Він знайде людей, які залюбки вчепляться в проект "Левіафана". Годі церемоній! Годі погроз і шантажу!..
Ріхтер нервово, з войовничою запальністю сіпає до себе високі, в мідному окутті двері, входить до холу. Кроки його гаснуть на м'якому килимі. Сивоусий портьє, впізнавши інженера, лагідно й гостинно схиляє перед ним голову. Він радий бачити пана інженера. Всі гості давно в вітальні. Пан Густав такий балакучий, такий веселий сьогодні…
— Як ви сказали, Франце? Пан Густав веселий? — насторожується Ріхтер.
— Авжеж. Молодий хазяїн в чудовому настрої. — Старенький портьє нахилився до Ріхтерового обличчя. — Пан Густав отримав з Африки якогось дивного листа. Мабуть, дуже приємна новина, бо пан Густав просто невпізнанний. Щомиті цілує батька, обнімає слуг, жартує з покоївками. Наче хлопчак! Навіть мені, старому, подарував десять марок. А з вами що сталося? Боже, боже, я торочу своє, коли людина ледве стоїть на ногах? Вас збила машина? Пане Ріхтер!
— Ні, друже, мене збили люди.
Ріхтер затуманеним поглядом окидає пишний передпокій — з масивними колонами біля входу і двома античними статуями обабіч сходів, що ведуть вгору. На стіні, проти вішалки, широко темніє у золотій рамі старовинне батальне полотно: "Римські легіонери палять Карфаген". Згори лунають бравурні звуки якоїсь класичної мелодії. Пан Кірхенбом любить старовину в усьому: в живописі, в музиці, навіть в лівреях своїх слуг.
— О, пане Ріхтер! — тупоче назустріч інженерові сам господар дому, маленький, висушений дідок з ідеальною лисиною і рухливими, гострими очима. Довгі, аж надміру довгі руки простягнуті вперед. Ось вони хапають в обійми гостя, тягнуть по барвистій килимовій доріжці вгору, назустріч заколисуючим звукам старовинного менуета. — Ви з аеропорту?
— Так, пане президент. Наші гості щасливо відбули додому.
— І ви чекали до останку?
— Так, пане президент. Я затримався в аеропорту до тієї пори, коли наші вулиці стають не зовсім безпечні.
Кірхенбом, очевидно, вловивши іронічний тон Ріхтерових слів, враз спинився і почав уважно придивлятися підсліпуватими очима до закривавленої пов'язки.
— Стривайте, пане інженер… Це що?.. Вас побили?
— Так, мене побили, пане президент.
— Цього ще не вистачало! — вибухнув гнівом старий промисловець, наче йому завдали особистої кривди. — Я вам заборонив устрявати в вуличні ексцеси. Через два місяці пуск "Левіафана". Ви поводитесь нерозсудливо. Де ваша витримка, воля, здоровий глузд?
— Але ж даруйте, пане президент, люди потрапляють у вуличні історії проти власної волі. Крім того, пане президент, мені довелося зустрітися з тими, хто менше всього хоче успішного завершення будівництва.
Старий одразу ж зів'яв, щоки його вкрилися недоброю жовтизною.
— Ви зустріли їх?
— Ні, вони зустріли мене.
— Ах, он що!.. Насильницькі дії… Сподіваюся, поліція втрутилася своєчасно?
— Своєчасно втрутилося провидіння, пане президент.
— Прошу без жартів, Ріхтер!
— Сумні жарти. Дуже сумні. Від наглої смерті або ж грубого насильства мене врятував дивовижний випадок. Врятувала красуня з ватаги гангстерів. Їхня спільниця.
— Абсурд! Нічого не розумію.
— Я теж нічого не розумію, пане президент. Мені ясно тільки одне: "Асоціація білої раси" перейшла від погроз до діла. І в усій цій історії найбільше дивує участь вашого сина…
— Цс-с-с! — сіпнувся всім тілом старий. — Ходімте до мене. Ми стали в незручному місці.
