Ярослав відчинив дверцята однієї з тумб, витяг чотири масивні шухляди, виніс їх у вітальню. Але вміст другої тумби був особливо важкий. До того ж її дверцята були замкнені, і ключа не було. Ярослав приніс ножа, аби виламати замок.
— Що ти робиш, негіднику! Для тебе немає нічого святого! Це ж стіл дідуся!
Ярослав іронічно-галантно зробив рух рукою.
— Тоді прошу тебе, бабусю, зрушити з місця оцю махину, залишивши на місці те, що там стоїть.
Майя Гаврилівна почала незграбно підступатися до письмового столу, штовхати його боком, передом, спиною, але мебля стояла, ніби приварена до підлоги. Мама й син почали реготати з бабусі, яка не винесла наруги над собою і сказала, що так, певне, доведеться ламати дверцята, але варто спершу зробити спробу підібрати ключа. Вона принесла з лише їй відомої схованки зв'язку ключів, один з яких відімкнув тумбу. У цій тумбі шухляд не було, і стала зрозумілою природа шухлядок, звалених у комірчині, звідки за традицією нічого не викидали, бо в цьому домі нічого не виносять на смітник, все свято бережуть, все може стати у пригоді. Весь простір тумби заповнював великий картонний пакунок, стягнений шнурками. Ярослав, надриваючись, витяг його з тумби, але вирішили не тягти пакунка до перевантаженої вітальні, де й так не можна ходити, тільки стрибати на одній нозі. Вирішили і стіл не витягати, тільки застелити його газетами. Все одно він стоятиме в одній з новоутворених кімнат.
А пакунок усіх дуже роздратував: Ларису своїм великим обсягом — ніби мало мотлоху в цьому домі? Ярослава — причетністю до чогось таємничого, а Майю Гаврилівну — нешанобливим ставленням до речей, що їх покійний Віктор Михайлович вважав за потрібне тримати в тумбі письмового стола. Пакунок вирішили поки не розпаковувати, скоріш за все там нема нічого вартого уваги. Які-небудь папери воєнного і повоєнного часів. У цьому домі в процесі якої-небудь реконструкції неодноразово виникало чимало загадкових пакунків, і жоден з них не містив нічого цікавого.
Але, коли в старому київському помешканні в тумбі антикварного письмового столу на лев'ячих лапах було потривожено масивний запилений запавучений пакет, який стояв нерухомо, либонь, не одне десятиріччя, то це відгукнулося в тій сфері буття, де сходяться незримі, проте болючо-реальні нитки подій і доль. Наступного дня, в неділю, в недосяжних глибинах мотлоху, накиданого у вітальні, задзеленчав телефон. Абонент передзвонював двічі, поки Лариса і Ярослав спільними зусиллями дісталися до апарата.
— Доброго вечора. Чи можна запросити Віктора Михайловича? — спитав чоловічий голос із легким іноземним акцентом, який і акцентом назвати не можна. Так говорять люди, які народились і виросли тут, а потім довго жили там.
— Мені дуже прикро, але він помер.
— О-о-о-о! Прийміть мої найщиріші співчуття!
— Ви знаєте, він помер п'ятнадцять років тому, і ми це якось пережили.
— Так давно? А втім, час біжить неймовірно швидко... Це вас турбує Алекс Ґайєр з Німеччини. Можливо, якимось дивом, у вашому домі зберігся пакет, який належав моєму батькові? Мені переказали, що він зберігався у кабінеті в тумбі письмового столу.
— Пакет із тумби письмового столу? Так, зберігся. Ми саме зараз робимо ремонт у тому кабінеті, і ви б дуже зобов'язали нас, аби якомога швидше забрали його.
Чоловік на тому кінці дроту розпитав, куди він має під'їхати, щоб забрати пакет. Домовилися про зустріч у маленькому скверику по вулиці Артема перед спуском на Лук'янівку. Поряд із бюветом, де беруть джерельну воду, Ярослав притяг із комори возика на коліщатках і радісно прикрутив до нього пакета. Майя Гаврилівна раптом зарепетувала, мовляв, як це, віддати незнайомій людині речі дорогого небіжчика. Але Лариса і Ярослав дружно накинулися на бабусю: навіщо зберігати не своє, якщо людині відомо, що пакет зберігався саме у лівій тумбі письмового столу, значить, колись цю річ віддали полковнику Лавриненку на зберігання і треба дякувати Богу, що його забирають.
— У цьому пакеті цілком можуть бути предмети, до яких причетний нечистий. І дуже добре, що ми його виносимо з нашого дому. Може, тепер закінчаться наші нещастя і в домі нарешті з'являться... — Ярослав почав перераховувати найновіші марки товарів побутової техніки з магазину "Ельдорадо". А Майя Гаврилівна пригадала, як цей пакет з'явився в їхньому домі. Але про це потім, поки треба винести його і віддати тому, хто телефонував.
