А, може, й не ворожі. Самі сидять тепленькі, святкують Перемогу.
Севастьянов змусив себе настроїтися на іронічний лад:
– Так що, виходить, ви там чарку давите, а "Салют" хай собі бовтається в морі?
– Прошу не жартувати, товариш капітан другого рангу, – озвався різко черговий бази. – У нас справи. Відключаємося.
– Севастьянов повернувся до Сержа.
У них, бач, справи… Ну, йолопи! А, може, справді… Знаєш що, Серж… ідемо в Севастополь. Там з'ясується.
Його зупинив Сікора:
– А я б не поспішав. Нас не просто ігнорують, нас просто забули… – В душі Сікори ворухнувся жах: – Капранг, стривай! У них на календарі сьогодні 2002 рік. А вранці було 9 травня 1945 року. – Сікора вчепився в командира. – Двічі нам сказали: 2002 рік! Хто ми тепер? Де ми?
– Дізнаємося в Севастополі.
– Але ж ми для них не існуємо. Ти розумієш? Нас просто немає! Ми для них мертві. Ми – герої, як загинули в сорок п'ятому. Півстоліття тому.
У Севастьянова опали руки, не знав, що має робити. Корабель як корабель, і море як море, і голос з динаміка справжній, це не сон, не марення. З хвацького офіцера Севастьянов раптом перетворився на дядька з обвислими вусами і порожнім поглядом.
– Ходімо вип'ємо… Мені погано… – видушив з себе хрипко. – або я сказився, або весь світ пішов у тартарари.
Вони спускаються в командирську каюту, падають на стільці. Відчай, панічне чуття безвиході. Севастьянов розшарпує на грудях кітель і тягнеться до пляшки. Іншого виходу в нього немає. Усе залити горілкою. Хай вона вирішує за них!
Булькає рідина, проливається на столик, заливає якісь папери.
– Може, більше не треба? – намагається зупинити його Серж Сікора.
– Треба! – мало не кричить вусань. – Кінець усьому! Край! – І тут він сторожко наслухається: – Стоп!.. Мені здається… ми не самі… тут хтось є…
– Ти мариш, Вікторе Степановичу.
– Ні, я чую нутром, що тут хтось є. Озирнися по каюті. Поглянь гарненько. Глянь отуди… Ні, в куток, в куток!..
Сікора дивиться в куток каюти. Шкіра на його обличчі стягується, як попечена, і в очах різачка, наче хтось сипнув йому в них піском. Він бачить щось дуже схоже на людину, чоловік то чи жііДка – не впізнати було. Високий, з голубими очима, волосся ніякого, хіба що ріденький пушок непевного кольору і довга-довга шия. Лобаста голова на тій шиї повертається в один, в другий бік, наче когось іще сподівається побачити. Мара якась, а не людина. І ще вловив Сікора одну деталь – людина та губилася в якомусь голубуватому серпанку. Враження було, наче її окутував легкий туманець. Серж і Севастьянов тупо дивляться на прибульця в голубому тумані, їм до болю кортить сказати йому щось, вони відчувають його добрість, його майже стражденну прихильність до них, а проте мовчать злякано, мовчать ошелешено. Говорити з такою з'явою неможливо, говорити просто ніяково. Це щось із сфери фантастики. Наслання якесь.
Зненацька Серж чує у собі голос. Прохальний, майже вибачливий, і заразом сповнений смутку. Голос, який водночас вимагає послуху, вимагає дії.
Сержеві хочеться глянути на свого друга-коман-дира. Як він це сприймає? Лице у Севастьянова, як і досі, отупіле, в очах ляк, губи безгучно ворушаться.
А чужинський голос вперто нагадує про дію. Вимагає дії. І зневажити його веління просто незмога. Серж відчуває себе наче вже й не у власній волі, все відбувається саме собою, кожен його рух кимось підказаний.
