Що з цього?
— І десь там поблизу повинен бути хутір. У долині, майже в плавнях.
— Почалося, — зітхнула Марія. — Хутір, тополі за селом, плавні... Мушу засмутити вас, лейтенанте: ніяких хуторів поблизу нашого села нема. Ще запитання будуть?
— Не може цього бути. Десь там, поблизу Рибані, стояв хутір. Дід не міг пригадати назви, але що хутір був — то це точно. Майже в плавнях. Біля болота, там, де трясовина
— Ага, отже дід ваш походить саме з Рибані? Інтригуюча історія! Браво. Ну а щодо плавнів... Плавні величезні.
— Я це знаю. І про острови, і про трясовину.
Тільки тепер Марія, здається, повірила, що цей лейтенант справді щось знає про її село. Це і зацікавило дівчину, й насторожило.
— Трясовина там справді є. От тільки хутора нема. Ні, цього разу ви щось наплутали, лейтенанте. То, ваше, село звалося інакше. Жаль, правда?
Злива вщухла. Травневе сонце вперто пробивалося крізь хмарину облогу, дотягуючись блідим промінням до холодного асфальту, й освітляючи та зігріваючи всіх, кого доля закинула на цю степову станцію. До відходу поїзда Оснач стояв у тамбурі. Він був упевнений, що Марія вийде з вокзалу, чи хоча б підійде до вікна, навпроти якого зупинився його вагон. Але дівчина не підійшла.
А станція звалась "Веселий Кут"... — знову скептично посміхнувся своїм думкам Радомир, заходячи до вагона. — Така вже іронія долі... Але Рибань! Я не міг помилитися: Рибань! Просто, працюючи над повістю, я не зумів пригадати, як воно називалося. А хутір... Може, зараз його й не існує. Одначе тоді, у війну.. Скільки хуторів зникло відтоді. Кричинецький острів, Сатанинський брід... Досі пам'ятаю ці назви. Треба було назвати їхній красуні. Може, хоч тоді переконалася б, що це не дорожна побрехенька задля знайомства".
Радомирові минав п'ятнадцятий, коли дід вирішив нарешті провідати місця, в яких відбулася ота фронтова драма, і взяв його з собою. Проте добулися вони тільки до Одеси. В аеропорту в полковника морської піхоти у відставці Святослава Георгійовича Оснача раптово стався серцевий напад і, незважаючи на старання лікаря швидкої допомоги, через дві години, вже в лікарні, він помер. Ось так трагічно й завершилося "повернення в молодість" колишнього морського десантника Оснача, якого там, в Одесі, й поховали.
Вдруге Радомир мав намір навідатися до Рибані два роки тому, коли він уже працював у редакції обласної молодіжної газети. Навіть встиг оформити відрядження. Але, прийшовши ввечері додому, знайшов у поштовій скринці повістку військкомату, яка зруйнувала всі його плани. Випускникові університету Радомиру Осначу належало відслужити свої два офіцерські роки в армії. Закон є закон.
Ну а невеличку повість про перший десант морського піхотинця Святослава Оснача він писав уже в гарнізонному готелику, вечорами, після відбою свого взводу "крабової піхоти". Писав зарозповідями діда, з уяви, тим паче, що повість була художньою. Написати її Радомир поривався давно. До першої спроби пригадує, вдався ще в школі. Тоді в нього вийшло щось середнє між оповіданням і шкільним твором. Одначе невдача не зупинила його. В університеті він замахується вже на повість. Проте й цього разу далі кількох фрагментів замальовок справа не посунулася. Отож, по-справжньому взявся за неї в армії, коли й сам став офіцером морської піхоти, а відтак з'явився хоч якийсь там, нехай не фронтовий, всього лиш мирний, армійський, але досвід.
Отже, Рибань... Це ж треба було, щоб про це село і про перший десант діда нагадала йому на забутій богом станції якась зазнайкувата красуня!
Радомир відродив в уяві її обличчя, очі, зачіску Ні, пригадувати її, таку, особливо наніч, небезпечно. Зведе їх ще коли-небудь доля? А цікаво: зведе чи ні? Йому хотілося, щоб звела.
На його подив, путівець, що пролягав поряд із колією, виявився зовсім сухим — услід за машинами тягся довгий шлейф куряви. Невже і в тому, що далі Веселого Кута ця злива не сягнула, теж можна вбачати щось символічне? Тим паче, що небо попереду блакитно сяйне і по-святковому безхмарне. Через якихось дві години він уже мандруватиме вулицями Одеси, але ще й через рік від такого ось, високого, безхмарного неба на нього повіватиме холодом Кольського півострова, на якому служив. Так, високе, холодне піднебесся Півночі... Вдивляючись в нього, Радомир чомусь завжди пригадував краєвиди українського степу. Хоча зізнаватися в ностальгії не бажав, соромлячись її сентиментальності.
Сусіди по купе подалися до вагона-ресторану і, скориставшись із цього, Оснач видобув з валізи всі п'ять номерів газети, в якій публікувалася його повість "Перший десант". Тепер він уже не сумнівався, що дещо поспішив із цим твором. По тому, як побуває на озері, в плавнях, на Кричинецькому, поговорить з людьми, окремі шматки повісті обов'язково доведеться переписувати. Нічого не вдієш: реальність завжди виявляється прозаїчнішою і блідішою за фантазування, журналістика переконала його раз і назавжди. І все ж таки повість — ось вона, перша з трьох задуманих ним "родинних" повістей про морських піхотинців Осначів: рядового морської піхоти фронтовика Святослава Оснача, підполковника Кирила Оснача, його батька, що командує нині полком морської піхоти поблизу Новоросійська, і про себе самого, нехай всього лиш "дворічного", але все ж таки офіцера морської піхоти.
