Чудасій

Але я не мав настрою. Одягнувся і пішов додому. Якраз уже з тиждень до мене добиралася небез­печна серцева хвороба, тим більш небезпечна, що була безнадійною. І справді, чи міг я мати бодай найменші на­дії на взаємність від тієї дівчини, за якою пропадала по­ловина всіх студентів, а друга половина, коли і не пропа­дала, то тільки тому, що здавала собі ясно справу з мар­ности таких зазіхань? Вже одні Тамарині темно-каштанові коси, що спускалися нижче колін, варті були кохання. Са­мими тільки тими косами Тамара вражала кожного незна­йомого й вигідно відрізнялася від решти дівчат, майже поголовно стрижених за модою "під баядерку". Тамара знала ціну своїх кіс і носила їх з граціозною гордістю: од­ну наперед, одну позад плечей. Її ясно-карі очі світилися, як бурштини, а підкреслена скромність і майже постійно опущені довгі вії робили це точене личко ще привабли­вішим і чарівнішим.

Дивно було мені тільки, що я, знаючи Тамару Усевич майже від дитячих літ, ніколи про неї не думав. Знав, що вона гарна, що вона буде красунею, але її зовнішність ні­коли мене не хвилювала. Але ось тепер, зустрівшись з нею на інститутській вечірці й протанцювавши два танці, по­чув, що зі мною погано. Згодьтеся самі, що, коли вас починають у вечірніх сутінках опановувати ніжні мрії, а на світанках ввижаються дівочі очі — справа стоїть зле...

Тамара обіцяла неодмінно прийти на турнір і подиви­тися на чемпіона, а я потайки крив у собі думку, що в цей вечір зможу більш-менш оцінити, яку вартість мають мої аморні шанси. Коли дівчина, буде до мене схильна (на що, зрештою, я не покладав великих надій) — тоді треба від­новити давнє знайомство з її батьком і поставитися вза­галі до справи поважно. Коли ж ні — тоді геть з мріями! Хворобу треба здушити силою волі й здорового розсудку на самому початку.

Це все я думав, ідучи на турнір. Тимчасом Тамара не прийшла і тим самим зіпсувала мені настрій. Не люблю непевности! Або туди, або сюди...

Стояв мрячливий листопадовий вечір. Вітер обривав десь у високому небі клапті вогких хмар і залюбки запи­хав їх перехожим у рукави та за коміри. Світло вуличних ліхтарів, розпливалося в тумані жовтими плямами, ніби душилося в густому від вогкости повітрі.

Піднісши високо комір плаща і щулячись від холоду, я спішив додому. Почував себе і втомленим і роздразненим, а від надмірного курення було гірко в роті. Перейшов квартал, завернув за ріг, як раптом мене зупинило питан­ня, вимовлене просто у вухо:

— Ви хотіли ходити королевою, правда? Коли б були пішли королевою — за чотири ходи дістали б мата. А я — конем, конем! Кінь — шляхетна тварина, він не зрадить, як якась там цариця Катерина. Ц-ц-ц!

Признаюся, що від несподіванки я став, як укопаний, такою дивною мені видалася ця розмова, що її Альоша ніби не починав, а продовжував з найцікавішого моменту. Ще дивнішим видалося мені, що цей чоловік, який завжди і скрізь говорив виключно по-російському, тепер загово­рив по-українському, і то так чисто, з якимсь особливим, приємним акцентом. І в той час, коли мій несподіваний знайомий запальчиво пояснював мені різні тонкощі шахо­вих. комбінацій, я стояв з широко відкритими очима й мовчки дивився на нього.

— Ви що? — увірвав сам себе Альоша.. — Дивуєтеся, що я до вас заговорив?

— Ні... — змішався я. — Навпаки, мені дуже приєм­но...

— Ну, приємність тут ні при чому. Я питаюся, чи ви здивувалися?

— Та, правду сказавши, ви мене й здивували...

— Що я підійшов до вас і заговорив?

— Ні, не це...

— А-а! Вас дивує, що я заговорив по-українському?

