Нерон заборонив публікувати вірші своєму талановитому конкуренту Аннею Лукану, а потім підштовхнув його до самогубства. А потім примусив до самогубства і Сенеку, і Петронія. Але це було вже нічим для людини, що вбила свою матір Агриппіну-молодшу й дружину Поппію Сабіну...
Зрештою, Сталін також довів до самогубства свою дружину Надію Алілуєву. Їй був лише 31 рік… Потім на похороні він відштовхнув віко труни руками й побіг. Казав, що діти забудуть її через кілька днів, а йому вона назавжди скалічила життя. Не сказав лише про те, як ревнувала його Надія, які в неї були важкі напади мігрені, як часто він її принижував, як вона переживала після розстрілу восьми однокурсниць, як до її рук потрапила видана в Німеччині книга, де був змальований правдивий психічний портрет Сталіна – самотнього, параноїдально підозріливого деспота, а її було названо мимовільною учасницею його злочинів…
Зате є й відмінності. Нарком Єжов увечері після розстрілів, які практикував у підвалах власноручно, грав сентиментальні мелодії на піаніно своїй маленькій дочці…
Також хочу зауважити, що…
Максим стрепенувся. Голос батька зник – так само несподівано, як і з'явився…
4
За мірками багатіїв борг Максима був мізерним – усього десять тисяч доларів. Але він не знав, як тепер виплутатися з халепи. Грошей у нього не було.
Проте гроші крутилися над його головою. Під небом світу їх було до непристойності багато. Їхній загальний надлишок гнітив, карав і наказував. Гроші набирали найзагадковіших форм. Усюди, геть усюди вони буяли надміром розкоші. Будь-який – навіть найзадрипаніший маркет чи секс-шоп – це вкладені гроші, що працюють за класичною формулою "товар – продаж – товар". Вкладати й отримували гроші, здається, вміли вже навіть немовлята.
Вкладали молодість і честь, хитрощі й розум, безчестя й безум, талант і ницість. Гроші залишали випалене поле. Ставали базовим інстинктом.
Максимові здавалося, що він не розуміє того життя, яке провадить більшість людей. Він придивлявся, але все довкола нагадувало медичну таблицю для перевірки гостроти зору. Перший рядок – чіткий, далі букви менші… ще менші… і врешті – зовсім нерозбірливо:
Ш Б
М Н К
И М Б Ш
бишнм
Ця медична таблиця лякала хлопчика ще з дитинства, відколи окулісти виявили в нього короткозорість. Таблиця складалася з десяти обов′язкових і двох допоміжних рядків.
Уперше на прийом хлопчика привела мама. Окуліст був строгий і відчужений, наче з якогось паралельного простору, де немає живого життя – лише суцільні десятирядкові таблиці, що глумилися з малого своєю недоступністю. Кажуть, що більшість людей бачить – неймовірно! – усі десять рядків. Без жодних труднощів і примружувань. Без принизливих заплющувань / розплющувань очей. Без болісного сорому за власну безпорадність.
Окремо були повнокровні двокрилі люди, які легко читали всю таблицю:
Ш Б
М Н К
И М Б Ш
Б И Н К М
И Н Ш МК
Н Ш И И К Б
Ш ИН Б К И
К Н Ш М И БИ
Б Н ШМ И И Н
Н Н И Ш М Ш И Б
До речі, були навіть такі, що читали всі дванадцять рядків (хоча два останніх були необов′язковими, нагадуючи бонус для щасливчиків).
– 120 відсотків! Вітаю! У вас орлиний зір! – зрідка доводилося говорити окулістові з паралельного простору. Але не Максимові, а тим орлинозорим людям….
Максим завжди чув одне й те ж:
– У хлопчика прогресує міопія. Треба носити окуляри. Ліве око має ще нижчий зір, як праве. Зверніть увагу на ліву сторону організму вашого сина…
Окуляри повинні мати сильні діоптрії. Треба виконувати спеціальні вправи. Це спадковість, нічого не поробиш. Спробуйте поїхати в клініку Філатова. Але ми – не боги. Офтальмологія (як і медицина загалом) не можуть гарантувати повного одужання від міопії високого ступеня. При операції є ризик сліпоти.
Мама тихцем сплакнула.
Перед очима малого все розпливалося… набувало туманних контурів. Приблизність живих і неживих предметів, їхня розмитість і неконкретність сприяли як довірливому, так і недовірливому ставленню до навколишнього.
Спершу все було світло й радісно:
Ш Б
Потім доводилося напружуватися, щоб осягнути ту попередню радісну світлість:
М Н К
Утретє такі відчуття треба було виборювати розплющуванням і заплющуванням очей, тортурами зіниць і повік. Нарешті:
И М Б Ш
На четвертому рядку будь-які старання ставали сізіфовою працею і танталовими муками водночас. Букви розпливалися, утворюючи нерозбірливі рядки.
бишнм
Ці рядки нагадували хлопчикові ліниву, але небезпечну змію, яка причаїлася, очікуючи на чергову жертву. Їх було неможливо ні вгадати, ні дешифрувати, ні витерти з власної свідомості.
Це "бишнм" зазнавало чимало перетворень. Воно ставало то вогненним кільцем, то оком прірви, тобто прірвою у формі подовженого очного дна або змієподібної зіниці.Спершу з цим було неможливо змиритися.
Хлопчик мріяв спалити усі таблиці для перевірки зору, а їхній попіл розвіяти над океаном (якого він не бачив, але знав, що десь є чотири океани…) Або переробити, щоб йому було чітко видно той недосяжний десятий рядок: Н Н И Ш М Ш И Б !!!
Щоб було отак: Н Н И Ш М Ш И Б!!!
