Вона просто не могла дати відповідь на це питання сама собі, оскільки не так вже й просто судити саму себе. Однак одне вже не бажання давати своїм діям категоричну оцінку могло свідчити про те, що вона була хорошою матір'ю.
Вона любила свого сина більше ніж кого-небудь в цьому світі і працювала лише заради його блага... та що вже там говорити... вона просто жила і існувала в цьому світі тільки для того, щоб бачити кожен день посмішку цього чарівного хлопчика, бачити його добродушні кругленькі очі, мати можливість відповідати на його гору дитячих, але в той же час неймовірно щирих питань, одвічно стежити за його харчуванням і радісно бродити разом із ним по парку, тримаючи його маленьку, уявну настільки тендітною, ручку.
Все життя складається з настільки дрібних моментів, що ми найчастіше їх просто не помічаємо, проте залишаючись в одну мить в повній самоті людина приходить до усвідомлення того, наскільки ж ці самі моменти були ними упущені і наскільки ж величезний вплив вони, насправді, мали по відношенню до нас самих й наших близьких протягом всієї уявної безпросвітності життя.
І ось знову настав час, коли голова поглинається судженнями, коли сам розум нібито перетворюється в спустошений квітковий магазин, який з кожною наступною миттю все більше і більше заповнюється новими квітами. Аромат дурманить, думки починають плутатися во єдино і людина не знаходить нічого кращого, ніж дозволити цим самим судженням зіграти з нею в злий жарт і віддатися глибині спогадів.
Однак спогади, які нахлинули на пані Віталіну були настільки дивними, що навіть вона сама зуміла це усвідомити, заглянувши крізь весь обеліск туманності, що запанував над її головую.
Вона згадала про все те, що випадало на її шляху, одночасно радісне і сумне, захоплене і розчаровує, проте так чи інакше все це зводилося до одного поняття, відомому кожному з нас: до самого життя.
Перед очима крізь миготіння почали пробігати всілякі події, несподівано для себе самої вона згадала ту мить, коли дізналася про те що була вагітна і навіть не знала як собі це пояснити в ту саму секунду, не знала яке саме почуття пронизувало її – щастя, здивування, занепадництво, страх... проте варто було їй задуматися і вона зрозуміла, що це була лише невизначеність перед прийдешнім, після чого її тут же пронизав шалений приплив радості, яку вона, до того самого прекрасного дня, ще ніколи не відчувала.
Що саме це було? Вона не могла дати однозначної відповіді і до цього дня. Не могла й зрозуміти того, чому саме цей спогад зараз поглинав її. Швидше за все саме це і було першим істинним почуттям матері, почуттям жінки, яка усвідомила факт того, що під її серцем повільно формується нове життя... її життя.
Мати проживає не тільки своє життя – її існування безперервно пов'язане з її дітьми, в яких вона закладає частинку себе, а потім продовжує жити в них самих, нібито стаючи їх душами.
Багато хто пройшов перед її очима на цьому пероні. Всі кудись поспішали, всі були вдумливі, а часом і злегка розгублені. Цей вокзал, саме це місце перетворилося в якусь подобу Вавилонської вежі, що ввібрала в себе незліченну кількість людських сердець, культур і світів, ставши одним з небагатьох місць планети, де людське створення здобуло можливість доторкнутися до того, що уособлювало собою саме творіння людського суспільства. І досить було просто озирнутися навколо, тут, серед натовпу на вокзалі, щоб усвідомити факт того, що наш світ і ми, що населяють його діти – це одне ціле, яке все ніяк не може знайти саме себе.
Однак, на подив, серед усього цього буйства мерехтливих очей, дивлячись на свого сина, вона зуміла зрозуміти те, що їй вдалося знайти себе, згадати про те який саме шлях вона пройшла.
Мить… і вона згадала про нього... про свого брата, якого вона втратила під час сімейного відпочинку на морі, коли хлопчикові було всього шість років, в точності, як і її маленькому синові зараз.
Прекрасна, але в той же час надто вже занурена в глибини своїх думок Віталіна не могла без печалі й гіркоти на серці згадувати ту мить, як на її руках, руках зовсім ще юної дівчини, лежало бездиханне тіло її потонулого брата і... тут же серце пронизував біль і вона, абсолютно не вимушено, міцно на міцно стисла руку свого хлопчика не бажаючи відпускати його від себе ні на одну мить.
— Господи, нехай поїзд запізниться, з буденної причини або ж зовсім буде скасований, щоб я не відпускала свого хлопчика. — Благав її внутрішній поклик.
Її маленький Дмитро повинен був відправитися разом з бабусею і дідусем в Херсон, чому і зовсім не противилася Віталіна, а вже тим більше не противився Дмитро, в очах якого ця поїзда в рідне місто його матері, була нічим іншим, як неймовірною і казковою пригодою. Звичайно ж хлопчикові дуже хотілося, щоб його мати поїхала разом з ними, проте її пов'язували ділові зобов'язання.
Самій же Віталіні, після набіглих, ніби сама хвиля, сумних спогадів просто хотілося обійняти свого сина, настільки міцно і палко як ніколи раніше. Дитина просто озиралася навколо і в його очах чітко було зримо те, як він намагався сприймати все, що відбувається, він намагався пізнати все те, що його оточило, як щось особливе, як щось те, що може статися тільки тут і ніде більше.
