Здається, гострий шпиль телевізійної вежі зачепився за її пінясте мереживо і не пускає в далеч, не хоче розлучитися з нею.
— Сеньйоре Крутояр! — раптом лунає чийсь радісний голос.
До Крутояра здалека всміхаються вузенькі очі. Високий, трохи зсутулений дідусь у світлому костюмі, з довгою тростиною в руці чимчикує до нього через дорогу. Дуже знайоме обличчя. І голос нагадує про давнє, напівзабуте. Швед Сундстрем! Невже це він, вічний мандрівник і шукач своєї загубленої мрії?
— Моє шанування, пане Сундстрем! — поспішає йому навстріч професор.
— Я радий бачити вас! — басовито гуде швед. — Воістину земля — тісний притулок для людей. Звідки? Яким добрим вітром, професоре? Ми не бачилися п'ять років!
— Ваша правда, пане Сундстрем: п'ять років! Етнографічний з'їзд в Сан-Франціско... Ціла вічність!.. Ви все подорожуєте, все вам мало!..
— Хочу щось встигнути під старість, пане Крутояр.
— "Щось" — це занадто скромно. Мені відомі ваші діла і ваші плани.
— Планів не бракує, колего, — з сумним усміхом озивається швед, і в голосі його раптом прохоплюється втома змученої нелегким життям людини. — На жаль, не всім їм судилося збутися.
Усе своє життя Сундстрем мандрує, перетинає континенти, вперто шукає якихось великих таємниць. Крутояр знає, що в цього впертого вченого немає ні власного дому, ні родини, ні спокою в серці. Так і скінчаться його дні десь під Південним хрестом або на славетних руїнах древніх ацтеків.
Сундстрем раптом спохмурнів. Закашлявся. Піт виступив йому на високому поораному темними борознами чолі.
— Ви нічого нового не знаєте про сміливого голландця? — питає він з гіркою надією в погляді.
— Голландця? Ван-Саунгейнлера? — подив з являється на обличчі Крутояра.
— Так, про голландського мандрівника Ван-Саунгейнлера.
— Він же загинув! .
— Ні він не загинув. Ван-Саунгейнлер знайшов те, що прагнув знайти. Кілька днів тому він дав про себе знати. Весь світ облетіла його радіограма з сельви. Загадкова, незрозуміла радіограма...
Крутоярові очі все більше й більше повняться подивом, йому якось випала з голови пригода, що сталася із сміливим голландцем. Здається, було те минулого року. Ван-Саунгейнлер купив літак і разом із своїм сином вилетів у верхів'я Ріо-Оскуро. Над безлюдними ущелинами Ріо-Падамо літак зазнав аварії, сміливці впали в сельву, і відтоді ніхто нічого не знав про них. І ось виявляється, вони таки вціліли, вони живі, блукають десь глухими лісами і навіть звертаються до людства з радіовідозвами.
— Пробачте, пане Сундстрем, — сказав професор, — останніми днями ми майже не бачили газет. Будемо сподіватися, що скоро все з'ясується.
Швед журливо похитав сивою головою. Сельва не так легко відпускає своїх бранців. Сельва жорстока і має свої закони.
Професор розвів руками.
— Чому вас так турбує доля голландця, пане Сундстрем?
На обличчі старого шведа відбилася туга. Здавалося, байдужість радянського мандрівника прикро вразила його.
— Ван-Саунгейнлер воював разом з моїм сином у Нормандії проти нацистів, — озвався він. — Під час висадки шостої армї Тедді загинув. Але Ван-Саунгейнлер став моїм другом, моїм молодшим колегою. Ми багато мандрували, надто нас приваблювали країни Західної півкулі, історія інків, ацтеків, патагонців. У якихось історичних анналах Ван-Саунгейнлер натрапив на згадку про останні роки існування імперії Атауальпи, про завоювання цієї стародавньої держави купкою іспанських авантюристів на чолі з Пісарро і про трагічну долю останніх інкських загонів, які, не скорившись загарбникам, розсіялися по тропічних лісах материка. Там їх і спіткала смерть.
— Історію інків я добре знаю, — зауважує Крутояр. — Ви гадаєте, що в цьому районі...
— Не я гадаю, професоре! Сміливий голландець перший висунув гіпотезу, за якою останні загони інків, розбиті, але не скорені ворогом, відійшли з межиріччя Ріо-Анчо й Ріо-Оскуро. Найвірогідніше — у верхів'я Ріо-Оскуро. Голландець полетів із своїм сином саме в ті місця, які, на його думку, могли відкрити сумну таємницю...
Старий швед говорив кволим, охриплим голосом, краплі поту стікали по його зморшкуватому обличчі.
— Може, зайдемо до нас у готель, пане Сундстрем? — чемно урвав його мову Крутояр.
— Щиро вдячний вам, професоре, — сказав швед і глянув на річку. — Для цього я вже не маю часу. За чверть години я вирушаю в море.
Він показав рукою на невелику дизельну ланчїю, що погойдувалася на хвилях біля найближчого причалу. Це був швидкохідний однопалубний кораблик, не вельми комфортабельний, але цілком надійний для плавання по бурхливих ріках тропічної Америки. Суденце не боялося чорториїв, швидких течій і підступно-небезпечних берегових урвищ.
Шведський учений квапився. Він мусив виїжджати звідси якнайскоріше, кинути всі свої діла, забути про сміливого голландця і рятуватися. Дальше перебування в тропіках кожної хвилини могло обірвати його життя.
— Я прилетів сюди для того, щоб знайти Ван-Саунгейнлера. Почав збирати рятувальний загін, спорядження. Намітив маршрут, я все добре продумав. І раптом... страшний серцевий приступ. Лікарі ледве виходили мене. Тепер треба кидати все. Можливо, назавжди... І ніхто не знатиме правди, ніхто не врятує мого друга!