Цим питанням він остаточної збив мене з пантелику, і я вже просто зовсім не знав, що відповідати. На щастя, Альоша не чекав моєї відповіді й відразу ж змінив тему, за що я йому був у душі глибоко вдячний.

— Де ви живете? — спитав.

— На вулиці Крупської.

— А-а! Крупської — Котолупської — мадам Леніної! Ц-ц-ц! Ну, ходім, я вас трохи проведу....

Збентежений і розгублений, як рідко коли в житті, покірно обертаюся і ступаю далі поруч Альоші. Зрештою, не зовсім поруч, бо Альоша тримається на пів крок ззаду й говорить мені просто у вухо:

— Я з батьком завжди говорю по-українському, і з жінкою та дітьми також говоритиму тільки по-українсь­кому. Тільки ж що жінки поки що катма! Ц-ц-ц! А от з мамою, з сестрами і взагалі з усіми чужими людьми я го­ворю тільки по-російському. Знаєте, як сказано у Священ­ному Письмі? "Не мечіть бісеру перед свинями". Ц-ц-ц! Як вас звуть? — спитав знову, несподівано змінивши роз­мову.

— Павло Степанович Омельченко.

— А-а-а! Ну, це все одно. Я напевно і так вас ніколи по-батькові не кликатиму. А я називаюся Олекса Ухо, знаєте? Власне, навіть не Ухо, а Вухо, бо мої предки були козаками. Але для "вєліко-русково нарєчія" ні Вухо, ні Олекса не є милозвучними словами, бачите. І мого діда ще у війську перехристили на Ухо, а мене ось — на Альошу. Альоша-Матрьоша-Макінтоша — красота! Ц-ц-ц! Є таке ім'я Макінтоша?

— Не знаю, не чув... .

— Напевне нема! Але це я так собі спитав, між ін­шим... А ваша тітка померла, правда?

— Котра тітка?

— Ну, та, що я в неї дрова рубав, і ви тоді прийшли. Забули?

— Ні. А ви також не забули?

— Ні. Я взагалі ніколи нічого не забуваю. Ви ходите на полювання?

— Ні, я не мисливець.

— Шкода. Ходили б разом. Я дуже люблю полювати, особливо на зайців. Той чемпіон, до речі, — страшний нездара. Він не виграв би в мене ні одної партії... А ви знаєте, що моя мати — то справжня відьма. Батько — дуже добрий, але нещасний через неї... Вам дивно, що я так говорю одверто?

Він сипав, як горохом, і від тих несподіваних скоків у розмові та від дитячо-одвертих запитань я почував себе так, немов би мене в гарячій лазні прали з усіх боків ві­никами.

— Ну, признайтеся, що вам моя одвертість видається недоречною і гідною осуду! Так про рідну маму не гово­риться з малознайомими людьми, правда?

Що за дивний чоловік! Господи, от уже воістину "чу­дасій"! І що було йому відповісти? Але, поки я надуму­вався, відповідь сама собою вийшла через мої уста:

— Дійсно, так не слід говорити, — сказав я вголос, і від того мені стало відразу легко. Тепер я вже зрозумів, що з Олексою треба бути цілком щирим, таким щирим, яким він є сам.

— О-о, — запальчиво говорив Олекса, — ви не ду­майте, що я всім про це говорю! Навпаки, нікому нічого не кажу. Тільки вам. Між іншим, ви мені давно подобає­теся, і я радий, що з вами познайомився.

Тут Олекса, зупинився і простягнув мені руку.

— Ви вже вертаєтесь? — спитав я, стискаючи його мускулисту, теплу долоню.

— Ні, я піду далі. Це я просто для знайомства подав руку... Ви не ґепеушник?

— Що?

— Ну, чи ви не є сексотом ҐПУ*?

— Ні, — засміявся я.

— Я знаю. Тільки, так спитав, між іншим, щоб мати певність. Скільки вам років?

— Двадцять шість.

— А-а, то, значить, ви помрете раніше від мене на п'ять років.

— А то чому?