І тому каплей Серж Сікора дуже обережно, дуже делікатно наближається до столика під ілюмінатором (якою ж недоречною здається зараз на ньому пляшка горілки!) схиляється над перекидним календарем і олівцем, що стирчав досі в підставці з пластмаси, починає виписувати не знать ким продиктовані слова. Букву по букві:
"НІЧОГО З ПЕРЕЖИТОГО НАМИ В ЦІ ХВИЛИНИ НЕ ЗАБУДЕМО І НЕ ПЕРЕКАЖЕМО ІНШИМ ЛЮДЯМ. ВОНИ МУСЯТЬ ПОРЯТУВАТИСЬ. ВОНИ ПЕРЕД ЗАГИБЕЛЛЮ. МИ ЧЕКАЄМО НА ВАШ ПОКЛИК. МИ ПОГУКАЄМО ВАС СЛОВАМИ:
ІКСА ТОНГА ФЕЕН… ІКСА ТОНГА ФЕЕН… ІКСА ТОНГА ФЕЕН…"
Стояли потому на містку із командиром, мовчки дивилися на іскристі хвильки. Аж нарешті Севастьянов запитав не своїм голосом:
– Якщо це не біла гарячка, то що це, скажи?
Спека ставала неймовірною. Море плавилося в сріблі, і хвильки були схожі на міріади мікроскопічних рибок.
– Не знаю… Мабуть, космос, – вперше назвав це суворе слово Серж Сікора. І зухвала легкість пойняла йому душу, легкість, близька до осягнення чогось вищого, ніж він був сам серед цього моря, під цим звичайним, тихим сонцем.
Але ж мали діяти. Хоч не усвідомлювали, що саме. З'явилася думка: зупинити корабель. Годі! Коли тебе не приймають в радісні обійми своєї бази, коли тебе мають за йолопа і мало не висміюють по радіо, потрібна бодай якась ясність.
– Звідси до Севастополя дванадцять миль, – сказав Севастьянов старпому і глянув в бінокль до далекої смужки кримського берега. – То я ось що вирішив, Сержику… Наказувати не можу, прошу тебе. Бери моторного човна і гони на базу.
– А якщо перехоплять прикордонники? – завагався Сікора.
– Нізащо не йди на контакт! Гони в бухту, ховайся, вилізай на пірс і бігом до найвищого начальства… Ні, краще по дорозі забіжи додому. Хай жінка розповість, як вони тут… Я боюся, що з прикордонниками може трапитися біда. Ну, розумієш сам – халепа! Як з отим йолопом-черговим. Зроблять з тебе дурня! Влаштують допит, почнуться комісії, перевірки. Завалять тебе горами анкет, резолюцій, наказів. А нас просто загонять на відстій в якусь дірку.
– Не на того натрапили, Вікторе Степановичу, – огризнувся Серж. – В крайньому разі дам сигнал по рації. Знайду десь. Хай наш радист не дрімає.
І ось попереду срібло морської гладіні. І рев мотора, що немов застояний кінь, рветься до берега. Хутчіше, хутчіше! Вже он видно прикордонні човни, хочуть перейняти "порушника", вже, мабуть, і тривогу зчинили або передали на базу, просять роз'яснень.
Сікору охопив пал змагання. Що то молодість, її не залякаєш химерами і вигадками портових канцеляристів, усяких чергових. Самі, бач, поплутали роки, навигадували якихось давніх подій, неймовірних зникнень, чого доброго ще й приписали "Салюту" зраду чи втечу! Просто дикість якась! Чого б це не стало їхнього корабля? Де ж він міг ховатися по морях-океанах? Ну, годі, Серже, вгамуй свої нерви і дивися, куди заводити човен. Ось перед тобою рідна затока, стоять сірі броньовані велетні, пришвартовані стрімкими носами до стоянкових бочок. Усе як було вранці, перед початком патрулювання. Слава Богу, флот на місці, і Севастополь стоїть на пагорбах, де йому й положено стояти.
Вдалося пришвартуватися в непомітному закутку. Тепер бігцем з порту. Місто в куряві, у літній спекоті, сунуть автобуси, вантажівки, тролейбуси!