Його голос затремтів від горя. Витерши спітніле чоло, Сундстрем заплющив на мить очі.
Чогось він не доказує. Велике відкриття. Таємнича радіограма. Загадкова доля інків. Ні, цей дивак просто перебільшує все. Подумати тільки: прилетів з Європи, довідавшись про радіограму з сельви. Почав збирати людей. Загнав себе мало не до смерті, і ось тепер стоїть у розпачі, немов справді вирішується доля людства.
А може, в тій радіограмі криється якийсь незвичайний, загрозливий зміст? Професор Крутояр попросив показати йому радіограму. Її було надруковано в столичній французькій газеті дрібно, петитом, на останній сторінці серед незначних, другорядних повідомлень. Людство явно не надавало значення історії сміливого голландця: "Я, доктор Ван-Саунгейнлер, звертаюся до совісті й серця всіх чесних людей світу. Трагічну таємницю сельви розкрито. Біля гори Комо на останній стежці інків вчинено злочин. Знищено людей. Світ повинен знати..."
На цьому радіограма обривалася. Далі йшли напівжартівливі коментарі дотепного французького журналіста, що потішався над закликом сміливого голландця. Ще далі стояло крикливе рекламне оголошення якоїсь фірми по виробництву зубних щіток.
Щітки були над усе!
Сундстрем глянув на годинника. Взяв газету, склав и обережно вчетверо, засунув у кишеню.
— Пане Сундстрем... — рука професора Крутояра потяглася до газети. — Пробачте, там говориться про якусь дивну гору... Комо! Ніколи не чув...
— Ви й не могли про неї почути, професоре, Це стара індіанська назва.
— І ви гадаєте, що наукове відкриття Ван-Саунгейнлера під загрозою?
— Боюся, що воно більш політичне, ніж наукове. Зрештою, під загрозою життя мого друга.
— Але ж історія інків сягає в середньовіччя?
— На цьому континенті, пане професор, є ще місця, де й досі панує дух інквізиції, найчорніший дух середньовічного варварства.
Раптом на ланчії затуркотів мотор. Було видно, як по трапу сходять на борт пасажири. Ріка мінилася сонячними блискітками, переливалася.
— Пане професор... — Сундстрем явно вагався. Він хотів сказати останнє неймовірно важке слово і не наважувався. — Пробачте, пане професор! Моє серце сповнене тяжкої тривоги. Що сталося з Ван-Саунгейнлером? До чого він закликає всіх чесних людей? Який злочин вчинено біля гори Комо? Тільки ви... ви, пане професор, могли б знайти відповідь на ці запитання. Цими днями Голландська академія наук звернулася до всіх дослідницьких експедицій і приватних осіб, які перебувають у верхів'ї Ріо-Оскуро, з проханням допомогти розшукати Ван-Саунгейнлера. Читав, що ви скінчили свою роботу на Ріо-Оскуро, вам час вирушати далі на південь. Але я знаю, професоре, що ви належите до тих людей, які не відривають науку од справедливості І для яких зміна маршруту... — він раптом змовк, його очі зустрілися з напруженим, уважним поглядом Крутояра. Жовта, суха, як пергамент, рука потягнулася до кишені. Вийнявши газету, швед якось нервово, похапцем сунув її радянському професорові. — Візьміть, може, вона пригодиться вам. Гора Комо — на півдні, в далекій глушині сельви. Вона давно чекає мужнього серця.
З річки тягне свіжим вітром, над обрієм чорно громадяться хмари. Шумлять, тривожно розгойдуються пальми. Уздовж дороги, в порту зривається крик пароплава. Крутояр дивиться услід старому шведському вченому, що неквапно, широкою ходою підіймається на палубу ланчії. Спалахи блискавки падають на далекі ліси, ріка синьо горить холодним вогнем.
"Там — гора Комо, — б'ється в професоровій голові бентежна думка. — Там загадкова таємниця і дух інквізиції. Вічне прокляття континенту".
"ГОЛІАФ"
ІДЕ ПО РІО-ОСКУРО
Маленьке суденце "Голіаф", долаючи течію, вперто просувалося до верхів'я Ріо-Оскуро. Його дерев'яний корпус дрижав, скрипів, розгойдувався. Іноді здавалося, що суденце не витримає натиску хвиль і розсиплеться, мов іграшковий кораблик, змайстрований невправною дитячою рукою.
Зрідка "Голіафові" траплялись назустріч поодинокі моторні барки, маленькі пароплавчики, меткі індіанські піроги.
Сонце швидко котилося до обрію, поринаючи в імлу. Річка текла велично, спокійно. Проте її спокій був оманливий.
Останніми днями син Крутояра Олесь, худенький п'ятнадцятирічний хлопець у коротких штанцях і крислатому капелюсі, помічав, що течія ріки ставала все нестримнішою, навальнїшою, а нуртовиння — бурхливішим, загрозливим.
Капітан Пабло розповідав хлопцеві, як кілька років тому в страхітливу глибінь затягнуло маленьке суденце: катастрофа сталася зовсім раптово, із екіпажу не врятувалась жодна жива душа.
Ріка важко дихала, мов невдоволений велетень, якого казкові сили втиснули в тісне річище поміж замуленими берегами, вкритими непролазними хащами.
Олесь міцніше вчепився в металеві поручні. Гіпнотична сила води прикувала його погляд.
І раптом серед урочистої тиші залунало бадьоре й безтурботне:
Капітан, капітан, усміхніться,
Адже усмішка — це прапор корабля...
Олесь ніби прокинувся від забуття. Це невгамовний географ Самсонов гуляє по палубі й наспівує своїх улюблених пісень.