У милосердної богині з кам'яним серцем

І

Осінній ранок заглядав до шпитальної кімнати і будив життя. Вертери[1] стелили ліжка, замітали, здоровші мароди[2] милися і підставляли умивальниці та зливали воду цинковими черпаками слабшим. Старий інвалід чесався сидячи і шепотів молитви. В куті на чотирьох ліжках лежали ті, що були між життям і смертю. Звідти долітали тяжкі віддихи, стогнання і зітхання. Один з півотвореними очима хропів, один терся водночас попід ніс й оглядав нігті. Повидів ту роботу вертер і бомкнув:

— Не далекі твої гони, небоже. До полудня та й буде по тобі.

Далі лежали два горілиць, мимрили в гарячці смертельними голосами і подобали на мерців. Тих, що повставали і помагали вертерам, було п'ятьох: два улани, два інфантеристи та один канонір — всі епілептики. Держали їх тут через 48 днів, а на табличках над їх ліжками було написано: Zur Constatierung[3].

Інфантерист Дронюк, чорний крепкий парубок, сів на край ліжка і заложив руки; канонір Гресюк, білявий, утлий хлопець, підійшов до нього:

— Ов, Дронюк, ти чого так посоловів?

Дронюк рушив плечима і глядів далі в землю. По очах і лиці видно було, що жерла його меланхолія.

Інші також це завважили.

— А йому що сталося? Сночі прибагав[4] так, що мене ще тепер від сміху під грудьми коле, а нині встав такий, як би йому жили підтяв!

Як повиділи, що він уперто мовчить, то перестали займати його.

Інфантерпст Сидір, добродушний хлопчисько, вештався по цимрі[5] і помагав усім.

— Але ж то мене голова болить, — скаржився він.

— Ой, ти все лиш з тою головою, — закинув вертер.

— Але нині так мене скипає, що аж в очах тьмиться.

Улан плентався тяжким, лінивим кроком і гломедав хліб.

— Улан! — кликнув вертер, — ти мився?

— Мився.

— Хто видів?

— Ні, ні, він не мився, я не видів.

— Та й я не видів.

— Та й я ні.

Улан всміхався розлізло і ремигав далі. Вертер улютився.

— Ади, який мудрий! Лише пролупив очі, та й зараз до хліба! То ще раз лінь! А ти не міг би помочи дещо, лише зазираєш, куди ворони літають!? То ще десь оферма[6] була з тебе, ніякого стиду не маєш! Ади на Сидора, та то дітвак супроти тебе, а всьо робить, о, диви, твоє ліжко застелив! Іди, бо як скажу пану регіменцгерцови[7], то будеш видів! Най, Сидорку, не стели йому більше, пай собі сам стелить! Чекай, запряжу його нині до коритаря! Будеш шурувати підлогу, що здохнеш!

Улан докінчив хліб і ніби брався до роботи. Через те лінивство ніхто не любив його.

От він ніби поправляє біля ліжка свого камрата і пасе оком вертера й всміхається. Нараз гейби його щось цукнуло, він випростувався і вдер собою до підлоги.

— Йой, вертер, біжи, біжи, біжи!! — кликав марод з пов'язаною погою.

Вертер вибіг з мародцимри[8], а хворий на ногу взяв свою палицю.

— Хло', ти чого аж тут приліз розщибати собою? А підеш звідси!

Намахував палицею, буцім хотів відганяти його.

Деякі сміялися.

Вбіг вертер з лікарем.

Підняли улана на ліжко, лікар став живо підтягати йому повіку, потім взяв одною рукою під коліно, а другою вдарив зверха, відтак вколов іглою поза ніготь, а улан метався, як риба, і тяжко було розслідити його. Вкінці утих.

— Вже його пустило, — сказав лікар і вийшов.

На коридорі загомонів дзвінок.

Вертери взяли "бас" — широку дерев'яну скриню з шальками, як би висув із сушарні, і пішли по зупу.

Настала тишина і мовчанка.