* * *
Овіяне солоними морськими вітрами, випалене нещадним бу— джацьким сонцем, узвишшя це зависло над затокою, наче корма викинутого на прибережні скелі підводного човна. Мініатюрний мис, пагорочок, що відгороджував його від степового просторовиська, та два кущі шипшини, що якимось дивом вип'ялися на кам'янистих схилах обабіч вершини — ось і весь плацдарм, відведений їм долею для останньої позиції, останнього бою і, мабуть, останніх годин життя.
Зрештою їм ще й добряче пощастило, що трапився цей високий крутосхилий мис, на якому фашисти не могли ні атакувати з тилу, ні просто оточити, і на якому, якщо доля виявиться милостивою для них, можна буде протриматись до останнього патрона. Щоправда, все це не давало їм жодного шансу на порятунок. Навпаки, вони опинилися в пастці. Але що вдієш? У їхньому становищі доводиться дякувати випадкові навіть за таку несподівану відстрочку.
Тим часом, звідси, з узвишшя, Святослав Оснач міг досить добре розгледіти чорні овали двох невеличких бухточок, що з обох боків підступали до їхнього мису. Двох справді чудових бухточок, які, напевне, слугували колись хлопчакам з поближнього села і пляжами, і рибальськими заводями, і гаванями для саморобних магелланівських плотів-каравел. Ними можна було б замилуватись навіть зараз, при світлі бліденького, "фронтового", як казав старшина Романчук, місяця, якби ж то не усвідомлення, що й у цьому райському куточку на тебе недремно чатує смерть, бо прориватися його піщаною рівниною понад морем — справа, по суті, безнадійна.
— Ну й що скажеш: скільки їх ще там, недобитих? — стиха запитав Оснач у Федора Романчука, викладаючи з трофейного патронташа останню обойму для карабіна.
— А дідько іх знає, — хрипко проказав Романчук. — Як не крути, з десяток набереться. В атаку вони більше не поткнуться — це зрозуміло, але й нас теж не випустять. А на світанку отримають підмогу, і виловлять обох по цих тернових кущиках, наче куріпок. Виловлять, студентичок, хоч плач, хоч молись — виловлять.
Він зле сплюнув і відвернувся. А Святослав ще якийсь час дивився йому в потилицю, не розуміючи, чому старшина говорить з ним так, ніби це він, Оснач, винен, що майже весь десант їх загинув, а вони, двоє останніх, опинилися у безнадійному становищі.
Вони з Романчуком були з одного взводу, але якщо Святослав завжди ставився до нього по-приятельськи, то старшина, навпаки, чомусь не злюбив його мало не з першого дня. Осначу здавалося, що зародилася ця неприязнь саме як Романчук дізнався, що до призову в армію він був студентом.
Як істинний моряк, Федір взагалі іронічно ставився до всіх новачків, що потрапляли до їхнього батальйону морської піхоти не з флоту, хоча б торгового, і до війни не мали ніякого відношення до моря. "Ні,
ви тільки гляньте, на кого тепер тільняшки намилюють! — обурювався старшина щоразу, коли хтось із новобранців невдало виконував тренувальну вправу чи потрапляв у халепу. — Де вони, Христофор і всі святі, набирають цих слинаків піщаних, на що душу морську розмінюють?!" А коли поруч виявлявся Оснач, обов'язково додавав: "Згадаєте моє слово: зганьблять ці студентики і форму нашу, і весь флот; нанівець зведуть, виродять!.."
Романчук видлубав німецьким багнетом черговий круглячок і старанно приладнав його на вершині пагорба навпроти себе, вимощуючи щось схоже на бійницю. Він уже вирив невеличкий окопчик, і тепер обкладав його камінням, неначе мав намір протриматись тут щонайменше тиждень. Звечора він те ж саме наказав робити й Осна— чеві, але той навіть не пробував братися за ніж — так і лежав собі в тому малесенькому виямочку між гребенем узвишшя й кущем шипшини, в якому заліг одразу, щойно добувся сюди.
— І все ж таки: чому й досі нема катера? — знову схвильовано заговорив Святослав, побоюючись залишатись наодинці зі своїми думками.
— Може, тобі персональний літак подати? Як командуючому фронтом. Ти що, телепню, справді сподівався, що за нами пришлють бодай якусь діряву баржу? Ми повинні були знищити склад припасів під Кир'янівкою — і ми його знищили. І міст через Кагарлик угрохали. А на світанку ще й закидали гранатами автоколону з ротою фашистів і якимось барахлом та розвіяли по степу румунський обоз... На передовій за два дні такого не завжди вдається накоїти навіть цілому батальйонові. Заради цієї погибельної "арифметики" нас і кинули сюди. А тепер що ж? Тепер зрозуміло... Ви, хлопці, своє діло зробили — і Батьківщина вас не забуде. Війна, Христофор і всі святі. І все — як на війні.
Воно так... війна. Хіба він не розуміє? І все ж таки не вірилося, що про них ось так, взяли й забули. Святослав сам чув, як перед висадкою лейтенант пояснював: "Ми повинні протриматися дві доби, рівно дві. На другу ніч /тобто, оце зараз/, до коси має підійти сторожовик. І подати світлові сигнали".
Жаль, що вчора на світанку, під час нападу на колону, лейтенант загинув.