Іванко переписав задачу і тепер підганяв Олексу. Пояснював йому трохи на пальцях, на грушках, а трохи кулаком під бік. Нарешті задача була вирішена, і друзі в якнайліпшій згоді зібралися йти. Та вже в дверях обізвалася тітка:
— Ходіть, соколики, зі мною до комори. Дам вам гостинця на дорогу.
Олекса моргнув на Іванка.
З повними кишенями горіхів залишали хлопці гостинну хату тітки Василини.
Суд у класі
До класу ввійшли перед самим дзвінком і не мали вже коли розпитати, чому в класі на підлозі так багато соняшникових лушпинок, а Петрик Карп'юк сидить за останньою партою і плаче. Про все дізнались, коли прийшла вчителька.
— Гарно розпочинаємо сьогодні навчання, — сказала невдоволено. — В класі мов на вигоні після від'їзду циган. Ти чого плачеш, Петрику?
Замість відповіді хлопчина водив очима по підлозі, а потім по товаришах, з яких декотрі тихо сміялися.
— То не я, прошу пані, то вони, — сказав нарешті, схлипуючи.
— Це дуже стара казка, Петрику!
— Справді вони.
— Хто?
Петрик підвівся і почав показувати рукою.
— Майданський Василь, Кейван Павло, Кіцул Ілля, Карп'юк Славко, обидва Григоращуки та Василь Плешкан. О… о! Дивіться, ще й сміються з мене.
Хлопці заворушилися.
— Так, так, прошу пані, ми порозкидали лушпинки, то правда, — обізвався Мирось Григоращук. — Але він приніс насіння до школи і мені дав…
— За що дав? — спитала вчителька. — Петрик не такий скорий на подарунки.
А таки правда. Задарма він Миросеві зернят не хотів давати, — підтримали інші.
— Тоді за що ж?
Ніхто з дітей не хотів говорити. Мовчанка затягувалась. Іванко вертівся по парті, придивлявся до товаришів і старався бодай з їх очей дізнатися, про що йде мова. Врешті не стримався і крикнув голосно:
— Кажи, Миросю, кажи! Все одно не будемо вчитися серед такого сміття.
— Говори! — підхопили й дівчатка.
— Ну, добре, — відізвався Мирось. — Петрик наполягав, щоб я дав переписати йому задачу, а я попросив за це зернят. Потім хлопцям роздав. Усі й насмітили…
Аж дві провини! — похитала головою вчителька. — Одна гірша другої. Дати комусь переписати свою задачу — це те саме, що всунути йому в губи свою свіжоспечену паляничку. Ось я беру свою нивку, орю її, засіваю своїм зерном, волочу, полю, жну, в'яжу, сушу, звожу, молочу, мелю, печу й кажу Петрикові: "На, їж собі цю паляничку на здоров'я". Та біда в тому, що учень, який дає товаришеві переписати задачу, одночасно і кривдить його — не дає йому думати.
А навіщо лушпини порозкидали? — загукали Олекса з Іванком.
— Ніби ви забули, що казала нам пані вчителька? — відповів Мирось. — Не той буде лушпинки збирати, хто їх порозкидав, а той, хто зернята приніс…
— Я… я збирав їх і так, — виправдовувався Петрик, — тільки хлопці розкидали знову. Я вже навколішки лазив, визбирував до крихітки, а всі сміялися з мене…
— Так тобі й треба! — вигукнув Мирось. — На другий раз сам розв'язуй задачу.
— Винен Петрик, це правда, але і ти не без гріха, — загомоніли в класі.
— Правильно, правильно!
Вчителька підняла руку, втихомирюючи.
— Судіть самі, діти, хто правий, а хто винен. Ви ж майбутня тучапська громада. З роками дехто з вас стане війтом, інший писарем або радником. Цікаво, як ви тепер розберете цю справу?..
— Певне, що цікаво. Судім!
— Але хто?
