Опірні пункти християнства й цивілізації знищено, але разом з тим знівечено й еспанські претенсії до великих обширів землі.
Еспанці помимо того, що Португалія якийсь час була приєднана до них, боронили своїх прав і своїх інтересів, не раз билися з бандейрантами, не раз громили їх і відбирали бранців та пограбоване добро, а при тому постійно вносили скарги до королівського уряду та Апостольської Столиці. Але це мало помагало, бо бандейранти були невловимими, або видумували собі різні претексти для нападів. Так, наприклад, Рапозо Таварес і Маноел Прето напали на редут св. Антонія під тим претекстом, що настоятель редуту о. Мола відмовився видати бандейрі раба одного з бандейрантів — Татаурану. В минулому Татаурану був вождем великого і сильного племени та належав до редуту. Пізніше він попав у рабство до Сімона Алвареса. Доля хотіла привести його разом з бандейрою в рідні околиці, з чого скористав Татаурана, втікши і сховавшись у редуті. Це ніби послужило причиною, що бандейра, в обороні інтересів свого товариша, зруйнувала редут і забрала в ньому понад 800 бранців.
Похід об'єднаної бандейри Рапоза Тавареса і Маноела Прето зачисляється до найвидатніших в історії, а бразилійський історик Таунай пише про нього таке: "Це була виправа жорстока, дійсно найжорстокіша, ніхто не може цього заперечити. Але рівночасно мала вона значні наслідки для майбутнього Бразилії. Коли б не заходи Антонія Рапозо Тавареса, кордони сьогоднішньої Бразилії були б на ріці Паранапанема, і Мато Ґроссо також не належало б нам, опановане еспанськими редутами".
І тому імена таких бандейрантів, як Таварес, Прето, Фернон Діяз Пайз Леме, Маноел Борба Ґато, Бартоломеу Буеноє, Паскоал Морейра, Франсіско Буенос, Матеус Луїз Ґроу та десятки інших сьогодні зачисляються бразилійською історією до найвидатніших постатей минулого. Але в ті часи, на які припадали життя й діяльність згаданих людей, їхні імена викликали жах, а сліди їхніх походів значили крові пожежі.
Треба зазначити, що і королівські уряди і Апостольська Столиця забороняли полювання за індіянами, особливо тими, що знаходилися в місійних оселях. Португальський король Себастьян ще в 1570-му році, а спільний для обидвох держав еспанський король Філіппе Другий у 1605-му році видали декрети, згідно з якими в рабство можна було брати лишень канібалів, або ворожо наставлених до колонізаторів індіян. Решта ж смирних племен не сміла підлягати ніяким утискам, переслідуванням, чи примусам до будь-якої праці. А король Феліппе Третій у 1611-му році проголосив був скасування всякого рабства для індіян, і лише під натиском рабовласників змінив цей декрет, давши право тримати далі в рабстві тих, які в ньому перебували, а також дозволяв полювати за всіми воюючими, чи то між собою, чи то проти білих, племенами. Остання редакція цього декрету дозволяла колонізаторам і бандейрантам вимінювати також бранців, що в міжусобній війні попали з одного племени до другого і, згідно з індійськими законами, мали бути вбитими. Індіяни мали звичку полонених прив'язувати на шнурок і так убивати. Тому полонені називалися "в'язнями шнурка" — "муссурани" — по-індіянському, або "корди" по-еспанському.
Однак, всі ці декрети й бу̀ли не мали великого значення за океаном. Їх обходилося різними дорогами, або просто не приймалося до уваги, і сила закону була безсильною проти закону сили.
По якомусь часі це привело до того, що індіяни, як вогню, боялись місійних осель, не вірили священикам-місіонерам і не давали себе намовити перейти жити до редутів. Вони або тікали в глибину пралісів, або ставали на стопу смертельної ворожнечі супроти кожного білого, або впадали в другу скрайність і, ставши по боці наїзників, добровільно помагали їм колонізувати землі й полювати на інші племена.
Взагалі, невідомо, якими б шляхами пішла історія Бразілії, коли б у португальських колонізаційних заходах не приймали найактивнішої участи мішанці, що походили від наїзників-батьків та індіянок-матерів, і самі індіяни. Фактом є, що французьку інвазію біля теперішньої столиці Бразилії — Ріо-де-Жанейро в затоці Ґванабара між 1555-1567 роками португальці відбили при допомозі мамелуків (мішанців) та індіян. Другим фактом є, що величезне індіянське повстання племен тамойос проти португальців у тих самих роках розбито об'єднанням племен ґваяназців. І нарешті в половині 17-го століття інвазію голландців, що окупували Пернамбуко, португальці також відбили при допомозі індіян та мамелуків. В одному з підручників історії знаходимо таке твердження автора про цей останній факт: "Спільна небезпека наблизила пана до раба, європейського вояка до бразілійського, білого до чорного і до індіянина-приятеля; з'єднала всі серця в одну національну родину і одну релігію". Автор говорить, як бразилієць, забуваючи, що в ті часи, як португальці, так французи, чи голландці, були однаковісенькими наїзниками й однаковісенькими ворогами індіян. А індіяни, стаючи то по боці португальців, то по боці французів, то по болі голляндців, помагали лишень одному наїзникові проти другого й для закріплення ворожої влади над собою клали голови у взаємовинищуванні на користь поневолювачів. Навіть мурини, відірвані від рідної землі й запроторені в рабство у цей далекий край, втягнені були у вир розигри ворожих їм сил і гинули за інтереси своїх ворогів.
