стрибога з онуками як нема, так нема..."

А Посейдон і справді грекам помагав. Лихий був на князя Олега і збив на морі хвилі величезні: що надбіжить одна — то так і піджене грецькі ко­раблі вперед; що надбіжить друга — то посуне ще далі. А русичі лише на самих веслах пливуть — ніяк від ворога втекти не можуть. Князь уже більше й Гострозора не питає, бо кожному видно, що греки, мов на крилах летять, хоч і без вітру.

Ось уже зовсім близько грецькі кораблі! Ось уже ворог почав свої вогні кидати! Що кине-кине — не докине! Що кине-кине — то й перекине! Щоправда, лиха руським човнам ще не робить, бо не влучає, але лякати — таки лякає. Русичі вже чули, але ще на очі не бачили того вогню, що йо­го хитрі греки видумали. А тепер уже й бачать — страх: де впаде куля вогненна — там і море горить і риба заживо спечена на поверхню води спливає. А що ж то буде, як у човен улучить? Спалить, як сухий листок, і людей пошкварить!

— Гей, ви, дружино вірна й отроки любі! — гукає князь Олег на цілі груди. — Сили збирайте, на весла чимдуж налягайте, щоб скоріше до суші прибитися, на берег вийти і з ворогом у чесному бою мечі схрестити! Не погибати ж нам безславно потопившись у воді, неначе щурі!

Відповідають же гребці:

— Знаємо, князю! Мліють нам руки, попереки тріщать і пухирі кривавії на долонях лопають, але ми гребемо, скільки здужаємо!..

І налягають потомлені гребці на кленові вес­ла, гребуть щосили, але грецькі кораблі пливуть хутчіше, бо женуть їх високі хвилі морські: що надбіжить одна — посуне вперед, надбіжить дру­га — посуне ще далі. І залоги на кораблях не дар­мують: кулі на метавки накладають і на руські човни кидають. Кинуть-кинуть — і не докинуть. Кинуть-кинуть — і перекинуть. А де той грецький вогонь упаде — море кипить і попечена риба до­гори черевом спливає.

Падають кулі вогненні перед руськими човна­ми, падають позаду човнів, падають і поміж чов­нами. Гляди — влучить котра — і спалить човен, людей попарить і на дно морське, на втіху Посейдонові пустить.

— Гей, Стрибоже з онуками, де ти забарився? — гукає князь Олег. — Чи заблудився де, чи сло­во зламав, що нам на поміч не прийдеш? Ми б самі ворогам раду дали, коли б їм Посейдон не помагав!..

Ще не вспів тих слів сказати, а тут — ч-ш-ш! — і вогненна куля йому під ноги впала. Край черво­ної киреї обпалила і полум'ям по помості розли­лася.

Скрикнули дружинники зі страху і в різні бо­ки порозскакувалися. Вже думали в море стри­бати, коли лиш князь дозволить. Та перше, ніж князь уста відкрив, щось зашипіло вгорі, засви­стіло і впало на поміст. І погас грецький вогонь, нікому шкоди не вчинивши.

— Гей, дружино вірна, отроки милі! — гук­нув тоді князь. — Поміч прийшла! Прибув Стрибог з онуками!

Ніхто ж інший, лише справді старий бог віт­рів із внуками погасили вогонь. В самий час прибули.

Стрибог прозорим кучером зопріле чоло витер і перепрошує:

— Вибачай, княже, що спізнився! Тільки ж поки тих гонивітрів позбирав — утомився.

Стрибожі внуки смирненько рядочком постава­ли й до князя всміхнулися. Такі ж кругленькі й прозорі, як їхній дід, лише личка не поморщені й очі синіші.

— Кажи, князю, що робити? — питають в один голос. — Хочеш — умить знищимо грецькі кораблі; порвемо їм вітрила і поперевертаємо до­гори днищами.

А князь на те:

— Ні! Чужими руками воювати ми не звичні. З ворогом самі завжди розправу чинимо.

— А що ж нам робити? — питають вітри.

— Гуляйте! — відповідає князь. — Гуляйте, роботу вітрилам дайте, бо ж, бачите, ледачі полот­на чисто пообвисали. А решту ми самі зробимо

Вітрам того двічі не казати. Затанцювали, роз­скочилися й розпустили прозорі кучері на цілі верстви. А з кожного кучера таким вітром повія­ло, що затріщали вітрила і щогли мало не вдвоє зігнулися. Вже скільки разів князь і дружинники човнами плавали, а такого не бачили: шоломи з голів злітають, і у вухах свистить. Оглянуться русичі — а вогненні кулі вже далеко позад них падають і грецькі кораблі — вже не кораблі, а наче лебеді по хвилях плавають. Оглянуться ру­сичі другий раз — уже й не лебеді, а гуси на обрії біліють. Зате царгородський берег із страшною твердинею не наближається — летить назустріч.

Ось уже й зовсім близько, ось уже й днища човнів об морське дно черкаються.

Радіє потомлена дружина руська, у воду стри­бає, човни на білий пісок витягає, кості натрудже­ні розправляє, на царгородську твердиню погля­дає й гомонить:

— Ой, та й страшна ж ця твердиня, страшна, ще й заклята до того! І як же ти її візьмеш?!

А князь Олег лише під вусом посміхається і каже:

— Нічого, дружино вірна, не журіться! Надію майте, до вечора відпочивайте, а ввечері я скажу, що робити...

Попадали дружинники й отроки на білий пі­сок і поснули відразу, бо дуже втомлені були. Ли­ше князь та Стрибог з онуками не сплять. Князь поміж дружинниками походжає, на твердиню по­глядає і думу думає. А вітри майнули через мури в Царгород новин довідатися. Недовго й барилися. Вертаються й кажуть князеві:

— Не бояться, княже, греки ні тебе, ні твоєї дружини. Кажуть, що тільки той місто візьме, хто на човнах під його мури припливе. А море дале­ко. І ще кажуть, що ви всі на загибель присудже­ні: вам ані тут не бути, ані додому вертатися. Си­дітимете тут — з голоду помрете, виберете дорогу назад суходолом — там грецькі війська на вас че­катимуть, а на морі вас їхні кораблі переймуть і потоплять.

— Е, — відповідає князь, — то вони тому так кажуть, що ще добре русичів не знають.