За порадою вчительки суддею обрали Іванка, прокурором Олексу, а адвокатом Дмитра Тутецького, який також не був причетний до цієї події.
Ролі цих "урядовців" під час розгляду трохи поплутались. Адвокат спочатку захищав Петрика, але потім всю вину таки звалив на нього, прокурор же, хоч його зразу обвинувачував, опісля став обороняти. Сам Петрик, коли Іванко запитав його, навіщо він дав Миросеві насіння, почухав голову та й випалив:
— Коли б я знав, що з того вийде, я б йому кольку під бік дав, а не оті зернята…
Відповідь сподобалася всім, і в класі ще дужче загомоніли. Мусила втрутитись вчителька.
— Досить. Іванко вже знає про все і може оголосити вирок.
Хлопчина глибоко задумався.
— Вони всі тут винні, — сказав з полегшенням. — Але я думаю, що цю провину треба простити. Ми гуртом за кілька хвилин визбираємо до одної лушпинки.
Всі підтримали такий вирок.
На великій перерві
Весело було цього дня дітям на великій перерві, дуже весело. Де тільки зайшло між дітьми під час забави якесь непорозуміння, зараз прикликували Олексу на прокурора, а Іванка на суддю. За адвокатів журби не було, бо ці самі зголошувалися. Та ролі службовців якось плуталися. Прокурор ставав в обороні обвинуваченого, а суддя оскаржував пошкодованого.
Мимоволі переконалися діти, що судити когось, а тим більше боронити, це не така легка річ. Кожний обвинувачений завжди заперечував свою провину та вибілював себе на всі лади, хоч провину доказували йому при свідках, мов на долоні.
Так бавилися діти другого класу, натомість поважніше представлялася справа між дітьми старших класів. Там на уроці української мови вивчав директор школи з ними оповідання про Кирила Кожум'яку. Учні використали цю тему і під час великої перерви поділилися на українців і печенігів та почали готуватися до відповідного наступу. Українцями стали хлопці з Горішнього Кута і ті, що жили на Передніх Гонах, а печенігами хлопці з Долішнього Кута і з Переводу. А щодо наступу треба відповідної зброї, бо без неї не можна воювати, тому деякі хлопці продерлися на шкільний город по лабузиння. Перешкодив цьому директор.
— Вам нащо ці шаблюки в руках? — спитав, побачивши в руках кількох хлопців грубі кукурудзяні стебла.
Усміхалися, крутились, але ясної відповіді не давали.
Виручив їх Іванко.
— Кажуть, що на печенігів, — крикнув, сміючись.
— На яких печенігів?
— А на тих, що пішли в город по лабузиння. Скоро зрозумів директор, в чому річ, і став запобігати лиху.
— Ох ви, пустуни! — крикнув весело. — Захотілося вам, як бачу, війни.
А чого ж кажуть, що вони від нас сильніші, — почав один з них виправдовуватися.
— Хто сильніший?
— А ці, з Долішнього Кута. Ці… ці печеніги.
— То вони вже не українці?
— Та ні.
— А відколи?
— Ми вчора так у лузі поділилися.
Директор приглянувся до хлопців уважніше. В школі, зайнятий навчанням, якось того не запримітив, але тепер побачив більше. В одного синець був під оком, у другого бігла по лиці червона стрічка від вуха аж по рот, в іншого така сама через ніс.
Ох, бодай вас! — крикнув збентежено. — Ви не тільки поділилися, але, як бачу, вже й війну там розпочали.
— Ще й яку, — підхопив один з молодших. — Печеніги дуже сильно перед нашими втікали. Коли б не румунські пограничники, так були б через Черемош аж під сам Банилів забігли.
— Та це ж божевілля. Румуни могли б були декого постріляти або навіть і вбити, а в них це не тяжко.
Вони вже й до цього бралися, та хлопці завернули вчасно у верболози.
— А не ліпше було б зробити так, як це зробив вождь печенігів по згоді з Володимиром?