Сікора став уважніше приглядатися до перехожих. Теж якісь дивні, вбрані по-новому, у жіночок – коротенькі спідниці, декотрі в штанях, мов парубки, декотрі в майках, засмаглі, розгонисті.
Каплей втиснувся в переповнений тролейбус, уткнувся десь на задньому сидінні. Приплющив очі, наче хотів стати геть непомітним для сторонніх очей. Здалося йому, що він викликав у декого нездорову цікавість. Краще вже сидіти непомітним, ховаючись за чужими спинами, і не наражатися на зайві балачки і позирки.
"Поїду спершу додому, – вирішив Сікора. – Там мене таки ждуть. Зіна, либонь, ще на роботі (дружина вчителювала у молодших класах), малий Олежек десь гасає з пацанами у дворі.
Зупинка перед самим гастрономом. Сікора, осмикнувши на собі темно-синій кітель (на грудях орден бойової червоної Зірки!) вступає в гастроном.
Натовп плавом пливе. Літо ж, час відпусток, усі щось підкуповують перед пляжем.
Тут його зненацька шибонуло в голову: а як же це воно так, що у великий День Перемоги, в день розгрому фашистської Німеччини, люди наче забули про свято. Прапорці тільки де-не-де повивішувано, якісь куці транспаранти… Сержеве серце дужче стискується. На розкладках газетного кіоску бачить газети. Один погляд на ті розкладки, і ноги йому терпнуть: 9 травня 2002 року!
Мало не зомлів. Довелося спертися на кіоск, голову опустивши. Дівчина-кіоскерша навіть сполошилася: що з ним?
– Вам недобре?
Відмахнувся і рушив далі, у юрмисько, в гамір, в човгання ніг.
2002 рік! Сумнівів немає. Скоїлося непередбачене, про що й думати страшно… Сікора змушує себе отямитись, погамувати калатання серця. Стиснув зуби. Очевидно, справді скоїлося щось непоправне, якась катаклістична подія, помінявся лік часу. І тут нічого не вдієш, нічого не переінакшиш. Ти живий і здоровий, повернувся додому, в рідне місто. То й слава Богу, радій!
Головне – витримка. І спокій. І проста констатація факту, який маєш прийняти в усій його реальності. Фантастика стала реальністю і життя стало фантастикою.
Він глибоко вдихає повітря. Приплющує очі. Розкриває їх. І широким, прямо-таки гострим поглядом озирається навколо. Тепер уже ясно. Кожна деталь, кожен штришок оточення кричать до нього новим життям. Не те місто, не ті люди. Ти в новому Севастополі, капітан-лейтенант Сікора. А, може, і в новому світі!
Біля нього юрмиться молодь, якась дивна, пройнята легким зухвальством і викликом, наче прагне за всяку ціну показати свою силу і своє особливе місце в цьому житті. Один парубчак навіть зачепив Сікору. Став перед ним, роздивляється його бойову Зірку, кривить скептично губи.
– А це що за унікум? – питає у товариша. – Пика молода, а кітель і орден як у мого діда.
Досить! Нерви у Сержа не витримують. Він вибігає на проспект, у пекуче сонце, у море клопіткого, абсолютно чужого йому Севастополя. Додому, додому! Хай Зіна пояснить йому все.
Слава Богу, автобуси ходять по-старому, в усіх напрямках. Він добирається до свого дому на Корабельній. Навкруги суцільні велетні, дев'яти – і більше поверхів. На балконах білизна, у дворах галас малечі, жінки сидять на лавицях, ведуть балачки. Все наче по-старому і все якесь інше.
Де ж його будинок? Онде він, на щастя, зберігся, стоїть між стандартними висотними коробками – скромний у три поверхи дім з червоної цегли, з великими вікнами, як будували в кінці війни і по війні ("Господи, що це я згадую сьогоднішній ранок, як минуле!").
Згадуй, не загадуй, а мусиш прийняти його таким, яким він є. І мусиш тішитися бодай своїй скромній кам'яниці.