Лицарів меншало. Врешті, коли на полі залишилися тільки три останні переможці, чорний лицар рушив до змагу.
— Один на трьох! — пронісся шепіт подиву.
Чорний лицар націлився списам до удару і підігнав коня. Зручно відхилив списом спис противника і легко скинув його з коня. Тоді обернувся і з розгоном кинувся на другого. Дзенькнуло залізо, майнули коні побіч і великим колом завернули знову проти себе. Цим разом з двох боків грозила небезпека чорному лицареві. Спереду гнався на нього один супротивник — великий на зріст лицар з червоними перами і мальованим у синьо-білі смуги важким списом, і в той момент, коли їхні списи стрінулися, збоку налетів на чорного лицаря другий супротивник. Здавалося, що його спис з розгоном викине чорного лицаря з коня. Але він був зручніший, — враз похилився, майже поклався на коня і спис погнався в порожнечу. Рівночасно вдарив синьо-білого лицаря і скинув ЙОГО' з коня.
Хто з чужинців побував тоді в Києві, на все життя залишився із найкращими про нього споминами. Але все має свій кінець, тож і гостям приходив час покинути місто. Прийшлося і королевичеві Гаральдові їхати далі. Перед тим він попросив дозволити йому попрощатися з сім'єю Ярослава Мудрого. Прощаючись, зайшов теж до князівни Єлисаветки.
— Час мені, князівно, їхати в інші краї! — заговорив і глянув їй в очі. — Заграю тобі, князівно, пісню на прощання!
З-під широкої червоної накидки він добув лютню і торкнув струни. Єлисаветка вказала йому стілець і королевич заграв-заспівав лицарську сагу, пісню про славу і вірність, про красу і любов. Оспівував свою долю: данці напали на його батьківщину, вигнали його батька, короля Оляфа, і ворожий король, Кнут Великий, засів на норвезькому престолі. І впав смуток і жалощі на країну. Поникли радощі і забави, дівчата заслонили лиця і смуток накрив темним серпанком гори і долини, міста і села Норвегії. Тоді він, Гаральд, понісся конем у світ, полинув у чужі землі добувати слави лицарських чеснот войовника, щоб відвоювати країну. Але в Києві побачив дівчину-зірку, кня— жатко великого народу, і серце в нього затремтіло-забилося.
Гаральд скінчив. Тоді Єлисаветка покликала княжих співців-скоморохів, які тепер Гаральдові заграли на гуслях українську лицарську пісню.
Співали про князенка Володимира, щоб розбив ворогів на чолі своєї дружини, завоював їхні землі, і вони корилися його сміливості, і збив ворога, як сокіл збиває галиці на лету, а бій був страшний, дерева хиталися, хилилася низько трава; боги кидали вогонь з полум'яних рогів. А коли все заспокоїлося і князенко засів на батьківському престолі, тоді згадав дівчину, гарну князівну литовську. Післав у далекий край боярина Дуная Звановича, і той привіз йому панянку красну у сріблі і злоті, у самоцвітній короні.
Гаральд задумався. Коли скоморохи вийшли, він устав і кинув лютню на землю.
— Я зрозумів, князівно! Ти відповіла мені піснею. Здобути мені славу й золото, здобути мені королівський престіл і аж тоді забрати до себе українську дівчину, щоб засіла на норвезькому троні.
Єлисаветка встала.
— Прощай, дівчино, — сказав Гаральд, — іду в світ і ти почуєш про мої подвиги і мої перемоги. Тоді повернуся до тебе. Жди мене!
Гордий вікінг відвернувся і рвучко вибіг з кімнати. Єлисаветка всміхнулася. Хотіла бачити його сміливим і звитяжним, недарма ж із роду в рід казали князі: — Від предків дістали ми хоробрість!
Вона підійшла до вікна. Саме дружина лицарів очікувала Гаральда. Він скочив на коня і востаннє глянув у вікно княжої палати.
— Прощай! — тихо прошепотіла Єлисаветка і махнула рукою. Додолу злетіла тендітна мережана хустинка.
Гаральд підхопив подарунок і сховав його на грудях. Гукнув на дружину, і лицарі погналися кіньми в сторону Ляцької брами.
Минали дні, минали тижні й місяці. Єлисаветка сумувала за золотоволосим вікінгом, але вістки від нього не мала. Вже вернувся з походу на Візантію її рідний брат князенко Володимир, уже вернувся воєвода Вишата, який пішки йшов зі своїм військом.
Знову прийшла весна. Тоді до князівни прибув сто— ранній купець з далеких південних країн. Він розклав перед Єлисаветкою дорогоцінні прикраси, золоті сережки і нашийники з самоцвітами.
Оце золото і перли, панночко, певно вам сподобаються. Але чи не кращою для вашого серця буде пісня моя?
І він торкнув струни лютні та заспівав:
— Гуляє мій корабель по бурхливому морі, і біліють дикі скелі Сіцілії. Корабель носиться на хребтах немалих хвиль: спадає додолу, як хижий птах на здобич. Море хоче проглинути його, і вітри ламають щогли, але він випливає. знову, а на ньому стоять нерухомо лицарі — дружина моя. Мало хто відважиться плисти кораблем по страшних хвилях сіцілійського моря, що його небезпеки ще давні латиняни оспівали у своїх піснях. Але ми пливли туди!
А все ж дівчина, князівна українська з золотою короною і коштовними перлами, погордувала моїм коханням.
Задумалася Єлисаветка і сльози стали в неї на очах. Вона відвернулася, щоб їх непомітно витерти. А коли глянула, купця вже не було, залишив тільки у дар свій дорогоцінний крам. Аж тепер Єлисаветці пригадалось, що бачила того купця поміж дружинниками Гаральда.