Однак в очах Віталіни читалося хвилювання, материнське хвилювання за свою дитину, яка до самого березня буде в далині від неї. Вона дуже хотіла б відправитися разом з ним в цю дорогу, показати йому місто, погуляти з ним по тих же місцях, по яких вона колись бродила разом зі своєю матір'ю в його віці і просто бути для нього хорошою і люблячою мамою, але на жаль, життя ніколи не дозволяє нам жити саме таким чином, яким нам хотілося б і навіть якщо бажане складається саме так, як ми його собі уявляли, все одно з якогось підступного кута доля так чи ж інакше постарається підкинути нам камені під ноги. Головне ж питання полягає лише в тому, як саме ми впораємося з тими труднощами і випробуваннями, що нам кидає під ноги саме життя.
Вона завжди була тією, яка не стане піднімати руки при вигляді небезпеки або ж будь-якої дилеми, одвічно знаючи, що їй вдасться винести абсолютно все, що їй буде предписано в доленосній книзі.
Їй не було зрозуміло, чого саме ця сама доля бажала від неї зараз, проте варто було ще кілька миттєвостей постояти задумавшись, як до неї тут же приходило усвідомлення того факту, що від неї зараз потребується все та ж сама мужність, яка супроводжувала її при кожних починаннях і звершеннях, на які вона насмілювалася піти і які виносила з високо піднятою головою.
Жодна любляча мати просто не може відпускати свою дитину з бездушним серцем. Так, Віталіна відправляла свого сина погостювати до своїх батьків, до його бабусі і дідуся, яких він любив, здавалося часом, навіть ясніше ніж любив рідну матір, проте, можливо, так здавалося самій пані Віталіні і, як би там не було, вона була тільки рада тому, що її чарівний син знаходив радість і умиротворення в компанії її батьків, які допомагали їй ростити цього чудесного хлопчика.
— Начебто скоро повинен прибути поїзд. — Промовила пані Єва, мати Віталіни.
— Нам би довелося менше чекати, якби ти не вчудила паніку і не стала переживати за те, що ми можемо запізнитися. Ось, будь ласка, на сорок хвилин раніше прийшли, ні з того ні з сього, тепер стій і чекай! — Обурено вимовляв Антонін, як не важко здогадатися, що був ніким іншим як батьком пані Віталіни. — Ось, Єва, подивися, Дімка зовсім замерз вже.
— Мені не холодно, Діду. – Лагідно промовив хлопчик.
— Ну і слава Богу.
Дружина як ніколи раніше подивилася на пана Антоніна. Це був неймовірно обурений і глибокий погляд, об гостроту якого можна було порізатися набагато легше, ніж об лезо бритви. Такий погляд був характерний лише для тих людей, яких любов пов'язує аж надто довгий час, щоб дозволити їм висловити всю ясність і глибину своїх почуттів або ж в повсякденному погляді, або ж в парі дивних для оточуючих, але в той же час більш ніж зрозумілих тільки для них обох слів.
— З роками ти став зовсім нетерплячим, я навіть не знаю, що послужило для цього причиною, Антонін? Ти тільки те й робиш, що скаржишся і знаходишся в пошуках того…
— Єдине чого я шукаю так це спокою!
— Тільки не кажи мені, що ти його недоотримуєш! З тих пір як припинив викладати тільки те і робиш, що сидиш у своєму кріслі уткнувшись в телевізор. Спокою йому не вистачає…
— Давай ... давай, кричи на весь перон про те який у тебе поганий чоловік, а потім ще з піною у рота доводь, що це я одвічно скаржуся.
— Господи, Віталіна, дочка за що мені це покарання, ти хоч мені скажи?
— Це називається шлюб, мамо.
— Ага... тому ти в ньому не зуміла протриматися більше трьох років.
— Мамо!
— Гаразд, не буду ... проте дочка…
— Я все розумію мама, давай не зараз.
— Ну так, звичайно, все на потім. Ось тільки саме життя на потім не відкладеш.
— Хіба? — З єхидною посмішкою вимовив Антонін.
Мить... і варто було всім замовкнути, після настання багатозначного взаєморозуміння, як тут же неспокійні, лише частково умиротворені і навіть байдужі серця пронизав настільки рідко навідуючийся шепіт, який з кожною наступною миттю тільки те й робив, що спадав ... спадав і спадав, проте варто було пройти ще кільком секундам, як тут настала вона: всеосяжна мить спокою, яка в точності як підкрадаючийся до своєї здобичі хижак, примірялася з самою собою перед тим, як завдати вирішального удар.
І тут, серед всієї навколишньої спільності прекрасна, але в той же час не сама впевнена в собі і, можливо не найщасливіша, Віталіна Куницька в перший раз опинилася в ній – в імперії тиші, яка була просто незрівнянна ні з чим в цьому світі.
Тільки вона... і лише огортаючий холодок, що повільно пробігав з низу вгору по тілу, нагадував про те, що вона все ще існує в цьому світі, а не в будь-якому іншому. Вона тут і ніде більше, але в той же час дух її зараз в зовсім іншому місці, в якому є лише тиша і одвічне мовчання й невідомо чи це через страх, чи через піклування, а може у зв'язку із байдужістю до всього світу і навіть по відношенню до самої себе, проте це має місце бути... і тільки що вона доторкнулася до могутності цієї тиші і до її сили.
Тиша стала плавно відступати і став помітно відчуватися плавний ритм серця.