Камінь зм'як би скоріше, ніж воно. І хан не лише не змилосердився, а ще й посміятися з князевих послів схотів. Покликав князівну, зібрав усіх вельмож, усіх гостей і при них та при синові всю пригоду з Подолянкою оповів.
– Тепер, – каже, – вони привезли мені сто табунів коней і пригнали тисячу наших підданих, що у війні в неволю попали. Дивіться ж, що я на це скажу!
Гукнув на слуг і наказує:
– Їдьте мерщій на пасовисько і відділіть сто табунів коней, а в місті наловіть тисячу людей! Коней порозганяйте у степ, а людям голови повідрубуйте! Забагато маємо коней, а від людей тісно в місті.
Як почули це присутні, то їм від страху аж мороз по спині пробіг. Однак, ніхто не зважився проти ханового наказу слова сказати.
А хан, ніби нічого й не сталося, всміхається і до київських послів такими словами промовляє:
– Видно, ваш князь не знає, що у мене сміттям називається таке, що там у вас велику вагу має. Тримаю я вашу князівну для свого сина, бо другої такої красуні у світі нема. Коли ж уже хочете й справді її назад, в обмін дістати, то дайте мені щось таке, чого я ще не мав і не бачив. Та добре запам'ятайте: не хочу ні золота, ні самоцвітів, але хочу такого, що було б гарне, як золото, і самоцвіт[9], і як сама Киянка Красуня Подолянка. Як до семи днів мені таке принесете – віддам вам вашу князівну, а як не принесете – хай ваш князь не гнівається – бути Подолянці за дружину моєму синові улюбленому. За тиждень від сьогодні весілля.
Засмутилися посли, голови вниз поспускали і думу важку думають: за тиждень вони ж і до Києва не доїдуть. Коли б же й доїхали, то що можуть у викуп привезти, коли в того бусурмена справді лише пташиного молока бракує…
А гості сміються з ханової вигадки:
– Оце добре ти, володарю, придумав: хай дадуть тобі таке, чого в тебе нема, чого ти ще не бачив, і таке, що було б краще від самоцвітів і від самої Киянки Красуні Подолянки!..
Та тут несподівано озвалася сама Подолянка:
– Хай буде по твоєму слову, хане! Я сама за себе викуп складу. Дам тобі щось таке, чого ти ще не мав і не бачив і що буде краще від золота та самоцвітів, і від мене, грішної.
Здивувалися присутні й сміятися перестали. А хан зацікавився дуже:
– Що ж ти можеш дати?
– Це вже моя річ, – каже Подолянка. – Тільки ж ти приобіцяв мене звільнити за щось таке, чого ти ще не мав і не бачив і що буде краще від золота й самоцвітів. Гості – свідки.
– Гаразд, – погодився хан. – Я слова не ламаю.
А сам думає: "У жінок розум короткий. Що вона там зможе таке дати, щоб я його не бачив?"
Вернулася князівна у свій палац, усіх слуг повиганяла, а сама замкнулася і цілий тиждень не виходила. І ніхто не знав, що вона там робила.
Як же минув тиждень, вийшла Киянка Красуня Подолянка і звеліла повідомити хана, що вже викуп готовий.
Зібралися всі ханові сини, всі царедворці і всі гості, запрошені на весілля. Хан на золотому троні сів і свого найстаршого сина праворуч від себе поставив. Покликали послів від київського князя та й чекають.
Тоді прийшла й Подолянка і перед ханом плетений кошичок, накритий вишиваною хустинкою, поставила. Тоді хусточку зняла і каже:
– Дивись, хане!
Глянув хан і занімів з дива. А ханові сини й вельможі й гості, щоб краще бачити чудо‑диво, повитягали шиї, мов гуси, і очам своїм не вірять.
– Ну, хане, – питає тоді князівна, – маєш ти таке чи ні? Як не маєш, то, може, бачив коли? Коли ж бачив, то скажи, як воно називається.
Хан побачив, що програв і з досади навіть слова сказати не зміг. Але ханенко, якому ніяк не хотілося Подолянки втратити, вдав дуже веселого.
– Та це ж яйця! – крикнув навмисне голосно й силувано засміявся.
– Ба ні, ханенку, не яйця! – заперечила князівна. – Звалися яйцями, коли білими були. А тепер стали писанками. Своєї роботи хвалити не годиться, але хай усі присутні самі скажуть, чи мій викуп умові відповідає, чи ні?
Тут усі навіть про небезпеку забули й в один голос закричали:
– Відповідає, відповідає! Ці писанки кращі за самоцвіти і хіба ти одна можеш з ними красою змагатися!
Хан із сином дуже посмутніли, бо писанки й справді були чудові. Списані мудрими взорами, одна гарніша від другої, так і брали за очі. Та не лише за очі – здавалось, аж серце лоскотали. Померкли перед ними всі дорогоцінні прикраси на багатих одягах присутніх, і навіть величезний смарагд[10] на хановій чалмі[11] блиск утратив, неначе засоромився. Лише одна князівна при своїх писанках ще краща стала.
Тоді озивається хан пошепки до сина:
– Що тепер зробимо, сину? Мусимо відпустити Подолянку!
