Подорож у радянську Болгарію

Візник образився на Борю Фінкеля. — "Вези! — сказав Боря. — Гроші є! По інерції!".

Проїхавшись скільки треба було, щоб тричі застудитися на смерть, Боря Фінкель зіскочив з лінійки й став із тротуару націляти вже в нас. "По інерції!" — гукав він і скоро зник у юрбі.

IX

Аборигени розповіли, що Боря Фінкель, прода­вець мелітопільського церобкоопу, одразу виграв по двох облігаціях по п'ять тисяч карбованців, а всього десять тисяч. Ці гроші покладено на його рахунок, а йому видано на руки невелику суму,

І от Боря Фінкель, добрий продавець церобкоопу, не витримав спокуси й п'є вже шостий день. "По інерції!" — поясняє він зустрічним співмістянам.

Ми з чесним отцем Чарлзом Кінґзлі в'їхали в Мелітопіль. Де тепер Юджін? — думав я. Де та дів­чина, що він любив "за зелень у крижня в підби­тім крилі і за вогку розкіш сніжин" і що застібнула йому груди від вітру? Де він, і чом я не стою з ним поруч у Молочнім Лимані[9] по коліна в морозній воді? У свою чергу шановний піп, ботанік і письменник Чарлз Кінґзлі, згадував, як він на­решті допався до розкошів Вест-Індії, усе життя мрі­явши про подорож туди. Ось що згадав Чарлз Кінґзлі:

X

"... А хто ці троє хлопців у стемна-блакитних каптанах і штанях, що з них один несе пару со­лодкої картоплі, почеплену на кінець довгого бам­букового дрючка з камінцем на другому кінці для балянсу. Коли вони наблизилися, їхні сумовиті лиця зраджують їх. Китайці вони — поза всяким сумнівом; але чи старі, чи молоді, чи чоловіки чи жінки, ви не можете взнати, поки досвідченіші люди не пояснять вам, що жінки носять шиньйони й не носять капелюхів, а чоловіки носять капе­люхи, закручуючи під них свої косиці. Поза цією різницею я іншої не знаю, щоб її було видко. Авжеж що в цих сумних обличчях ніякої різниці ви не побачите. "Offas non facies"[10], як сказав ста­рий Амміян Марцелін.

Та чого це китайці ніколи не всміхаються? Чому в них вічно такий вигляд, наче хтось сів на їхні носи, скоро вони народилися, і що вони через усе життя ревно плачуть над цією бідою? І вони, очевидно, бувають веселіші інколи. Раз і тільки один раз у Порт-оф-Спейн ми бачили китаянку, що, го­дуючи своє немовля, вибухнула чудним сміхом: і ми подивилися одне на одного здивовані не менше, як коли б наші коні почали балакати".[11]

XI

Згадавши це місце з своєї книги, пречесний отець Чарлз Кінґзлі звернувся до мене.

"Я бачу, — сказав він, — що в розділі X ви напи­сали щось про дівчину й про любов і про гарячу дружбу. Ви, друже, не маєте права про це писати. Ви можете писати тільки про деталі тракторів і комбайнів".

"Самі ви сволота, пресвятий отче Чарлзе, — одповів я. — Радянський Союз не монастир і ми не ченці. Веселими, молодими руками ми будуємо п'яти­річку, любимо, плачемо й сміємось, як належить справжнім людям, не попівському кодлу.

І китайці тепер, отче, не носять косиць, і ки­таянки не калічать ніг, а китайці весело вики­дають ваших, отче, компатріотів з своїх країн. Ви хочете знати, чого китайці ніколи не всміхалися, наче хтось сів на їхні носи. Ваші, чесний отче, компатріоти важким задом сиділи на їхніх носах і ротах, душили їх опієм і душать ще й тепер. Але Китай тепер усміхається, плекаючи свою дитину — Червону армію. Ваші коні не почнуть ба­лакати, але Китай уже загомонів. Отже, отче, заткніться й придивляйтеся до всього, що бачите навколо".