— Бо мені всього двадцять один. Отже, коли брати за теорією ймовірносте і припустити, що пересічний вік людини... Зрештою, єрунда! Теорія ймовірности тут ні при чому. Бувають же люди, що живуть і до сто років, а бува­ють такі, що вмирають у сімнадцять з половиною, прав­да? До речі, я терпіти не можу ґепеушників.

— Але про це ліпше вголос не говорити...

— Наплювать, я не боюся!.. Ви маєте наречену?

— Ні, — знову засміявся я. — А ви?

— Я ще також не маю, але вже незабаром почну шу­кати. Це ви тут живете?

— Так, я тут живу. Заходьте.

Запросив я з чемносте, переконаний, що, з огляду на пізній час, гість відмовиться. Але помилився. Олекса по­чекав мовчки, поки я відчинив двері, і увійшов до кімна­ти.

— Будете пити чай? — спитав я.

— Ні, не буду. А... ви на. чому варите?

— На примусі.

— О, то я зараз розпалю! Де ваш примус?

— Та ні, сидіть. Я зараз розпалю сам.

Олекса покірно сів, але зараз же, як тільки я вийшов до передпокою, що правив мені одночасно і за кухню і за умивальку, з'явився коло .мене.

— Я, знаєте, — заговорив він, — дуже люблю чай. Цілий день — чай і чай. Обідати — не дуже, а от чай!.. Рано, знаєте, всі дома спля-я-я-ять, — вимовив чомусь розтяжно це слово, — а я тихенько встану — і зараз вар'ю чай. Потім поставлю склянки на столі, покладу хліб, мед... Ми їмо багато меду, знаєте?.. Фу, як ця бензина димить! Заб'є вам пальник, побачите!.. Краще розпалювати денатуратом. Ви вірите в призначення?

— Що?!

— Ну, в призначення. "Що має бути — того не мину­ти" — не знаєте?

— Більше не вірю, як вірю.

— Чому не вірите?

— Та тому, що людина, яка вірить у своє призначення, може лежати на печі, не ворухнувши й пальцем, вичі­куючи свого "не минути".

— А ви б могли так лежати?

— Власне, що не міг би.

— Ну, то, значить, це і не є вашим призначенням. Коли б призначення вам веліло лежати на печі — ви і ле­жали б. А так — ні. Бачите, навіть печі не маєте, а на при­мусі хіба не будете лежати. Ц-ц-ц!..

Олекса зморщив при тому носа й видався мені таким забавним, що я розреготався до сліз.

— О, бензина вже вигоріла, треба помпувати! — скрикнув мій потішний гість і кинувся до примуса.

— Та лишіть, Олексо, я сам!.. — спробував я його спинити.

Але він мене не слухав.

— А-а, бачите, я ж так і знав, що пальник заб'ється! — крикнув, він. — Де голка?!

Я вже не протестував і подав голку.

Олекса розпалив примус, налив у чайник води, по­ставив його на вогонь і взявся мити руки. Робив усе охай­но, справно, навіть педантично і поводився так, ніби був у власній хаті.

— Я все люблю робити сам, знаєте? — говорив при тому. — Сам собі скарпетки церую*, сам ґудзики приши­ваю, сам сорочки перу і прасую. Бачите, які в мене сороч­ки? — спитав гордо й вип'ялив груди.

— Бачу. Я вже давно заздрив вам, дивлячись на ваші сорочки.

— Ц-ц-ц!.. Ніяка прачка так не випере... А я ще й ко­мірці вмію перешивати! Отак, знаєте, як комірець про­треться — я зараз виріжу на спині сорочки смужку і зроб­лю новий, а на спині чимсь другим підшию. На спині ж під піджаком не видно, правда?

— Правда, — відповів я всміхаючись і простягнув йому цигарки: — Куріть.

Олекса відмахнувся:

— Не курю. Я ж пасічник, знаєте? А бджоли не люб­лять курців... Але, коли б навіть я й не був пасічником, — все одно не курив би. Курення — ще взагалі велика єрунда.