Бо так влаштована любов. Тож подружні стосунки є найвищим проявом любові. І кохання є родзинкою на торті подружньої любові.
Звісно, ще існує любов між сестрами та братами, а також любов між друзями, бо дружба — це вид любові. Так нашою любов'ю може охопитися кожна істота у творінні, якщо ми дружні до всіх і люблячі з усіма. Але існує лише одна істота у творінні, яку ми кохаємо: наша половинка. Кохання можливе лише з нею. Ось чому волхви попереджають: не перелюбствуйте, тобто не кохайтеся з тими, хто не є вашою половинкою. Бо, роблячи це, ми знецінюємо кохання, вчиняємо наругу з кохання і стаємо нездатними на справжнє кохання, а це є найбільшою втратою в житті.
Кохання — це вічне щастя Богині й Бога. Вона хоче кохати Його безліччю відтінків кохання, вона хоче проявити у Своєму коханні з Ним безліч смаків та присмаків. І для цього Вона поширює Себе в безліч живих істот, однією з яких є кожний з нас. Наше життя є нескінченною школою любові, яка призначена для того, щоб врешті кохатися з Богом. А до того, як ми навчимося такої досконалої любові, щоб бути здатними на це, утіленням Бога для нас є наша половинка.
Через тиждень після сваямвара ми з Бадрасеном одружилися в цьому нашому втіленні, пройшовши шлюбні церемонії в домі моїх батьків. Той тиждень Бадрасен провів зі мною, а я провела з Бадрасеном: ми кохалися, весь тиждень поспіль. А після весілля він забрав мене до свого дому. Його родина, яка тепер є моєю родиною, живе на заставі Чорний Бір.
Ми були дуже щасливі. І ми квапилися жити нашим щастям, бо не знали, скільки часу ми на нього маємо. Ми квапилися народжувати дітей. Наш перший синочок народився точнісінько через десять циклів місяця після мого сваямвара. Це означало, що його було зачато саме тоді, коли ми завершували наш танець кохання, розпочатий на майданчику сваямвара. Тож ми назвали його Премнат — танець кохання. А вже через два місяці після пологів ми знову кохалися, і знову весь тиждень поспіль.
— Я хочу, щоб тепер у нас народилася донечка, — замріяно сказав Бадрасен під час невеличкої перерви, яку ми влаштували, щоб поїсти та щоб я погодувала Премната. — Вона буде твоїм маленьким поширенням, богине. Я хочу ще більше краси в нашому домі.
— Моє маленьке поширення нам не потрібне. Нам потрібні твої поширення. Найгарніша краса для мене — це твоя мужня врода. І я збираюся поширювати лише її, мій коханий герою, — відповіла я ніжно, та невблаганно.
— Хай буде так, як бажаєш ти, — погодився мій витязь, взявши мене на руки і віднісши в ліжко.
І так воно і сталось: я встигла народити чотирьох синів. А потім на землю аріїв прийшла пекельна війна.
Останні півтори тисячі років єдиним незнищенним ворогом, який знов і знов нападає на наш народ, є москвачі. Самі себе вони вважають людьми, та ще й найкращими серед усіх людських народів. Але нічого людського в них нема, крім людоподібної зовнішності. Вони чорти. Пекельні чорти.
Їхня столиця, яка являє собою підземний бункер їхнього вождя та його рабів, знаходиться на березі річки Москва серед лісів на півночі. У москвачів нема ні міст, ні сіл, ні хуторів. Вони живуть у землянках, барлогах та норах. Вони не знають ані землеробства, ані скотарства. Основні їхні заняття — крадіжка та розбій. Суспільний лад, у якому вони живуть, називається дідівщина. Це тип рабовласництва, в якому раб має можливість за певні обставини стати рабовласником, який називається дідом. Дідом може стати лише чоловік, а всі жінки є рабинями. Діди — моторошні кати, мучителі та гнобителі, бо одна з головних рис москвачів — садизм. А завдяки своїй другій головній рисі — мазохізму — москвачі є вірними рабами, які обожнюють своїх дідів. Свободу вони бояться і ненавидять. Сімейний лад москвачів називається снохачество, що по суті є певним аналогом дідівщини, але вже не на рівні суспільства, а на рівні родини.
Харчуються москвачі м'ясом тварин, людей і москвачів. Вони полюють на вагітних самок і дитинчат тварин, нападають на людей (здебільшого жінок і дітей), а також поїдають одне одного. З меду лісових бджіл москвачі роблять медовуху — міцний алкогольний напій, який є їхнім основним питвом.
Воюють москвачі за допомогою підлості, підступу, обману та хитрості. Вони ніколи не виходять на бій проти війська. Нападають здебільшого вночі, лише на цивільних, ґвалтують жінок, убивають усіх, крім дітей, яких викрадають, щоб виховати з них москвачів, грабують, спалюють будівлі та поля. Навалу москвачів дуже важко зупинити, бо вони ховаються в лісах, риючи там нори, які вони маскують так, щоб їх не знайшли.
Бадрасен героїчно загинув у першу ж ніч навали. Увечері дозорці повідомили, що з півночі лісами, ховаючися і заплутуючи сліди, мов звірі, в нашу країну пробираються великі й маленькі озброєні групи москвачів. Тож наша застава була готова до бою. Ніхто не спав. Вирішували, чи варто розділитися на групи, які відправляться на охорону кожного з семи найближчих сіл ратаїв, чи краще залишатися разом, чекаючи на повідомлення, а коли стане відомо, куди здійснено напад, усім ударити туди.
— Доки гінець добереться до нас, а ми доберемося до місця нападу, москвачі вже зроблять свою справу, і ми не встигнемо нікого врятувати. А якщо в кожному селі на ворога чекатиме п'ятеро кшатріїв, вони приймуть бій, а тим часом гінці поїдуть за підмогою до сусідніх сіл. Така схема краща, — висловив свою стратегічну думку Бадрасен. Усі з ним погодилися.
— Якщо більше не побачимося, не тужи. У тебе є чотири моїх поширення, богине, — встиг сказати мені мій коханий герой і помчав конем в одній з п'ятірок витязів.
Саме на те село, яке охороняла група Бадрасена, напав великий загін москвачів. Їх було кілька сотень. Наші воїни прийняли бій і не дали чортам увійти в село. Коли останній з кшатріїв ще продовжував битися, прийшла допомога ще з п'яти воїнів, а згодом туди дісталися й інші двадцять п'ять. Коли бій закінчився, всі до жодного вороги були вбиті.
Коли вранці я, дочка кшатрія, дружина кшатрія і мати чотирьох кшатріїв, дізналася про те, що сталося, я плакала. Але не від горя. А від захвату, від гордості за мого чоловіка. Такий уже наш рід. Ми не тужимо за нашими героями, ми ними захоплюємося. І все життя живемо з цим захопленням. Це захоплення ми передаємо нашим дітям, і вони виростають героями, як їхні батьки.
— Про що ти молишся, мій маленький герою, — спитала я нещодавно Премната.
— Я прохаю Богиню й Бога зробити мене здатним захистити людей так, як це зробив мій тато, коли в цьому буде потреба, — відповів один з моїх синів, поширень Бадрасена. І я знову плакала. І знову не від горя. А від захвату, від гордості за мого сина, який ще дитина, але вже має серце великого героя.
Написано і додано до Книги Роду Поліських Кшатріїв вдовою Бадрасена.