Від епохи, в якій пробігає дія роману "Жаїра", нас відділяє понад три століття, і, здавалося б, фатальні помилки і злочини, що їх робили дикуни з бразилійських пралісів, не представляють собою ніякого інтересу для людей 20-го століття. А однак, передаючи цю книжку в руки читача, ми поручаємо йому проведення деяких порівнянь між давно минулим і сучасним, між примітивними дикунами й цивілізованими людьми нашої доби, між одвертими войовничими колонізаторами старовини й "носіями культури та братерства" модерного віку, між відданими рабами віджилої давнини й сучасними сторонниками ідеї мирного співжиття давуна* і сарни, пирію і пшениці, вогню й води, розбійника й чесного господаря.
Твори великих мистців є безсмертними й ніколи не тратять актуальности. Але авторка "Жаїри" зовсім не претендує на безсмертну славу, ані не зачисляє себе до великих мистців, і найбільшим щастям уважатиме, коли доживе до того часу, в який ідея роману перестаріє, а сама книжка не знайде аналогії в подіях нової ери.
Земля "Святого Хреста"
Над водами Паранаґви стояв теплий рум'яно-перламутровий листопадовий вечір 1640-го року. Під дотиками його пестливих долонь хвилі затоки мінилися й спалахували на гребенях рожевими вогнями. Золоте свічадо сонця, спускаючись нижче до обрію, побагряніло, і ліси на стіжкуватих островах у затоці видавалися зеленим полум'ям, що розливає довкола себе пристрасно-гарячу, помаранчеву луну.
Стомлений цілоденною спекою, острів Котінґа тепер дрімав, заслуханий у безконечну казку, що її пряли свіжі морські вітри, а затока колисала його ритмічними поштовхами хвиль і тулила до свого теплого лона. Із західнього боку, зовсім поруч, лежав його побратим — Котінґа Раза, а обидва вони були подібні до близнюків, що розкошують у літеплі, наготованому ніжними материнськими руками.
Чудова є затока Паранаґва із своїми широкими, спокійними водами, з пологими біло-піщаними берегами на заході від материка і високими, вкритими густим лісом — із сходу від океану. Численні острови, розкидані по її плесі, з берега виглядають гірським кряжем, вирослим з води, — так тісно громадяться вони один при другому, заступаючи вид на схід і становлячи собою надійне забороло проти грізних атак Атлантійського океану. Під їхнім прикриттям, врізавшись глибоко в землі суходолу, лежать дві затоки: Ларанжейрас — на північ і Паранаґва — просто на захід. Затока Ларанжейрас захищена від океану довгим, як рукав, півостровом Супераґві і щільно прилягаючим до нього островом Ільяс дас Песас — найбільшим у обидвох затоках. Трохи менший острів — Котінґа і його побратим — Котінґа Раза знаходяться близько устя ріки Ітібере, яка впадає з материка в затоку, а ще багато інших острівців довільно розмістилися по різних кутках Ларанджейрас і Паранаґви.
Чудова тут місцевість! Чудова, як казка, виповнена бездонною синню неба, живою зеленню на островах, прозорим золотом сонця і мрійними сплесками теплих хвиль.
Красень Котінґа, подібний до велетенського їжака, припавши плескуватою, оберненою на північ стороною до блакитного люстра, на самому вершечку своєї спини тримає білу, немов різьблену з цукру церковцю. З того горба відкривається широкий вид на всю затоку й пологе побережжя суходолу, а тому й не дивно, що цей острів, як природна, оточена з усіх боків фортеця з обсерваційним пунктом на шпилі, став ще у 16-му столітті привабою для перших колонізаторів півдня Бразилії.
Ціле побережжя від Паранаґви до Лагуни на півдні було ще в 1534 році зараховане до кіньйону[1] Санто Амаро, що належав до капітанії Сан Вісенте і був наданий з двома іншими кіньйонами шляхтичеві Перові Лопесові де Соуза у спадкове володіння за його заслуги перед португальською короною. Однак через те, що численні індіанські племена каріжо не допускали колонізаторів на свої землі й ця частина побережжя лежала пусткою, власник її не мав з неї ніякої користи і зі своїх прав не користав. Тому пізніше територія Сан Амаро була прилучена знову до державних земель, на яких осідав собі, хто лише хотів. Але таких охочих було дуже мало.
Щойно пізніше, десь під кінець першої чверті 17-го століття збройні експедиції колонізаторів, вибивши у жорстокій боротьбі індіянські племена з острова Котінґа, почали там оселюватися. Це був головно різний зброд злочинців та авантюрників, які ховалися від переслідування закону і, користаючи з безгосподарних земель, знаходили собі там безпечне пристановище.
Обставини, однак, змінилися, коли десь у тридцятих роках 17-го століття на Котінгу прибув з Кананеї фідальґо еспанського роду — дон Ґабрієль де Лара. Енергійний і спритний, він, перш усього, дійшов до порозуміння з племенами каріжо і не лише став з ними на мирну стопу, а й зумів заохотити їх до всілякої помочі у заснуванні нової оселі на материку.