Вони піднімаються вгору, назустріч задумливій мелодії. Старий Кірхенбом нервово потирає руки. Його очі никають навколо, ніби винюхують, чи ніхто не скрадається за ними.
— Ви певні, що бачили мою власну машину? — питає він.
— Я впізнав би її з такою ж певністю, як і рідну матір, царство їй небесне. — Ріхтер ставить ноги повільно, важко, долаючи раптовий приступ млісної нудоти. Килим на сходах спливає перед його очима кудись униз, тягне його за собою.
Кірхенбом, набравшись рішучості, повертає в протилежний від приймальної зали бік, підходить до свого кабінету. Пропускає Ріхтера поперед себе в затишну, кволо осяяну голубуватим світлом кімнатку. Крім двох низеньких крісел і невеличкого столика, тут немає ніяких меблів, голо, чисто, як у казенному приміщенні. На столику виблискує хромованими деталями динамік, розіпнув велике сіре око екран. Сівши в крісло, Кірхенбом рвучко нахиляється вперед, простягує руку до продовгуватої ебонітової пластинки. І безліччю важелів і кнопок, натискує одну з них.
— Алло, Шуберт! Я в малому кабінеті. Зайнятий. Нікого не пускати.
Обличчя Шуберта на екрані видає подив.
— А коли гості спитають, де ви?
— Скажете, екстрена розмова з заводом.
— Розумію, ексцеленціо.
Ріхтер, пересилюючи біль в голові, тамує в грудях їдкий смішок. О дивак! Як йому подобаються ці старомодні титули й вшанування! Ексцеленціо! Добродушний мільйонер полів би перенестися з своїм багатством в романтичні закутки середньовіччя, одягнути на себе корону якого-небудь курфюрста і, сівши на трон, володарювати над підлеглими іменем бога і гаманця.
Одначе посмішка Ріхтера не зачіпає пана президента. Надто глибоко засіла в ньому тривога, щоб він міг звертати увагу на зміну настрою молодого інженера. Ця тринога витіснила з нього і урочисту музику, і всі його кумедні ритуальні жести, вливши натомість в його маленькі, гострі очиці краплі настороженого страху.
— По-перше, я хочу запевнити вас, Ріхтере, — каже він притишеним голосом, невідривно дивлячись у гарне, повнувате обличчя інженера, — що мій син Густав весь вечір з гістьми і зараз знаходиться з ними у великому салоні. Так що всі ваші підозри… ваша переконаність у його причетності до замаху недоречні. По-друге, я хотів би застерегти нас проти однобокого захоплення певними політичними моментами. Хіба ви не знаєте, що урядові інстанції настроєні проти тісного спілкування з Москвою?
— Я спілкуюся не з Москвою, а з російськими інженерами, — вигукнув роздратовано Ріхтер. — Точнісінько як і з Ліверпульським ядерним інститутом, з лондонською фірмою "Хімікел корпорейшн" і ще з багатьма науковими й промисловими центрами. Ми робимо спільну справу… Міжнародне замовлення, пане президент…
— Я розумію, що міжнародне замовлення… — завагався Кірхенбом, — велика для нас честь… Але ви чомусь вперто віддаєте перевагу російським партнерам.
— Вони виконують левину долю робіт… Крім нас, звичайно. — Голос Ріхтера набув певності, в ньому почулася якась глибока внутрішня теплота. — Ви уявіть собі, пане президент, яка це чудова, яка це грандіозна річ: Захід і Схід одержали з рук великої міжнародної організації замовлення на будівництво найбільшого корабля сучасності. Ви пригадуєте, я заперечував проти назви, яку ви дали кораблю. Я не хотів, щоб корабель піднявся під хмари з іменем страховиська, морського біблійського велетня. Але тепер навіть в цій жахливій назві мені вчувається символічний благовіст. Потвора скорилась людині, гнівна душа її перевтілилася для добра й миру. В час, коли людство, нарешті, прокляло і викинуло з своїх арсеналів ядерну зброю, ваша фірма, пане президент, першою показала приклад тверезості і політичної стриманості…
— Не впізнаю вас, Ріхтер! — розреготався дідуган. — Ви, здається, не цікавилися політикою.