Лариса пішла переодягтися, щоби можна було вийти на вулицю. У цьому домі давно не з'їжджали з глузду, тож було вирішено якнайшвидше це компенсувати. Майя Гаврилівна раптом запрагла хоча б одним оком глянути, а що там у цьому пакеті — вона тепер добре пригадала, хто саме його колись приніс. Ніби не стояв він тут понад двадцять років, ніби не можна було сто разів усе вивчити і загорнути назад усе як було. А Ярослав заявив, що він півтора вихідних віддав благоустрою рідної домівки і тепер має йти на прогулянку і не може винести у скверик той самий пакет, бо не має на це часу. Лариса почала судомно пропонувати сину п'ять гривень, але юний негідник відповів, що стільки коштує хіба що праця школяра, а студент коштує значно більше. Домовились все-таки за п'ять, але візок із пакетом Ярослав потяг за півгодини до призначеної зустрічі, бо дуже поспішав. Лариса погодилася, бо хотіла швидше вийти на вулицю подалі від гріха — Майя Гаврилівна із запалом малої дитини рвалася розкрити пакет і подивитися, що там усередині.
Ярослав витяг візок із великим пакетом, який так і не обтерли від багаторічного павутиння, у крихітний скверик, де не було навіть лавочок, залишив матір поряд з альтанкою над бюветом з джерельною водою і зник, жадібно схопивши п'ять гривень: "Тримай, мерзотнику, щоб ти ними вдавився!"
Був рожевий квітневий вечір. У деяких вікнах великого старого будинку на протилежному боці запалили світло. По вулиці Артема гучно їхали авта. Вкриті молодим листям дерева у скверику пахли п'янко, як у великому парку. Весна, тихо подумала Лариса, присіла на той брудний пакет і підвела очі вгору, де в бузковому небі засвічувались перші зорі. Її охопило знайоме відчуття ірреальності, яке, мабуть, єдине здатне рятувати від бездарного дріб'язкового буття. Якби ще сюди пляшку пива, втомлено подумала Лариса, можна було би трохи відпочити. А потім згадала, для чого вона тут, поглянула на годинник, підвелася зі свого сидіння, озирнулася і побачила стрункого сивого чоловіка, який також озирався. Певно, то був він.
— Чи не ви є дочка полковника Лавриненка? Так, я Алекс Ґайер, і мені дуже прикро, що ви мали неприємності через мене.
— Якби в житті були тільки такі неприємності...
— Все одно вибачте. Як ви дотягли це сюди? Я не мав поняття, що пакет такий тяжкий...
— Мені допоміг син.
Чоловік зробив знак водієві таксі, і вони вдвох понесли пакета до жовтого авта. Поки водій нервово прилаштовував пакета у багажнику, — авто стояло там, де не можна, — чоловік знову підбіг до Лариси:
— Ще раз дуже дякую вам! Візьміть, прошу вас, — він простяг Ларисі іноземну візитівку, на зворотному боці якої було написано номер київського телефону. Я буду тут до наступної п'ятниці.
Чоловік і жінка несподівано міцно потисли одне одному руки і усміхнулися одне до одного. Таксист сів за кермо, і Алекс Ґайер — здається, так назвав себе той чоловік? — побіг до машини і, перш ніж зовсім зникнути, помахав рукою, і в темряві востаннє блиснула його привітна усмішка. Тягнучи за собою порожнього возика, Лариса вийшла на вулицю і подивилася вслід тому таксі. Їй не хотілося додому. Закортіло злетіти вгору, побачити вдалині освітлену постать дзвіниці Святої Софії, нагромадження дахів вулиці Артема та Львівської площі, подивитись на них, але в той бік не летіти, а рушити в напрямку Дніпра, покружляти над незрівнянними темними пагорбами, поки не почне свистіти у вухах... Із потойбічно-замріяного стану Ларису вивела Майя Гаврилівна, яка також припленталася до скверика, бо їй закортіло побачити чоловіка, який приїздив по пакет.
— Хто це був такий? — розчаровано спитала вона.
— Не знаю, — відповіла Лариса.
— Це зовсім не те, що мені здалося спершу... Я ніколи не бачила цього хлопця.
— А я його ніби десь бачила, — непевно відповіла Лариса.
— Але все зовсім не так, як мені здалося на початку, коли тільки подзвонили, що прийдуть по пакет. Дивно. Віктор Михайлович ніколи не брехав мені. Тоді, коли цей пакет тільки з'явився в нашому домі, твій батько сказав, що то якісь речі Святика, колишнього чоловіка Марини. Але то не він. Я кілька років тому бачила Святика. Він абсолютно лисий, а той, хто тут щойно був, сивий, але має повно волосся.
Така малозначуща річ, як вечірня зустріч у скверику з привітним незнайомцем, якого Лариса Лавриненко нібито колись бачила, але не могла пригадати, де й коли, справила на неї невиправдано глибоке враження. Майя Гаврилівна всоте повторювала, що це не Святик, а Віктор Михайлович чомусь сказав їй чи не тридцять років тому, що пакет належить Святику, чоловіку, з яким тривалий час була одружена його дочка від першого шлюбу Марина. А Лариса взагалі не пам'ятала, за яких обставин той пакет опинився в їхньому домі. Але вона пам'ятала напевне, що десь бачила чоловіка, який по нього приїхав у неділю ввечері.
Кінець ознайомчого фрагменту