Під вогким першим снігом жив Мелітопіль. Ва­говози гуркотіли по макадаму[12], везучи вагу у ва­гони. Двигтів завод, машиноремонтний завод, із піснею йшли комсомольці, до нас на лінійку сіла дівчина-фальцівниця[13] з друкарні — вона поїде на той рік у поліграфічний інститут.

XII

Повільний потяг Мелітопіль-Пологи. Ніч. Ні­мецька, єврейська, болгарська, українська розмова. Довгі, сонні павзи. Провідник, увійшовши в ва­гон, рекомендує берегти речі від злодіїв. На дру­гім кінці вагону напівсонний несамовитий крик. Із хлопця, що спав на горищі, стягли чоботи й він кричить в онучах. Провідник увесь запалюється тріюмфом. Аджеж він попереджав, що коло цих станцій треба берегти речі! Радість його настільки щира й неприхована, що й пасажирів бере охота радіти. Не радіє тільки хлопець в ону­чах, з якого стягли чоботи.

XIII

Не дуже просто було нам із чесним отцем Чарлзом Кінґзлі доїхати до села Коларівки[14], що раніше взивалося Романовкою на честь царів польських і князів фінляндських. Дві пересадки й нарешті семикілометрова плавба кіньми в тих венеціанських каналах серед багняного моря, що звуться покищо в нас ґрунтовими шляхами. Отця Кінґзлі я запхав у дорожній міхур і він кректав і рипів через цілу дорогу.

Був місяць падолист, і на радянській болгар­ській землі я не бачив ні одного рядка незвезеного хліба, ні одної — незмолоченої скирти (а їх чималенько було ще того ж місяця падолиста на радянській одеській земельці).

Ми впливли в село, село на нашій Україні, але ніхто б не сказав, що це село на Україні. Навіть пречесний отець Чарлз Кінґзлі вистромив з мі­хура ніс і здивувався.

Бо замість білих хаток, що, як пшеничні пи­роги, лежали б на картатій плахті полів, ми по­бачили ось що. Величезна площа багна, одве­дена під село Коларівку, поділялася на великі квадратні багновища. Серед цих квадратів сто­яли немов будівлі поміщицької економії простокутні цегляні довгі доми під черепицею, відгороджені один від одного валами з каменю, чи з кізяку.

"Оце болгарські хати?" (Are these bulgarian cottages?) — запитав отець Кінґзлі, але я не наважився сам одповісти й собі запитав про те саме в бол­гарина, що нас віз.

Виявилось що так; це були селянські хати. Кожна така хата була довгий простокутень з горищем під високою черепичною покрівлею, в кожнім будинку вмістилися б дві комфортабельні міські квартири. Але тут друга така квартира — це була стайня, хлів і комора — під тим самим дахом. Усе з доброї цегли і мазане крейдою.

"Тут я живу, — сказав болгарин і спинив коні. — А ви як хочете".

Спираючись на тачанку, я взув довгі болотні чо­боти і, закинувши на спину міхур з речами і отцем Чарлзом Кінґзлі, пішов бродом у Райвиконком шукати "председател на райвик Михайлов". Отец Кінґзлі тихо зідхав за моєю спиною. Пахло паленим кізяком. Сіре небо над безкраєю грязюкою, довгі доми в кізяковім диму, жирне обвуглене осіннє село.

XIV

З кожним кроком ми щораз глибше занурялися в Болгарію. Пройшла двором дівчина в довгій спідниці, з довгими косами, чорна й смуглява як турчанка. Понад кізяковим валом якось топали по багнюці дитинчата й цвенькали незрозумілою енер­гійною мовою. На дворі стримів якийсь стовбур із столиком, на такій височині, що обідати на ньому могли б хіба гіганти або ж граки. Лисніли порожні двори — квадрати грязюки й на них ні деревця, ні квітки, ні городів. Чотирма кіньми їхала тачанка і в ній було тільки двоє болгар.

