прошу дати мені руку. Я проведу!
Ластівка дозволяє взяти себе під руку, і Грицько майже підносить її ігри кожному кроці. Тепер кожний її крок болить і його. Не те, щоб йому було важко! Він же сильний, а Ластівка така легенька... — Така вимарніла, винужденіла! —— прошиває нараз його гадку. Дивно, що він цього ніколи не завважив!
Ластівка вже ледве торкається болючою ногою землі, а лице в неї таке викривлене, що Грицько не може інакше:
— Може... може пристанете? Тут вже безпечно...
І з жахом думає, яка ще далека дорога і хто знає, чи повстанці вже не змінили тимчасом постою.
— Нічого, сину, якось я вже зайду! — і старається йти так, ніби нічого ...
Хто ж їй дозволив казати "сину"? Грицька ніби громом прибило: то ж сам Байрак розказував, що чоловіка Ластівки кропнули німці в Лисиницькому лісі, а синок-немовля помер із голоду, коли її арештували ... Сам Байрак! Отже, правда!...
Ластівка вже аж постогнує стиха, а він майже несе її, бо його руки дужі...
І з якоїсь речі згадуються яблука, горіхи, черстві медяники... Находив їх у головах на своїй лежанці... Ділився ними чесно з дядьком Семеном...Але ж... Ні, не так! Ні, так!
Грицько напружено шукає у спогадах... Ні, таки так! Це було завжди тоді, коли Ластівка була на постою в них!
Ластівка дихає важко, вже майже квилить.
А в Грицька думки гонять нестримано: чув же не раз, як вона хлипала через сон, коли вночі повертався із стійки. Думав: от, жінка!...
І завважує, що нога Ластівки залишає криваві сліди на піску... Господи, де ж це Грицькова бистрота? Та ж треба ногу перев'язати, а то командир вилає, скаже, що Грицькові не місце між повстанцями!
Ластівка майже падає на найближчий пеньок. Грицько клякає перед нею, дре завзято свою сорочку і перев'язує ... Така глибока рана, береги пошарпані... І знов стає зрозуміло: так часто снилося, що хтось обкриває, хрестить його ... Здавалося, навіть бачив когось над собою через півзакриті вії. Не думав про це, бо воякові і снити так не годиться!
Аж тепер знає і хочеться йому припасти до стіп Ластівки і розхлипатися: "Мамо"!
Ой, уже навіть сльози в очах, а воякові цього ж не вільно! Вже й не питає, тільки підносить Ластівку, несе далі на руках, хоч і погинається під тягарем. І воркоче найгрубшим голосом, що його може видобути із горла:
— Бо таке з вами ... з жінками! І знов дядько Семен не матиме долота!