Гресюк розв'язав клунок, взяв чисту сорочку і хотів убирати.

Втім Дронюк скочив як навіжений і з пришибленим зойком гепнув на лице і в тій же хвилі випростувався на рівні ноги й упав горілиць.

Гресюк настрашився, прибіг піднімати його і — упав на нього. Розшивалися оба на собі. Обом виступила піна. Дронюк скреготав зубами, товк головою до підлоги, бив руками і ногами, затискав п'ястуки, аж кров виступила з-поза нігтів, і лебедів, немов крізь сон, якісь неясні слова, щось як: "мамо, мамо", а Гресюк товкся поперек нього.

Мароди дивилися на ту сцену.

— Боже, боже, яке те життя людське. Де стільки сили набереться в христянині на такі муки?

— От, ковирію півроку на ту ногу, але волію вже се, ніж хоч раз отак. Господи, борони та заступи від такого.

— Де ті вертери потеклися, що так довго їх нема?

Гресюк скотився з Дронюка і втих, а Дронюк ще кидався. Червоний, як грань, піт ллявся цюрком з нього.

Врешті і він утих.

Лежали оба побіч себе покровавлені, як на війні. Лежали тихо, непорушно. З далеких сторін звела їх падавка на спільну дошку. Звела їх недовірливість бранкової комісії, щоб побавитися їх мукою, бо їх діди і тати ще мало були на позорищі.

Вставали оба смертельно помучені, стогнали і втиралися. Нараз глипнув один на одного і витріщив очі.

Гіркий сміх скривив мертвецькі лиця всіх хворих.

— Рано і ввечері клену і молюся — боже, забери мене з сего світа! Бодай я не дочекав отак мучитися! — лебедів сухим голосом Гресюк.

Поволоклися оба як підвіяні на свої ліжка і заснули скоро.

Вертери принесли зупу і паювали межи хворих.

По сніданню помили шальки і знов стало тихо.

Знов загомонів дзвінок.

Вертери вибігли.

По часі дався чути стук, очі хворих звернулися в той бік, двері відчинилися нарозтвір і до цимри внесли вертери цувакса[9], покровавленого і позавиваного так, що видко було лише зажмурені очі.

— Хто то? — спитали всі нараз.

— Ерзац-резервіст з підрізаним горлом, — сказали вертери і саджали його на порожнє ліжко.

— Що!? Ерзац-резервіст! Не міг два місяці витримати!? А він чого різався?

— Та йди і спитай його!

— А жиє ще!

— Та жиє.

— Ов, якийсь маркірант![10] Ти, хло', не міг ліпше потиснути, аби-с був цілком зарізався?

— От, дай покій, не буди; хто знає, яке його було.

— Та аби не знати яке, то я би не різався. А гвер від чого? Кульку в люфу, а з люфи в голову — та й уже.

Вертери знов вийшли.

— За кілька хвиль внесли іншого.

— А сему що хибує?

— Скочив з другого поверха і поламав собі ребра і ноги і потовк крижі. Він не цувакс; ми перенесли його згори, бо там нема місця. Він вже тут далі рік.

Цього ніхто не брав на сміх, лише один зітхнув. Відай, набилювалося якесь криве слово, але згадав за свою біду і за гріх та й умовк.

— Мо, ня, вертери! А ви ще йдете? Та буде вже тут тої біди!

— Ще одного маємо принести, — сказали вертери і вийшли.

Через час внесли третього.

Мароди зареготалися.

— А сему чи не пархи на голові, що так 'го файно позавивали, як дівку до шлюбу?

— Зшивали йому голову, бо напали на нього два п'яні улани і порубали.

— Певно, через дівку?

— Дідько його знає.

— А він що за один?

— Канонір. Він як фалатнув одного своїм праником, та й голова надвоє, а від другого дістав своє. Але моцна біда! Міркуйте собі: зайшов з порубаною головою від цитаделі через ціле місто, аж на свою касарню[11].

— Цсс, о, з сим не зачіпайся!

