Крутилося, піднімалося, як би хотіло підлетіти до своїх галузок. І він відпав від своєї галузи, як той лист… Ет, що там!
От, курити нема що! Гей, не знають люди зі світа, що то є, як жовнір не має тютюну або на картку до своїх!
Два вертери надійшли з ношами і станули спочити.
— Де ж ви те несете?
До трупарні. Улан.
— Який улан?
— Таже тут на ношах.
Гресюк відхилив простирадло: під ним лежав мертвець, а він навіть не спостеріг його вперед, як би на ношах нічого й не було.
— Скоро затираються тут сліди по чоловіці.
Пішли.
Гресюк гладив рукою по руці, як старець, і шептав:
— Грій, сонечко боже, грій. Не загріло ти мене навесні, то загрій хоч восени. Не зазнав я тепла та й нікого не мав. Так якось ховався у студені, на самоті. Здасться, що перший раз так мене грієш. Коби можна спочити так навіки і дивитися…
Збудив його звук сопілки. Кинувся шукати її. Це в гарнізоновій казні вигравав хтось козака. Гресюк станув під заґратованими вікнами.
Спів, регіт, тупіт і дзенькіт кайданів до такту. Захриплі голоси в'язалися в понурий і дикий хор. Безнадійність, неволя і розпука віяла з нього. Хоч було це на другім поверсі, а здавалося, що та чорна луна летіла з-під землі, з чистилища. Між арештантами зчинилася бійка. Гатилися кайданами по головах. Сопілка додавала чортівської охоти.
Один арештант держався гратів і плюнув вдолину. Гресюк уступився, арештант пустив до нього прикре слово.
— Я тобі, брате, не дивуюся, — вповів Гресюк. — Я знаю, що навіть ангел на ланцюгу став би ся чортом.
Арештант подумав, а по хвилі відповів:
— Правду, брате, кажеш. Вибачай!
Пустив грати і зсунувся вдолину.
На город вийшов капітан, середніх літ, без шаблі, з двома вертерами. В драних панталонах, похнюплений, як водонос, закурював від вертера цигаро і салютував йому з низьким уклоном, а другий подав йому руку, потрясав нею, потім взяв його "за пан-брат" під рамено і так пішли.
Гресюк глипнув допитливо на першого вертера, що стояв ще і всміхався за капітаном.
— Варіят, — пояснив вертер. — Зійшов на таке через свою жінку.
Вітер підняв листя і поніс за капітаном.
Кількох мародів вийшло на город.
Пожовклі лиця, в очах дрімала скритість і хвороба злочину. Далі вірити годі, що на світі є ще якесь здоров'я.
Та Гресюк помилився. На город вирипула панночка, свіжа, як рожа, прийшла "зі світа" і внесла з собою чари свободи й здоров'я. З'явилася в цім пеклі нудьги і смерті, як ангел. Жовнір вийшов за нею, обоє взялися під руки і пішли до лавки в куті города. Він викрадався ночами до неї, перелазив мур, як кіт, аж раз прихопили його і призначили до маринарки. Завтра повезуть його на кілька літ до Полі над Адрійське море.
III
Ніч.
Тихцем встає Білозор, підсувається на кулі[12] до Гресюка шепче:
— Видиш всіх тут?
— Виджу.
— З ними так само, як з нами. Кращу половину нашого віку ми вже пережили, а як пережили, то знаєш.
— Знаю.
— Ну, то лежи тихо, ані рушся. Те, що буде, — не цікаве.
Білозор висунувся на ліжко найближчого товариша, приляг йому грудь коліном, одною рукою схопив за горло, а другою заткав губу.
Зчинилася метушня, глухе скавуління, як би хто пса душив в міху — і стало знов тихо.
Білозор ліз по черзі з ліжка на ліжко.
З Гресюка лляв піт, голова як в полум'ю.
Врешті гробовий спокій привалив цілу кімнату. Ліжка подібні до гробів, залізні штаби в головах — до хрестів, на них таблички з іменами. Деяка табличка калатала, як гомілки кістяка.
Двері рипнули, як би під серце стуленим списом вколов. Білозор поліз, як тигр, до дальших кімнат… З цілого шпиталю стала одна величезна трупарня.
Нараз задрожали мури і почали валитися, стелі і стовпи розпадалися на всі боки, а між ними шибав Білозор, як шалена хмара. Гресюк прокинувся, облитий потом від гарячки, і зітхнув.
На столі дрімав вертер, спертий на руках. Перед ним блимала оливна лампка в умивальниці, метала світло на стелю і горою на стіні, а долом зробилася бездонна чорна пропасть, в якій стогнали молоді люди.
Ген сходами гомонів дзвінок і чути було кроки. Це йшов священик на другий поверх, до тих, що вмирали на глуханю[13]. Дзвінок і кроки втихали, то знов будилися. Видно, багато було там роботи.
Гресюк глянув на Білозора, він не спав.