Ні, отак: Н Н И Ш М Ш И Б!!!
Можна було спробувати задобрити всіх окулістів світу цукерками – і вони б тоді теж називали його зір орлиним. Вони б могли замінити йому очі. Дивно, чому люди не мають запасних рук, ніг, сердець? Але найперше – очі! Він не хоче носити окулярів. Дідо Гнат якось спересердя казав, що в окулярах людина подібна до мавпи.
Принаймні людина не народжується в окулярах. Вони вносять у загальний вигляд якусь кумедну беззахисність. Хіба можна уявити в окулярах Олександра Македонського чи римських легіонерів? Навіть його дідо не хоче носити ці металеві поневолювачі. Ким він буде, коли одягне ті окуляри? Мавпою серед не мавп!…
Всюди були тільки бишнм, бишнм, бишнм, бишнм, бишнм… Їх було безліч… Більше, ніж римських легіонерів під орудою вінценосного Гая Юлія Цезаря чи прославленого Сціпіона Африканського… Ненависний четвертий рядок перемагав улюблений десятий.
Як стати справжнім чоловіком у тих мавпячих скельцях? Чого йому так не поталанило?
Материні заспокоєння й обіцянки дива не допомагали. Десятирічним Максим, на відміну від п′ятирічного, запідозрив, що мама не всемогутня. Батько, професор кафедри нової та новітньої історії, про синові окуляри не мав спеціальної думки: треба – то треба.
Часто, коли ніхто не бачив, хлопець крадькома плакав, тужачи за недосяжністю десятого рядка.
5
Щось коїться з людьми. Стираються межі між містом і селом, між країнами й континентами, пов′язаними другим, після Долара, царем – Інтернетом. Але ніхто не стає мудрішим. Фізіологічна структура людини не змінюється. Час вивільняється, але майже ніхто не знає, для чого нам скільки часу. А може, час – це ілюзія?
Напевне, людина нездатна дотягнутися до осяянь окремих єдинокровних. Каста найкращих із рідкісною групою крові створила благо для пересічних. Тепер ми маємо доступ майже до всіх володінь обох царів матеріального світу, до дев′яти рядків їхніх законів. Лише десятий залишається прихованим.
Але все це омана й міраж, Максиме. Ми всі потонули в несправжності…
– Навіщо мене провідують ці картинки? Навіщо безжально вриваються у свідомість? Звідки ці голоси інших "я"? Чому в моє життя вривається енергетика мертвих? А може, мертвих більше немає? Може, їх ніколи й не було, а земля є хранителькою всіх відтінків енергій, живим музеєм, де одне перетікає в інше, де мертва кров вливається в ненароджену, творячи диво нового життя? Але ж мені не треба цих станів, я не відшукував їх, не хотів! Невже дід Гнат, помираючи, передав мені якісь небезпечні знання?
Напевне, дідо Гнат не парився б думками, як віддати борг. Він би сміявся з таких дрібниць.
Він би сміявся, якби отримав мільйон доларів. Він би посміхався, якби його поранило.
Він би зберігав спокій у всіх любовних переживаннях. Він би розумів, що найбільша насолода найближча до глибокого відчаю.
Він би знав, що існує щось, незмірно вище від наших думок.
Бо наші думки мало впливають на наше життя. Бо наше безсоння від пошуків якихось "виходів" лише закриває входи.
Бо порпання на сміттєзвалищі нашого минулого – не археологічні осяяння.
Бо наші футурологічні пристрасті подібні до фантастичних романів, написаних домашнім котиком чи бродячою собакою.
Бо після всіх наших щасть і нещасть колись гряде година спокою.
Дідо Гнат звідкись знав усе це.
6
Свого діда він пам′ятав мало. Максимові було кілька літ, коли йому сказали, що дідуся більше не буде.
– Чому? – запитав хлопчик.
– Помер, – відповіла мама.
Батько мовчав. Максим пам′ятає, що він лише кілька разів схлипнув. Це було так химерно, що хлопчик підбіг до тата Марка й почав його цілувати.
А потім на столі лежав великий дерев′яний човен. Максимко дізнався, що цей човен називається домовина. Дідуся заклали в той човен. "Він лежав такий спокійний", – підказувала дитяча пам′ять. Біля човна з дідом Гнатом стояло багато старих чоловіків.
Вони співали, попрощався козак із своєю ріднею, хтось привіз худенького чоловіка в довгій чорній ризі; "священик, священик прийшов", – зашепотіли навколо, а дивні діди все співали наче з підмосток їхньої хати виринув трагедійний античний хор, сам поїхав у далеку дорогу, тихий голос священика в чорній ризі, зі святими упокій, Христе, вічная пам′ять, зливався із старечим неголосним хором, у пісні було багато зачаєної любові й ненависті, аж комусь видалося, що Гнат піднімається з домовини, ведений енергією уцілілих побратимів, які не зламалися; за наш рідний край, за стрілецький звичай, човен із дідусем закладали у викопану яму, батько знову сплакнув кілька разів, бабусю Тетяну відливали водою, робили заштрик у руку, підем в бій за свою перемогу…
Потім був довгий стіл зі свічками й молитвами, над яким висіла ікона христородиці. Багато говорили про діда. Максим зрозумів лише, що його дідусь був героєм. Пам′ятає, ще подумав, що також стане героєм, бо як інакше продовжити те, у що дідусь вірив найбільше?
А потім усі пішли. Лише бабуся Тетяна билася в конвульсіях жалю. Лише тато не вимовив потім кілька днів жодного слова.
7
Гроші були потрібні Максимові для того, що й усім іншим. Він хотів купити собі щастя.