— Я думаю не про політику. Мене турбує мій власний дім. І доля фірми, яка будує корабель. — Ріхтер з підкресленою повагою нахилив перед Кірхенбомом голову. — Фірма, яка прийняла мій винахід, пане президент.
Він засоромився свого пафосу чи, може, вловив у погляді Кірхенбома холоднуваті іскорки. Старий не почував ні втіхи, ні захоплення від перспектив, які відкривала перед людством нова ера. Він просто сприймав її, погоджувався з нею, брав до відома, як звик це робити на біржі в часи фінансових скрут і економічних спадів.
Він навіть чув у собі злість, крижану, важку злість. Ріхтерове патякання про любов до фірми, оця його гарна поза дещо нагадали старому мільйонерові. Пауль Ріхтер тягнеться до вершин світового гуманізму, забуваючи, якої шкоди він завдав фірмі своїми фанатичними діями.
— Прошу не ображатися, Ріхтере, але висловлена вами повага до моєї компанії не зовсім узгоджується з вашою поведінкою.
— Роблю все можливе, пане президент.
— Ні, далеко не можливе! Секрет доктора Браузе належить не тільки вам. Так, так, не заперечуйте!..
— Ви повірили Густаву…
— Кому б я не повірив, але я знаю, що ви володієте великою таємницею. — Кірхенбом зітхнув. — Ви приховуєте її від нації, від Німеччини, від майбутнього. І через це патріотичні сили обурюються вашою поведінкою. Ми мусимо купувати у росіян "флегматизований водень", в той час як головний конструктор корабля володіє секретом цього газу! Неймовірно!
Ріхтер опустив голову, затамував у примружених очах посмішку. Це була посмішка ніяковості і водночас глибокої душевної гіркоти. Чи справді він володіє секретом доктора Браузе, дивовижною таємницею, що хвилювала останнім часом усіх любителів кримінальних історій? І кому дійсно належить ця таємниця?
— Доктор Браузе вмер, пане президент, — промовив глухо Ріхтер. — Не будемо тривожити його духу.
— Але спадщина його лишилась.
— Я не маю ніяких прав на його спадщину, пане президент.
— Якби ж то… — Кірхенбом по-старечому похнюпив голову, весь вигляд його свідчив про болісне безсилля й недовіру: що, мовляв, зробиш з таким упертюхом, якому навіть власного життя не жаль заради отих дивацьких політичних примх. Та ось старий піднімає лице, суворішає. Простягнув руку до динаміка, натиснув кнопку.
На екрані з'являється доморозпорядник Шуберт..
— До ваших послуг, ексцеленціо.
— Ось що, Шуберте… — Кірхенбом ніби завагався. — Покличте Густава.
— Він говорить по міжміському телефону… Перепрошуюсь, ексцеленціо! По міжконтинентальному.
— Нехай зайде одразу ж після розмови.
Голова на екрані схиляється, екран гасне.
І вмить вся кімната наповнюється дивним, казковим світлом. Здається, ніби це вже не кімната, а грот, чудернацький, народжений нічним маренням грот недосяжних океанських німф. З усіх кутків, із стелі, з підлоги просочується кволе, ніжно-зеленкувате світло, в якому зливаються контури кімнати, площини стін, обриси дверей. Мірно гудуть кондиціонери, стає прохолодно, запашно, ніби й справді десь поруч хлюпоче пестливими хвилями невгамовне море.
"П'ять хвилин відпочинку", — проноситься в голові Ріхтера, і він, не дивлячись на годинника, знає, що зараз саме восьма вечора.