— Можна було, прошу, і ми вже були вибрали двох змагунів, та вони чогось дуже довго боролися і нам годі було встояти на місці.
— Вам, бачу, й тепер ще годі встояти. Ну, добре, змагайтеся, але так, як я вам покажу.
І, сказавши це, пішов директор до своєї квартири і виніс звідти довгу грубу мотузку. Після короткого пояснення печеніги вхопили її за один кінець, а українці — за другий і стали перетягатися. Решта хлопців з молодших класів і дівчата, які перервали з учителькою свою забаву, вінком окружили змагунів і почали приглядатися їх боротьбі.
Навіть і шкільний техробітник перестав рубати дрова і підійшов до дітей.
Перемагали печеніги, хоч діти-глядачі та сторож Юрко дуже підбадьорювали українців.
Тим часом директор пішов у клас, і хлопці змагалися вже самі. Його відсутність використав старий Юрко та почав гудіти на українців.
Не козаки ви, а гниляки! — крикнув він гнівно. — Та я сам-один, переміг би тих печенігів.
Іванкові цього тільки й треба було.
— Ану, вуйку! — гукнув з усіх сил. — Покажіть їм це! Покажіть!
І, не чекаючи на рішення сторожа, протиснувся наперед та став кричати до змагунів.
Пустіть вуйка Юрка на печенігів! Пустіть вуйка Юрка! Вони їх перетягнуть.
— Що? Що? — крикнув один з печенігів. — Вуйко Юрко перетягне нас сам-один? Ніколи в світі!
— А перетягне! — лебедів Іванко. — Побачите, що перетягне.
— Ну, то добре. Беріть, вуйку, за мотузку!
Не було вже як відмовлятися, і сторож вхопив за один кінець мотузки, печеніги за другий і стали з Юрком змагатися. Не піддавався, хоч хлопці добували всіх сил. Тільки при сильнішім напруженні мотуз почав старому висмикуватися з рук.
— Чекайте! — крикнув. — Хай обмотаю руку мотузкою.
Мало це помогло, а навіть пошкодило, бо при сильнішому напруженні хлопців мотузка здерла Юркові шкіру на руці, аж до живого м'яса.
— Пустіть! — крикнув нараз з болю на ціле горло.
А як пустили всі враз, так старий Юрко відмолоднів відразу. Повернув на землі козла, гопнув собою в пліт, перелетів через нього і щез на городі в малиннику.
За обідом
Іванко дістав від директора віршовані казки, Олекса теж. Малюнки в них подивилися хлопці ще в школі, а Іванко прочитав навіть початок першої казки і тепер декламував напам'ять:
Жили собі колись десь
баба Хима і дід Хвесь.
Жили вони завжди згідно,
але дуже, дуже бідно.
Хлопчина хотів ще зайти до крамниці і похвалитися книжкою перед крамарем та купити цукерків за ті гроші, які дав Ляуфер, але кооператив був закритий. Голод же робив своє, і тому, як минув Передні Гони та зійшов на стежку, біг до хати щодуху.
Побачила це мати через вікно і поспішила поставити йому на стіл кулешу з гарячим молоком, потім ще й товчену картоплю зі смаженими опеньками. Іванко їв усе те з великим смаком, а мати дивилася на нього і тільки усміхалася.
— Я вже сама не знаю, що думати. Йдучи до школи, набрав ти цього добра стільки, що не було вже де в торбині і хліба сховати, а прийшов звідти такий, мовби від ранку нічого в роті не мав.
— Не гнівайтесь, мамочко! Я вже на першій перерві вивернув торбину і витріпав з неї все до крихти, — признався щиро.
— І сам те все з'їв?
— Хліб мусив дати Тимкові.
— Якому Тимкові?
А того кривого Арборака, що сидить в криміналі, того інваліда.
— То він ще не вернувся?
— Ні, мамо. Тимко каже, що вчора знов були у них жандарми, але не ті, з Джурова, а вже з самого Снятина, перевернули в хаті і в клуні все догори ногами.