Був лицар, що не мав нікого, лиш коня вороного. На нім боронив він вітчину й зогрівав товаришів до боротьби за правду і волю.
В остатній війні дістали оба смертельну рану й упали разом головами.
Карий хлипав коло лицаря, прощався з ним.
— Дивне диво, — думав лицар, — як мій товариш багато пережив, не менше від мене.
Лежав лицем до землі, чув, як сльози коня падуть на його голову і дивувався ще більше.
Так засипляли оба.
Товариші шукають лицаря і несуть йому вінець слави.
1901