Канонір піднявся на лікті, очі і ніс виглядали понуро, як з-під шолома.

— Не бійся, фасольнику, — простогнав він. — Якби мені так, як тобі, то гарцював би тепер з канонами по діброві, а не гнив отут і жер зупу задурно!..

О десятій годині прийшла візита.

Два молоді лікарі і два капрали — санітети: один ніс скриньку з ліками та інструментами, другий книжку, перо й каламар. За ними прийшов полковий лікар. Позаписували цуваксів і почали переходити по черзі попри кожного хворого. Змінювали написи на табличках і відповідно до гарячки приписували страву.

Прийшли до того, що скочив з другого поверху.

Полковий лікар, середнього росту, сивий, з бритою бородою і добрими очима, взяв його за живчик і спитав:

— Як же там, синку?

Вертери зняли з хворого покривало.

Тут нехай всяке щире серце спиниться.

Поламані ребра, ноги, руки, побиті крижі, вкриті чорними ранами, кості стреміли, як осмалені скіпи. А життя тліло ще в тій нужді мук. Його очі світилися мертвим блиском. Як побитий птах. Обертали його, як кусень дерева, обкладали бавовною і перев'язували.

Регіменцгерц заломив руки і хитав головою. Відтак погладив його, як дитину, і промовив:

— Ой ти, бідаку, бідаку! Мученику, мученику!

У відповідь на це слово покотилися дві грубі сльози по жовтім лиці марода.

Візита вийшла.

Тепер брали вертери по одному з тих хворих, що не могли ходити, на ноші і несли їх до операційної зали.

Звідти долітали зойки, писки і лайка.

Білозора, що болів довгі місяці на ногу, внесли блідого і положили на ліжко.

— А що? — спитав сусід.

— А що ж би… перевили та й казали, що, відай, треба буде втинати ногу. Там саме втинали одному. Як подивився я, то аж ми в очах потемніло. У спали його, обтяли шкіру наоколо ноги, як кору на дереві, закотили вгору і різали кість пилкою. Марод пищав крізь сон і сіпався, як перший-ліпший з отсих, що мають тоту слабість. А один з болю поздирав з себе всі перев'язки… Ви кажете не раз, що я студеного серця, а я чую лише, що моя душа дуже зламана. Так здається, перековиріти отут сім місяців, то не щобудь. А моя рідня? Думаєте, що вона має до мене те серце, що вперед? Гадаєте, що вона від тих моїх болів не ствердла? Ствердла, зіпсувалася так, як ми всі тут. Бо такий, що вмирає, а не може вмерти — стає ненависним для людей і для себе. У війську нема поезії.

Засичав з болю і не міг здержатися від сліз.

— Ото, чоловічку, і що ж я тепер буду робити без ноги? І все те через дідьчу римунду!

Але в тій хвилі заціпив зуби, аж губа закровавилася і процідив понуро:

— А знаєте, звідки то всьо? Оті муки і зойки, які оглядає оце пекло?

— Звідки?

— Звідти, що наші газети і петиції — сміття, а наші посли — с-с-с-с. Скажу вам ще одно: добре так, а як буде гірше, то се мене також не здивує, бо кожний нарід мас те, на що заслуговує!

Зімлів.

II

Коло старого інваліда спрятував вертер і рушив йому якусь дрібничку на шафці. Інвалід заметушився і, стогнучи, зачав сварити опалим голосом, а його схоровані очі косилися, як у постріленого яструба.

З полудня прийшла його жінка і ще якась бабуся. Принесли старому булок і вина. Обі в хустках сиділи і нипали коло хворого, як мухи коло заголомшеної мухи.

Сонце заглянуло крізь вікна під стелею, Гресюк встав і вбирався. Гіренький був його хід, як тої курки, що встала з гнізда. Натягнув плащ і вийшов на шпитальний город.

Не було студено, сонце всміхалося крізь жовтолисті липи, але він був так ослаблений, що здригався перед подихом вітру. Сів на лавку під липою і дивився, як зів'яле листя рухалося по землі.