Ми зайшли до кооперативу. Стояв гомін бол­гарської мови, болгарки купчилися коло матерії, болгари стояли й курили, болгарчата простягали чорні рученята з п'ятаком, купуючи цукерки.

МАНУФАКТУРА ИМА НА ВСИЧКИТЕ КОЙТО ЗДАВА НА ГОСУДАРСТВОТО ВСИЧКИТЕ ИЗЛИШКИ ХЛЯБА.

І справді, болгарки показували книжки, де було записано, що вони здали "государството всички излишки хляба", і для них знаходилася мануфак­тура. Плякат був чорними літерами на білій мануфактурі, бо червоне хустя все пішло на спід­ниці болгаркам. Плякат простягався до кутка, а з кутка починався другий.

ДАВАЙТЕ ИЗЛИШКИТЕ ХЛЯБА ЗАМ ДА ПОЛУЧИТЕ СВОЄВРЕМЕНО ДЕФИЦИТЕН ТОВАР.

І справді, брали болгарки "дефицитен товар як от усякі поясо, тасмата, табако, киптари і інші гатите", що значить пояски, ремні, тютюн, жи­летки й інші штани.

"Переложіть", — пошепки сказав всечесний отець Чарлз Кінґзлі (Belts, straps, tobacco, waistcoats, and the sort of trousers — совісно переклав я? і отець заглибився в міркування). Я знову вкинув вельмишановного в міхур і занурився в грязюку. Треба було пропливти ще якихось сорок сажнів до райвику. Раптом за моєю спиною щось почало дриґати й витанцьовувати, ніби не один отець Чарлз Кінґзлі, а цілий конклав отців колективно на­пився п'яний.

XV

Я підвів голову й догадався: крізь грубий брезент мого швейцарського міхура пресвятий отець Чарлз Кінґзлі занюхав церкву. Церква була біла, з зеленим дахом, на ній був хрест, і видко були коло цієї церкви й клієнти. Бо хоча криниця під зеленою банею була вже не в церковній огорожі, хоча сам будинок райвику очевидячки раніше був попівською квартирою, але на дверях церковних не було замка і від них одгонило свіжим попів­ським духом.

Ми зайшли до райвиконкому, мовчазні болгари працювали в канцелярії, інші мовчазні болгари стояли з батіжками, чекаючи на вирішення бол­гарських справ. Председател на райисполком Федор Иванович Михайлов прийняв нас і познайомив із радоловськими колгоспниками. Насамперед ми познайомилися з Йваном Александровичем Титовим, і це був маленький чоловічок, член радоловської сільради, а в кишені його пальта була пів­літрова пляшка молока. Радоловці обіцяли взяти нас до колгоспу "Комунар" у своїй тачанці, й ми з пречесним отцем вийшли з райвику.

XVI

Але це було шістнадцятого падолиста, а перед тим ми три дні прожили в селі Коларовка в тех­ніка Дацюка.

Технік Дацюк це, так би мовити, не чоловік, а блискавка в штанях. До нього приходить сон­ливий хлопець і каже, що стає робити громадську убиральню. За роботу він хоче п'ятнадцять карбованців. Не заглядаючи ні в які розцінки, по­станови і інструкції, технік Дацюк цитує низку цифр, обов'язкових постанов, правил, твердих і ринкових цін, в одну мить пояснює сопливому парубкові скільки часу він буде й повинен пра­цювати над громадським кльозетом, скільки в його піде цегли, дощок, цвяхів, заліза, скільки він про­їсть за два дні й скільки він заробить умовно чистого прибутку на цій кльозетній операції.

Приголомшений спеціяліст по кльозетній лінії, що збирався виторгувати три карбованці, не встигши продерти очі, здає всі позиції і виходить дещо наляканий фонтаном технічних даних, але цілком задоволений.