Ще більше затужила тепер князівна. По ночах ввижалися їй страшні примари, що гналися за білими кораблями. Бачила, як умирали лицарі з усміхам на устах, так само як у далекому поході дружинники братика Володимира і воєводи Вишати. Знала це від брата. Він оповідав їй, як гриміли мені по шолоімах, як імчали коні, і орли далеким клекотом кликали звірів на кривавий бенкет. Ввижалися їй райські острови, на яких співають таємничі сирени. Тоді моряки ховаються і затикають вуха, щоб їх не причарували своєю піснею. Тільки один з них лишився на палубі, але наказав себе туго прив'язати до щогли. Читала про це у старій книзі.
Знову по тижнях прибув мандрівний трубадур у Київ і так заспівав князівні:
— Кількома мистецтвами можу пишатися: вмію складати пісні до чутливих тонів лютні, кую з заліза пишну зброю, слухають мене морські хвилі, коли пливу по їхніх хребтах; вмію ховзатися по льоду і бігаю по снігу на лещатах. Об'їжджаю найдикіші, найбільш полохливі коні, вмію уставляти військо до бою і кидаю списом найкраще з усіх лицарів світу. А все ж дівчина, князівна українська із золотою короною і коштовними перлами, погорджує моїм коханням!
І тепер здавалось Єлисаветці, що бачила цього трубадура серед дружинників Гаральда.
***
Згодом чужинні купці, лицарі і —мандрівні люди почали приносити вістки про славного таємничого лицаря, що пішов на сам кінець світу, у страшні і невідомі країни. Він побував серед велетнів з одним оком по середині чола, що могли, стиснувши долоню, зім'яти людину. Переходив країни пусті, де вогонь сірчаний жер землю. Розбив непоборних сарацинів, що мали криві гострі шаблі і ними сікли лицарську броню. Заходив у країни, в яких таємничі жерці вміли пускати омани бісівські на людей і чинити різні фокуси та чари.
Хижі птахи налітали на нього, щоб виклювати йому очі. На морі стрінув хмару страшну, яка спустившись на воду, смоктала море вгору, аж під небо, а з тим підносила кораблі з людьми, кидала їх і розбивала.
Підходили до нього гієни, звірі такі, коли спав у пустелі. Вони перекликувалися людськими голосами і кликали його.
— Гар-ральд. Гар-ральд!...
Був у країні кентаврів, звірів, що мають на шиях людські голови, а тіло й ноги як в осла.
Бачив птахів-пеліканів: коли їхні діти мертві, вони клюють собі груди, спускають кров свою на дітей, і діти оживають.
Був на службі царя босфорського, бував у країні каліфів, розгромив страшних і немилосердних сарацинів. Став він відомим у світі і, коли про нього говорили, то звали його— Гаральд Сміливий.
Знову прибули співці і співали:
Родився я у скелястій країні над суворим морем, де ляпляндці роблять луки з найтвердішого дерева, де човнами розбивають хвилі, де радість знаходять у зойку тятиви. Підводні скелі зрадливо торощать кораблі, а вікінги шоломами вичерпують воду, що заливає човни.
У світі бував я в бою з трандами, а їх тьма-тьменна.
Змагався з дротгеймами, а їх було сто на одного.
А все ж дівчина, князівна українська з золотою короною і коштовними перлами, погордувала моїм коханням!
***
Тим часом сталася важлива подія: син половецького хана захотів одружитися з Єлисаветкою. Він вихвалявся, що вб'є Гаральда, а як не схоче його князівна, то піде війною на Київ.
Ярослав Мудрий довго радився зі своїми воєводами і боярами, що їм діяти. Було тоді у звичаю женитися і видавати дочок за чужинних королів і князів. Зміцняв у такий спосіб Великий Князь українську державу. Сама княгиня була шведського роду. Анночку саме обіцяли французькому королеві. Приїжджали посли від шведів і з німецьких країн, і так постав великий союз дружніх народів, яких посвоячила велика і славна Україна.
Вільною залишилась тільки Єлисаветка. Чи не краще таки видати її за половецького ханенка? Забезпечити собі дружбу і цього східнього народу. Хто знає, де Гаральд і чи повернеться він у Київ?
— Ні, ні, не хочу! — мовила Єлисаветка і гляділа у золотий туман, що вкривав далекий шлях, мріяла про золотий від сонця корабель, про далекі країни і міста, які здобуває Г аральд.
Бачила його очима душі, як він гордо споглядає перед себе, суворий і мужній. А вона, смаглява і струнка, слухала голосів далекої флейти і цитри, вдихала уявні солоці вітри моря і благала:
— Приїдь, приїдь уже!
Єлисаветка вірила, що краще для її вітчизни буде союз з Норвегією, ніж із мандрівним і невірним плем'ям половців.
Тоді половецький ханенко пішов на Київ війною. Великий бій тривав два дні і дві ночі. На полі бою визначився своєю мужністю лицар, якого досі ніхто не бачив. Він шукав ханенка. І, стрінувши його під половецькими бунчуками, викликав на двобій.
Рушили обидва супротивники один проти одного. Вдарила сталь об сталь, гнулися панцери, і знову наступали лицарі. Врешті ханенко захитався. На його устах появився струмок крови.
Половецькі війська, побачивши невдачу свого начальника, побігли у степ. Невідомий лицар скинув шолом. Це був Гаральд. Він наказав узяти раненого ханенка у Київ і лікувати його рани.
В той час Єлисаветка з жалю і розпуки тяжко захворіла. Не знала ще про бій і про те, що' вже шляхом на Київ поверталося українське військо.
Найвизначніший лікар княжого двора не відступав від Єлисаветки ні вдень ні вночі.