А ханенко, також пошепки, відповідає:
– Як відпустиш її – життя мені не буде! Глибоко мені ця князівна в душу запала. Вигадай щось…
Шкода ханові улюбленого сина. От він і каже до Подолянки:
– Гарні твої писанки – нема що сказати! Але і в нас такі вміють робити. Почекай тиждень – поставлю тобі їх цілий кіш.
– А як не поставиш? – питає Подолянка.
– Як не поставлю, – відповідає хан, – тоді проси мене, чого хочеш.
А сам собі думає: "У мене тисяча найкращих у світі мистців, а кожен з них тисячу штук уміє показати. То, хіба, зуміють і писанки зробити".
І скликав хан усіх найвидатніших мистців із свого царства, звелів усі яйця до палацу позвозити, всі фарби по крамницях викупити. І осадив мистців до роботи. А мистці наколотили фарб повні бочівки, побрали в руки пера золоті та пензлі шовковії і заходилися яйця розмальовувати. Малювали, малювали, тисячі яєць побили, так що довкола палацу ціле озеро з білків та жовтків постало, а зі шкаралуп виросла височезна купа. А найстарший мистець з дротяним нагаєм поза спинами майстрів ходить і, як хто не справується добре, то такому до ребер тіло розсікає. Котрі ж найкраще розмальовані яйця, велить окремо у великий кіш складати. За тиждень кіш був повний.
От знову зібралися вельможі, гості й слуги. Хан посередині на золотому троні сів і старшого сина праворуч від себе поставив. Тоді наказав покликати і Киянку Красуню Подолянку.
Відкрили кіш, а султан і питає князівни:
– А що, бачиш?
– Бачу, – відповідає князівна. – Великих ти мистців маєш, хане. Мабуть, ніхто краще від них яєць не зуміє розмалювати.
Зрадів хан, а ханенко – ще більше.
– Ну, що ж, – говорить хан, – умову пам'ятаєш?
– Пам'ятаю, – відповідає Подолянка. – Умова була така, що ти поставиш кіш, повний писанок. Але я тут ні однієї писанки не бачу.
– Як кажеш?! – скрикнули батько і син.
– Кажу, – говорить князівна, – що бачу перед собою великий кіш ГАРНО ПОМАЛЬОВАНИХ ЯЄЦЬ, але ПИСАНКИ тут нема ні одної!
Розлютився хай і звелів усіх мистців перед себе покликати. Мав їх жорстокою смертю скарати. Та вони почали проситися:
– Змилосердися над нами, хане! Є нас тут тисяча, і кожен з нас уміє по тисячі різних штук. Але як писанки писати, ніхто з нас не знає!
Ханенко з горя дорогу одежу на собі подер, а старий хан із сорому перед гістьми та з жалю за сином аж розхворівся. Та Киянка Красуня Подолянка на те не вважає, підступає сміливо до хана і пригадує:
– За першою умовою, хане, ти зобов'язався мене звільнити, а за другою – кожне моє прохання вдоволити. Твої царедворці й гості свідками були.
Та хан так охляв[12], що лише рукою махнув: мовляв, хай буде!
Отже, князівна каже:
– А моє прохання таке, щоб ти всіх моїх земляків, які у вас тут у татарській неволі пробувають, звільнив і додому відпустив. Бо у нас незабаром рокове свято – Великдень, а в цей день усі мусять бути щасливими.
Мусів хан і на це погодитись, щоб перед світом у брехуни не пошитися.
Ох, і справді ж радісний був того року Великдень, коли Киянка Красуня Подолянка вернулася в рідний Київ і привела зі собою видимо‑невидимо людей, що довгі роки в татарській неволі поневірялися! Кажуть, що тоді сонце цілий тиждень на небі стояло і не заходило. А дзвони так дзвонили, так дзвонили, що на цілий світ було чути.
Хан незабаром помер. А ханенко пішов у далекий похід свою тугу за Подолянкою розвіяти.
Кінець
Примітка упорядника інтернетної публікації
"Казка про Киянку Красуню Подолянку" Ольги Мак представлена тут за публікацією в книзі "Киянка Красуня Подолянка. Історичні казки", виданій 1998 року у місті Торонто (Канада). Книжка призначена у першу чергу для дітей українських діаспор у Канаді, США, Австралії, Аргентині, Бразилії та інших країнах, тому у виносках авторкою дані пояснення зокрема і до слів, котрі дітям, що мешкають в Україні, зрозумілі і без пояснень.
Авторські пояснення:
[1] ТАТАРИ – монгольський нарід, почали нападати на Україну у ХIII‑му столітті
[2] ХАН – татарський князь.
[3] КРИМ – півострів на Чорному морі, де колись жили татари. Сьогодні належить до Української держави.
[4] БОБР – звір‑гризун, що живе у воді. Його хутро дуже дороге.
[5] БУСУРМЕН – невірний, нехрещений. Татари не були християнами, визнавали магометанську віру.
[6] ЧЕРВІНЕЦЬ – золота монета.
[7] БРАНЦІ – невільники, люди, яких татари брали в неволю і продавали на тяжкі роботи.
[8] ТАБУН КОНЕЙ – велика кількість, так говорять тільки про коней.
[9] САМОЦВІТ – дорогоцінний камінь.
[10] СМАРАГД – зелений дорогоцінний камінь.
[11] ЧАЛМА – чоловічий завій на голову в мусульманських народів.
[12] ОХЛЯСТИ – втратити силу, знесилитися.