— Ви кидалися в сні і кричали, — сказав Білозор, — і я також збудився. Такий милий сон снився мені. Десь я далеко в своїм ріднім селі і десь перед нашою хатою так ясно сонце світить, аж за очі ловить. Зелене жито леліє, а його зелень така ясна, якої я ще не видів. І приходять вороги до того жита, і не жати, але косити його хотять, а я як ухоплю бучагу, як стану їх прати — геть вигнав і…
Білозор урвав.
Дронюк зачав бити собою на ліжку і злетів на землю. Кликнули вертера.
Було по півночі, і знов всі поснули…
Рано понесли Білозора до операції. Гресюк надслухував цілою душею і тремтів усім тілом.
— Ну і що ж? — спитав він Білозора, як саджали його на ліжко.
— Сказали, що нога гоїться і не треба втинати.
Гресюк врадувався.
Білозор моргнув до нього і показав на одного марода.
— Дивіть, він ходить, а за ним снується смерть, видите? Вона, погань, за нами всіми так волочиться.
Гресюк глядів на страшного, як смерть, жовніра…
Прийшов капрал і прочитав двох, що мали виходити на волю.
Білозор і Гресюк гляділи завидно на їх радість. Багато хворих пересипалося, лише вони ковиріли, немов мали цілий свій вік тут перемучити.
— Люди йдуть, Білозоре, а на нас не прийшла ще черга.
— Не журіться, переспимо свій час, а відтак виженуть нас, як телята на зелену пашу.
— Коби-то можна лежати каменем.
— Ви бачили золотий напис на сім шпиталі: "Charitas"? Милосердна богиня, хе, хе. Білі в неї груди, але серце кам'яне…
До хворого з поламаними ногами і ребрами приступив жовнір і подав лист.
Скляними очима глянув він на письмо, оглядав кожду дрібничку, як би хотів навіки заховати в пам'яті.
Просив шепотом, аби прочитати.
Жовнір сів біля нього і читав:
"Дорогий сину!
Доношу тобі, що з ласки бога ще живу і зичу тобі здоровля і поводження. Рік вже минув, а від тебе нема ніякої відомості. Гадав я, ховай боже, що ти вже вмер, та війт казав, що була би чорна картка прийшла. Значить, що ти, богу дякувати, живеш, але що діється з тобою, як тобі поводиться, того нічо, а нічо не знаю. Дорогий сину, серце мені з жалю крається, що маю тобі нині донести смутну відомість. Най мені Господь простить. Твоя мати вже небіжка. Най її бог прийме до царства небесного, а тобі най дасть силу і розраду. Бідняга дуже банувала за тобою, побивалася, як ластівка, до останнього духу питала за тобою, казала, що якби тебе ще хоть раз увиділа, то віджила би, може. Нанашко Максим ледве її втихомирив. Наказував, аби так не тужила, бо її жаль постелить тобі до смерті смутну дорогу, а вона закривала лице руками, душилася і так мовкла. Прийми її останнє благословення, сину. А я також не надіюся увидіти тебе. Синашу, синашу! Ти далеко, а я тут без ніякої помочі на нищету сходжу. Лічу свої старі дні та гірку нудьгу і неміч гризу. Туск каменем груди давить, в горлі душить, огнем пече".
Хворий відвернув голову і рушив рукою до читаючого.
— Пожди трохи.
Рясні сльози покотилися по жовтім нерухомім лиці. Шептав, як би молився.
— Боже, боже, моцний боже, забери мене з сего світа. Жовнір читав далі.
"Виволочуся вечером у луг, трава, як барвінок, пай на косовицю минув, праця марно пропадає, бо нема твоїх рук, нема тебе, аби станув з косою. Кервавими сльозами кличу: Вернися, вернися, мій сину! Трава хлипає, земля плаче за тобою!"
— Ой, чи не він. На т і м світі хіба стане з косою, — втрутився голос із сусідньої постелі.
Жовнірові, що читав, жаль завертівся в горлі. Хворий вдивився в стелю і шептав в дусі:
— Боже, змилуйся наді мною, відпусти мене…
Жовнір читав далі.
"А я стою, туманію, в землю западаюся, а ніч підкрадається, як злодій, гасить мій просвіток, прилягає надію і посувається з моїм туском далі й далі. Сповиває землю, небо, цілий світ. Така чорна, тяженька, безконечна ніч".
Лист кінчився поклоном і поздоровленням, але хворий вже не чув того.
Вертери прибігли до нього й хрестилися…
1905
[1] Санітар.
[2] Хворий.
[3] Для розслідування.
[4] Вигадував.
[5] Кімната.
[6] Нездара.
[7] Полковий лікар.
[8] Кімната для психічнохворих.
[9] Новоприбулий.
[10] Симулянт.
[11] Казарма.
[12] Милиця.
[13] Тиф.
Джерело: Яцків М. Ю. Новели. — Львів: Каменяр, 1985.